У цьому указі законодавець зберіг основні положення Указу від 20 березня 1964 року і врахував досвід, накопичений в результаті його застосування, а також - деяких указів про одноразове умовне звільнення з місць позбавлення волі. Разом з тим, умовне звільнення стало поширюватися на абсолютну більшість повнолітніх, працездатних засуджених, подальше виправлення і перевиховання яких можливе без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ними нагляду. Виняток складали особи, які злісно чи систематично порушують режим відбування покарання, або примусово лікуються від алкоголізму чи наркоманії, або особи, які не пройшли повного курсу лікування венеричних захворювань. Фактично прийняття указу, з одного боку, диктувалося триманням у виправно-трудових установах значної кількості засуджених понад встановлений ліміт, неможливістю зайняти всіх їх продуктивною працею, що істотно ускладнювало обстановку в місцях позбавлення волі. З іншого, - інтереси суспільства, які полягали у задоволенні гострої потреби в робочій силі провідних галузей народного господарства СРСР, особливо на будівництві промислових комплексів, вимагали припливу додаткової робочої сили. В той же час, залучаючи умовно засуджених і умовно звільнених до суспільно корисної праці, держава мала на увазі не лише створення їх зусиллями матеріальних цінностей, а й їх ресоціалізацію, праця тут виступала одним із засобів їх виправлення і перевиховання. В результаті застосування цих інститутів значна частина засуджених уникала негативних наслідків перебування у виправно-трудових колоніях. Зміни і доповнення, внесені в діюче кримінальне, кримінально-процесуальне і виправно-трудове законодавство у 1977 році, переслідували таку мету: скоротити застосування позбавлення волі; створити додаткові стимули для виправлення і перевиховання засуджених; забезпечити соціальну адаптацію осіб, які відбули встановлені строки покарання; сприяти подальшому посиленню індивідуалізації кримінальної відповідальності. Передбачалося, що умовне засудження і широке застосування умовного звільнення призведуть у подальшому до зменшення чисельності контингенту у виправно-трудових установах, допоможуть поліпшити розміщення засуджених, їх комунально-побутове обслуговування, створять сприятливі умови для трудової зайнятості. Однак, цього не сталося. Навпаки, кількість засуджених продовжувала зростати, а в період 1976-1987 років вона збільшилася у виправно-трудових установах майже у півтора рази. Застосування нових законів призвело до концентрації у місцях позбавлення волі осіб, які не ставали на шлях виправлення. Іншою була ситуація в колоніях-поселеннях. На той час ідея про відокремлення від основної маси засуджених осіб, які вчинили злочини з необережності, шляхом поміщення їх у спеціальні установи полегшеного режиму, була дуже актуальною. Вперше цю ідею висунув І. Карпець у 1961 році. Пізніше, конкретизуючи її, С.Дементьєв запропонував утримувати вказану категорію засуджених у колоніях-поселеннях [46]. Проведений на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 6 травня 1971 року “Про виправно-трудові колонії-поселення для засуджених за злочини, вчиненні з необережності” експеримент довів слушність такого рішення, у результаті чого Указом від 8 лютого 1977 року система виправно-трудових установ була доповнена ще одним видом колоній - колонією-поселенням для осіб, які вчинили злочини з необережності. В ці установи направлялися лише особи, засуджені вперше до позбавлення волі на строк не більше 5 років за злочини, вчинені з необережності. Однак судові надавалося право призначати відбування позбавлення волі в таких колоніях-поселеннях і особам, яким покарання визначалося понад п'ять, але не більше десяти років. Цим ж указом скорочувалися строки покарання, після відбуття яких засуджені могли переводитися з виправно-трудових колоній загального, посиленого і суворого режимів у колонії-поселення. Такі переведення стали можливими після відбування не менше 1/3 строку покарання щодо засуджених, до яких за законом могло застосовуватися умовно-дострокове звільнення, і після відбуття 1/2 призначеного судом строку позбавлення волі. Щодо осіб, перелічених у ч. 6 ст. 44 і ст. 441 Основ кримінального законодавства, переведення у колонію-поселення було можливе після відбуття не менше 1/2 і 2/3 строку покарання. З метою створення сприятливіших умов для виконання покарання і застосування засобів виправно-трудового впливу, встановлювалося правило, за яким для засуджених, направлених відповідно до вироку суду в колонії-поселення для осіб, які вчинили злочини з необережності, і засуджених, переведених з виправно-трудових колоній закритого типу в колонії-поселення встановлювалося роздільне тримання. Також було прийнято, що за умови сумлінної роботи і зразкової поведінки засудженим, які відбували покарання в колонії-поселенні, суд за спільним клопотанням органу, який відає виконанням покарання, і спостережної комісії при виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів міг включити час їх роботи в колонії-поселенні в загальний трудовий стаж. Як показала практика, засуджені в новостворених колоніях-поселеннях майже не допускали порушень режиму тримання, сумлінно працювали. Рівень рецидиву серед них був дуже низьким. До того ж, тримання засуджених в колоніях-поселеннях обходилося державі набагато дешевше, ніж у виправно-трудових установах закритого типу. Відповідно в перспективі з'явилися реальні можливості для подальшого розвитку інституту колоній-поселень. Тому, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 квітня 1985 року “Про внесення змін і доповнень в Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік та Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік” було створено колонії-поселення для осіб, які вчинили умисні злочини, що стали різновидом не лише виправно-трудових установ, а й виправно-трудових колоній-поселень. В цей же час до колоній-поселень для осіб, які вчинили злочини з необережності, почали направляти осіб, вперше засуджених до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, незалежно від строку покарання. Ця зміна закону була викликана більш ніж восьмирічним досвідом існування колоній-поселень, який показав, що в їх умовах можливе виправлення і перевиховання засуджених за вчинення злочинів з необережності не лише на строк до 5 років, а й більше. Водночас, було обмежено контингент осіб, які підлягали переводу в колонії-поселення. Це стосувалося: особливо небезпечних рецидивістів; осіб, засуджених за особливо небезпечні державні злочини; осіб, яким покарання у вигляді смертної кари було замінено у порядку амністії або помилування на позбавлення волі; осіб, яким поряд із покаранням за вчинений злочин призначені заходи примусового лікування від алкоголізму і наркоманії, а також осіб, які не пройшли повного курсу лікування венеричного захворювання. Перелічені категорії засуджених були нечисельними, проте їх переведення у колонії-поселення себе не виправдовувало, оскільки вносило певні елементи дезорганізації в діяльність цих установ і негативно впливало на основну масу засуджених. Зазначимо, крім того, що вирішення питання про направлення засуджених у колонії-поселення, для осіб, які вчинили умисні злочини, було пов'язане із значними труднощами. Так, наприклад, колонії-поселення для осіб, які твердо стали на шлях виправлення, і колонії-поселення для осіб, які вчинили злочини з необережності, були створені в результаті експериментів, під час яких протягом кількох років опрацьовувалося багато питань, пов'язаних з діяльністю цих установ. Стосовно ж колоній-поселень для осіб, які вчинили умисні злочини, ніякого експерименту не проводилося, тому на практиці щодо їх діяльності закономірно виникало багато суперечливих проблем. Але незважаючи на це, новостворені колонії-поселення також були звільнені від усіх основних атрибутів позбавлення волі: засуджені не піддавалися суворій ізоляції, мали можливість проживати із сім'ями і вільно спілкуватися з іншими громадянами, які працювали і мешкали разом з ними; вони утримувалися не під охороною, а лише під наглядом; могли користуватися цивільним одягом, а також цінними речами і грошима без обмежень; вони мали право придбати або збудувати власний будинок, завести підсобне господарство; з дозволу адміністрації засуджені вільно пересувалися в межах адміністративного району, якщо це було обумовлено характером виконуваної роботи або пов'язано з навчанням. 1.2 Розвиток установ відкритого типу в незалежній Україні Радянський період в історії установ відкритого типу завершився в 1991 році з розпадом СРСР. З прийняттям Декларації про державний суверенітет України розпочався новий етап становлення і розвитку не лише цього виду установ, але й усієї кримінально-виконавчої системи України і законодавства, що регламентує відносини в сфері виконання кримінальних покарань. Слід зазначити, що на подальший розвиток інституту установ відкритого типу суттєво вплинула Постанова Кабінету Міністрів Української РСР №88 від 11 липня 1991 року “Про Основні напрями реформи кримінально-виконавчої системи в Українській РСР”, яка з метою диференціації та індивідуалізації порядку й умов виконання (відбуття) кримінальних покарань передбачала у розроблюваних на той час Кримінальному і Кримінально-виконавчому кодексах Української РСР наявність установ: відкритого типу для тримання засуджених до обмеження волі; напівзакритого типу (колонії) для тримання засуджених до позбавлення волі; закритого типу (тюрми) для тримання засуджених до позбавлення волі з числа особливо небезпечних рецидивістів, а також для засуджених, переведених з колоній. Далі йшлося про створення в республіці мережі установ названих типів, роздільне тримання в них засуджених з урахуванням характеру і тяжкості вчиненого злочину, кількості судимостей, психологічних особливостей, соціально-морального зубожіння особи. Повинні були бути розроблені моделі всіх типів установ, передбачені можливі максимальні ліміти їх наповнення. Постанова передбачала з 1992 року замість існуючих позбавлення волі в колоніях-поселеннях, позбавлення волі умовно з обов'язковим залученням до роботи і умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до роботи ввести новий вид кримінального покарання - обмеження волі. В свою чергу, введення інституту обмеження волі передбачало реорганізацію спецкомендатур і колоній-поселень в установи відкритого типу. З метою реалізації Основних напрямів реформи кримінально-виконавчої системи в Українській РСР, починаючи з 1991 року до ВТК України було внесено багато змін і доповнень. Зокрема, з розвалом планової економіки і переходом до ринкових відносин відпала потреба в масовій дешевій робочій силі, тому Постановою Верховної Ради України від 16 травня 1992 року “Про призупинення застосування статей 251 та 521 Кримінального кодексу УРСР” була призупинена до прийняття нового КК України дія таких кримінально-правових інститутів, як умовне звільнення засуджених з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, та умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. Зазначимо, що цим нормативним актом була вирішена проблема співіснування, на наш погляд, двох досить схожих правових інститутів умовного звільнення засуджених з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці і умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці - з одного боку, та інституту колоній-поселень - з іншого. Дилема була вирішена на користь колоній-поселень. Подальша розбудова незалежної української держави, гуманізація та реформування кримінального і кримінально-виконавчого законодавств, а також нові економічні відносини обумовили потребу збільшення кількості колоній-поселень, і, насамперед, колоній-поселень для осіб, які твердо стали на шлях виправлення.