Перелік умовних скорочень Вступ Розділ 1. Історія становлення і розвитку кримінально-виконавчих установ відкритого типу 1.1 Розвиток установ відкритого типу в радянський період 1.2 Розвиток установ відкритого типу в незалежній Україні Розділ 2. Правова природа кримінально-виконавчих установ відкритого типу 2.1 Місце кримінально-виконавчих установ відкритого типу в системі органів і установ виконання покарань, їх призначення та завдання 2.2 Співвідношення покарання у виді обмеження волі з іншими кримінально-правовими заходами, що виконувалися установами відкритого типу Розділ 3. Організація виконання покарання у виді обмеження волі в кримінально-виконавчих установах відкритого типу та шляхи його удосконалення 3.1 Порядок виконання і умови відбування покарання у виді обмеження волі в кримінально-виконавчих установах відкритого типу 3.2 Особи, які відбувають покарання в кримінально-виконавчих установах відкритого типу Висновок Список використаних джерел Перелік умовних скорочень ВТК - Виправно-трудовий кодекс ВТУ - виправно-трудова установа ДДУПВП - Державний департамент України з питань виконання покарань Департамент - Державний департамент України з питань виконання покарань ДІЗО - дисциплінарний ізолятор КВІ - кримінально-виконавча інспекція КВК - Кримінально-виконавчий кодекс КЗУпП - Кодекс законів України про працю КК - Кримінальний кодекс КПК - Кримінально-процесуальний кодекс України КПП - контрольно-пропускний пункт КУпАП - Кодекс України про адміністративні правопорушення ОВС - органи внутрішніх справ ПВРУВП - Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань СІЗО - слідчий ізолятор Територіальні органи управління Департаменту - управління (відділи) Державного департаменту України з питань виконання покарань в Автономної Республіки Крим, областях, місті Києві та Київській області УВП - установа виконання покарань ЦК - Цивільний кодекс ЦПК - Цивільно-процесуальний кодекс ЦТКВ - Центральний тюремно-каральний відділ ЧПНУ - черговий помічник начальника установи ШІЗО - штрафний ізолятор Вступ Актуальність теми. Розбудова демократичної, соціальної, правової держави та прагнення України увійти повноправним членом у міжнародне співтовариство обумовлюють перегляд окремих напрямів державної політики, у тому числі політики у сфері виконання кримінальних покарань. Пріоритетами цієї діяльності є докорінна зміна існуючих кримінально-виконавчих правовідносин та їх урегулювання відповідно до вимог Конституції України і міжнародно-правових актів. За таких умов, серед багатьох теоретичних і практичних завдань, які потребують розв'язання, своєю актуальністю і новизною виділяється розробка правових і організаційних засад виконання покарання в кримінально-виконавчих установах відкритого типу. Необхідність дослідження зазначеної проблеми обумовлюється низкою обставин. З одного боку, це пов'язано з відсутністю в сучасній юридичній науці чіткої уяви щодо правової природи кримінально-виконавчих установ відкритого типу. З іншого - існує потреба глибокого теоретичного аналізу основних положень чинного законодавства щодо їх функціонування, а також розробки науково обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення їх діяльності. Актуальність теми дослідження обумовлена також новизною досліджуваного напряму і практичною значимістю результатів діяльності цих установ для вирішення проблем у сфері виконання покарань, виправлення і ресоціалізації засуджених. Правові та організаційні аспекти виконання покарання в установах відкритого типу досліджувалися в роботах М.Ф. Аблізіна, В.Б. Васильця, В.В. Гераніна, В.І. Горобцова, В.В. Дедюхіна, М.О. Дутова, М.А. Кирилова, Л.В. Клюєва, І.М. Корячкіна, Ю.О. Мінакова, О.С. Міхліна, О.О. Новікова, В.М. Петрашева, В.Є. Сілкова, М.О. Стручкова, С.Я. Фаренюка, В.З. Фетісова та деяких інших авторів. Водночас, їх праці не містять аналізу правової природи кримінально-виконавчих установ відкритого типу (виправних центрів), а правові й організаційні засади виконання покарання у виді обмеження волі взагалі не становили предмет наукового дослідження. Вагомі здобутки в розробку вищевказаних проблем внесли М.М. Бабаєв, Л.В. Багрій-Шахматов, Ю.В. Баулін, О.В. Беца, І.Г. Богатирьов, В.О. Глушков, Т.А. Денисова, М.Г. Дєтков, О.М. Джужа, А.Ф. Зелінський, М.Й. Коржанський, В.О. Корчинський, О.М. Костенко, В.А. Льовочкін, О.І. Марцев, М.І. Мельник, М.П. Мелентьєв, П.П. Михайленко, О.Є. Наташев, І.С. Ной, В.П. Пєтков, О.Б. Пташинський, Г.О. Радов, О.Л. Ременсон, І.С. Сергеєв, В.М. Синьов, А.Х. Степанюк, В.М. Трубніков, В.П. Тихий, І.В. Шмаров, С.С. Яценко і багато інших вчених. Віддаючи належне їх досягненням у галузі кримінального і кримінально-виконавчого права, кримінології та використовуючи їх у своєму дослідженні, автор не тільки певним чином розвиває їх, але й, враховуючи новий Кримінально-виконавчий кодекс України (КВК України), який набрав чинності з 1 січня 2004 року, здійснює постановку нових завдань та обґрунтовує шляхи їх вирішення. Отже, усе вищевикладене свідчить про нагальну потребу комплексного дослідження правових і організаційних засад виконання покарання в кримінально-виконавчих установах відкритого типу, обумовлює актуальність обраної теми. Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі комплексного вивчення законодавства України і практики його застосування розкрити правові та організаційні засади виконання покарання в кримінально-виконавчих установах відкритого типу, а також виробити пропозиції щодо їх удосконалення. Відповідно до поставленої мети вирішувалися такі завдання: проаналізувати процес виникнення і розвитку кримінально-виконавчих установ відкритого типу в Україні; здійснити кримінально-правову характеристику покарання, яке виконується у виправних центрах; встановити місце кримінально-виконавчих установ відкритого типу в системі органів і установ виконання покарань, їх призначення та завдання; здійснити порівняльну характеристику покарання у виді обмеження волі з іншими кримінально-правовими заходами, які виконувалися в установах відкритого типу; дослідити порядок виконання та умови відбування покарання у виправних центрах; виявити характерні особливості засуджених, які відбувають покарання у виправних центрах; вивчити проблеми правового статусу засуджених, які відбувають покарання у виправних центрах, та розробити пропозиції щодо його удосконалення; підготувати пропозиції щодо внесення змін і доповнень до чинного кримінального і кримінально-виконавчого законодавства України з питань удосконалення правового й організаційного забезпечення виконання покарання в кримінально-виконавчих установах відкритого типу. Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі виконання покарання в кримінально-виконавчих установах відкритого типу. Предметом дослідження виступають теорія і практика застосування норм кримінально-виконавчого законодавства України, які регулюють порядок виконання і умови відбування покарання в кримінально-виконавчих установах відкритого типу; правова природа виправних центрів; засуджені, які відбувають у них покарання, та проблеми їх правового статусу. Методи дослідження обрані з урахуванням поставлених мети і завдань дослідження, а також обумовлені особливостями його об'єкта і предмета. За допомогою діалектичного методу визначено правову природу виправних центрів. Історичний метод використано для вивчення етапів становлення і розвитку установ відкритого типу (розділ І), порівняльний - при зіставленні покарання у виді обмеження волі з іншими кримінально-правовими заходами, які виконувалися в установах відкритого типу. Формально-логічний метод застосовано при вивченні поняття ізоляції засуджених, логіко-нормативний - при підготовці проекту Положення про виправний центр. Розділ 1. Історія становлення і розвитку кримінально-виконавчих установ відкритого типу 1.1 Розвиток установ відкритого типу в радянський період Прийнято вважати, що у перші роки після Жовтневої революції відбувся злам царської тюремної системи і була сформульована принципово нова концепція покарання у виді позбавлення волі. Але це не зовсім так, оскільки багато нормативних положень, прийнятих до 1917 року, незважаючи на проголошення нового курсу, включалися в правові акти спочатку Тимчасового уряду, а потім й радянської держави. Інша справа, що після 1917 року змінилися акценти, особливості, обґрунтування тих чи інших мір, пов'язаних з позбавленням волі, призначенням строків покарань і умовами їх відбування для різних категорій злочинців. В цю галузь радянська держава справді привнесла низку істотно нових принципів, обумовлених класовим підходом. Варто зазначити, принципи виконання кримінальних покарань і система місць позбавлення волі в ті роки прямо залежали від політичної ситуації і нормативних актів, що приймалися в зв'язку з цим. Після прийняття постанови РНК від 5 вересня 1918 року “Про червоний терор” зросла кількість “класових ворогів”, яких цією постановою пропонувалося “ізолювати в концентраційних таборах”. Стала гостро відчуватися недостача місць ув'язнення, у зв'язку з чим була видана постанова РНК УРСР від 12 жовтня 1920 року “Про табори примусових робіт”. В цих установах трималися особи, щодо яких виконувалися рішення надзвичайних комісій, революційних трибуналів, народних судів та інших радянських органів. У таборах створювалися спеціальні майстерні, крім цього, ув'язнені за заявками радянських установ могли бути послані і на зовнішні роботи без конвою. Праця засуджених оплачувався за ставками місцевих профспілок. Із зароблених коштів вираховувалася вартість витрат на утримання самих ув'язнених, а також адміністрації табору і охорони. Режим тримання ув'язнених у таборах був відносно м'яким. Усім ув'язненим щотижня у неділю надавалося право побачень з найближчими родичами, з іншими особами побачення могли проводитися з особливого дозволу адміністрації. Більше того, тим, хто виявляв працьовитість, дозволялося жити на приватних квартирах, звідки вони повинні були прибувати в табір у встановлений час для розподілу на роботу. Строк ув'язнення таким засудженим міг бути скорочений. Із закінченням громадянської війни табори примусових робіт були передані у відання НКЮ УРСР, а незабаром, у січні 1922 року, повністю закриті, чим було закріплене існування єдиної виправно-трудової системи. Варто зазначити, що в основному розробка виправно-трудового законодавства УРСР була завершена у 1920 році. В цей час Центральний Каральний Відділ Народного комісаріату юстиції розгорнув широку нормотворчу діяльність. Так, 10 липня 1920 року Колегія НКЮ затвердила “Тимчасову інструкцію про позбавлення волі як про міру покарання і про порядок відбування такої”, у якій були не лише закріплені результати організаційно-правової діяльності щодо створення нової системи місць позбавлення волі, а й визначені завдання і функції цих установ, їх структура та правове становище. Інструкція також скасовувала старі царські нормативні акти в галузі виконання покарань. Відповідно до Інструкції, всі місця позбавлення волі поділялися на чоловічі і жіночі. За своїм призначенням - на загальні місця ув'язнення (тюрми); реформаторії та землеробські колонії; випробувальні установи для осіб, щодо яких є підстави для послаблення режиму або дострокового звільнення; карально-лікувальні установи для тримання арештантів з вираженими психічними дефектами, дегенератів і т.д.; тюремні лікарні. Крім того, передбачалася організація арештних приміщень для короткострокового затримання органами міліції. У січні 1921 року на Всеукраїнському з'їзді завідуючих губернськими і повітовими каральними відділами після обговорення питання “Про каральну політику Радянської влади” була прийнята резолюція, у якій з'їзд визнавав “необхідним перейти до нових типів місць позбавлення волі - сільськогосподарських колоній і реформаторіїв”.