Тому, як показав подальший розвиток законодавства, поява колонії-поселення для осіб, які твердо стали на шлях виправлення, стала початком організації вітчизняної системи установ відкритого типу. Початок 1960-х років характеризувався також і іншими заходами з удосконалення виправно-трудової політики і створення інститутів, що мали риси установ відкритого типу. Мова йдеться про інститути умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці і умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці. На цей час дослідження вчених і спостереження практиків дозволили обґрунтувати пропозицію про доцільність розширення кола осіб, виправлення і перевиховання яких можливе без карального впливу, властивого реальному позбавленню волі, шляхом застосування комплексу виховних заходів в умовах значного розширення прав засуджених і надання їм більшої самостійності. Крім того, великомасштабне будівництво нових народногосподарських об'єктів у різних регіонах країни, незадовільне становище з працевлаштуванням засуджених у місцях позбавлення волі змушувало шукати вихід із ситуації, що склалася. Досвід післявоєнних років щодо залучення засуджених, які відбули частину строку покарання, на будівництві промислових об'єктів був покладений в основу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 20 березня 1964 року “Про умовне звільнення з місць позбавлення волі засуджених, які стали на шлях виправлення, для роботи на будівництві підприємств народного господарства”. Зазначимо, що нічого принципово нового ця норма не привносила. З одного боку (трудове виховання, введення елементів прогресивної системи відбування покарання, мета виправлення і перевиховання засуджених), було реанімовано відповідні положення виправно-трудового законодавства 1920-1930-х років, з іншого - відображено фактичну ситуацію, яка склалася у виправно-трудовій системі та відтворено норми, прийняті у 1953-1958 роках. За своїм змістом Указ від 20 березня 1964 року свідчив про подальший розвиток положень щодо заміни позбавлення волі обов'язковою працею зі збереженням свободи і був важливим кроком у диференціації примусових заходів. Указом встановлювалося, що умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці застосовується до повнолітніх працездатних осіб, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, за винятком засуджених, які відбувають покарання в колоніях-поселеннях, якщо подальше виправлення і перевиховання цих осіб буде можливе без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ними нагляду, у місцях, встановлених органами, що відають виконанням вироку. Питання про умовне звільнення розглядалося районним (міським) народним судом за місцем відбування покарання за поданням адміністрації виправно-трудової установи, погодженим із спостережною комісією при виконкомі місцевої Ради народних депутатів, з обов'язковою участю прокурора і викликом засудженого в суд. Умови звільнення не поширювалися на осіб, до яких не могло бути застосоване умовно-дострокове звільнення і заміна невідбутої частини покарання більш м'яким; осіб, які в минулому мали не зняті або не погашені у встановленому законом порядку судимості; умовно засуджених, які вчинили протягом іспитового терміну новий злочин; засуджених, до яких раніше вже було застосовано умовне звільнення на підставі цього Указу. Більше ніж десятилітня практика застосування вказаного нормативного акту довела його ефективність. Разом з організацією колоній-поселень він став важливим засобом перевиховання засуджених і їх адаптації після звільнення. В наступні роки, починаючи з 1968 року, Президія Верховної Ради СРСР видала кілька указів про одноразове умовне звільнення з місць позбавлення волі деяких категорій засуджених для роботи на будівництві підприємств народного господарства. Ці нормативні акти переслідували ту ж мету, що й Указ від 20 березня 1964 року, однак відрізнялися від нього кримінально-правовою характеристикою контингенту умовно звільнених і порядком застосування. Зокрема, уже не була потрібна згода особи звільнитися умовно; могли умовно звільнитися неповнолітні; періодичність явки на реєстрацію встановлювалася не один раз у три місяці, як раніше, а від одного до чотирьох разів на місяць. Начальник спецкомендатури міг також заборонити на строк до трьох місяців вихід з будинку (гуртожитку) у встановлений час, а також перебування у певних місцях. Існували й інші відмінності. Що стосується такої міри кримінально-правового впливу як умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці, то історичні події розвивалися таким чином. В 1967-1969 роках ряд учених і практичних працівників у виступах на конференціях і в пресі піднімали питання про доповнення існуючої системи покарань новим видом покарання. Уперше цю думку висловили в травні 1968 року вчені-юристи М.О. Стручков і О.С. Міхлін - на науково-практичній конференції МВС СРСР. У жовтні 1968 року в газеті “Известия” з пропозиціями про доповнення законодавства новим видом покарання - виправними роботами, які відбуваються поза місцем проживання засудженого виступили Б.А. Вікторов і О.С. Міхлін [25]. Нове покарання повинне було призначатися, на їх думку, на строк від 1 до 3 років і відбуватися засудженими під контролем спеціальних установ. Автори пропонували використовувати для цього досвід умовного звільнення. Свою пропозицію вони обґрунтовували тим, що існував надмірно великий розрив у ступені репресивності між позбавленням волі і виправними роботами без позбавлення волі. Вони ж вказували на слабку ефективність короткострокового позбавлення волі і на ту обставину, що суди мало використовували кримінальні покарання, не пов'язані з позбавленням волі, щодо осіб, які вчинили незначні і середньої тяжкості злочини, коли дані про їх особу свідчать про можливість перевиховання винних без ізоляції від суспільства. За даними вибіркових досліджень з 1960 року до введення інституту умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, позбавлення волі призначалося до 70% засуджених. Серед засуджених до позбавлення волі половина засуджувалася на строк до 2-х років. Серед усіх позбавлених волі до кінця 1960-х років 63% вчинили злочин вперше. Значна частина цих осіб не являла небезпеки для суспільства, багатьох з них можна було виправити за допомогою мір, не пов'язаних з позбавленням волі. Отже, потреба в кримінально-правовому інституті, який би ліквідував своєрідний розрив між позбавленням волі і виправними роботами, була очевидною. Шлях для створення нового кримінально-правового інституту вказала практика застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 20 березня 1964 року. Так, ВНДІ МВС СРСР і Всесоюзний інститут з вивчення причин і розробці мір попередження злочинності провели соціологічне дослідження, об'єктом якого були 4500 осіб, направлених в порядку умовного звільнення на різні будівельні об'єкти. Результати дослідження показали, що рецидив злочинів, вчинених умовно звільненими, в чотири рази нижчий, ніж серед звільнених з місць позбавлення волі після відбуття строку покарання. Звідси був зроблений висновок про можливість успішного виправлення осіб, які вчинили незначні злочини, без ізоляції від суспільства, але за умови постійного нагляду за їх поведінкою. Створення нового кримінально-правового інституту було закріплено Указом Президії Верховної Ради СРСР “Про умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці” від 12 червня 1970 року. Аналізуючи Указ від 12 червня 1970 року, зазначимо, що умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці призначалося судом повнолітній працездатній особі, яка вперше засуджувалася до позбавлення волі за умисний злочин на строк до трьох років, а за злочин, вчинений з необережності, - на строк до п'яти років. При цьому суд, враховуючи характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, особу винного й інші обставини справи, а також можливості його виправлення і перевиховання без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ним нагляду, міг прийняти рішення про умовне засудження цієї особи до позбавлення волі з обов'язковим залученням її на строк призначеного покарання до праці в місцях, встановлених органами, що відають виконанням вироку, із вказівкою у вироку мотивів такого рішення. Разом з тим, умовне засудження не призначалося за ряд особливо небезпечних злочинів, а також особам, до яких разом з покаранням за вчинений злочин призначалися заходи примусового лікування від алкоголізму чи наркоманії, а також тим, хто не пройшов повного курсу лікування венеричного захворювання; іноземцям і особам без громадянства; особам, визнаним у встановленому порядку інвалідами І, ІІ і ІІІ груп; вагітним жінкам; жінкам, які мають на утриманні дітей у віці до восьми років; жінкам, які достигли віку понад 55 років, і чоловікам - понад 60 років. Отже, поява умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці і умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці являло собою на той час якісно новий крок в галузі кримінальної політики щодо створення досить вагомих альтернатив позбавленню волі. Крім того, новостворені інститути набагато краще, ніж інші види покарань, вирішували проблему трудового виховання засуджених, яке здійснювалося в умовах збереження за ними основних соціально-корисних зв'язків. У нових умовах в осіб, які трималися в спецкомендатурах, відкривалися ширші можливості для вирішення проблеми трудового і побутового влаштування, у тому числі на споруджуваних об'єктах. Якщо праця засуджених у виправно-трудових колоніях містила у собі елементи кари, то праця умовно засуджених (звільнених) на будівництвах і підприємствах була позбавлена будь-яких каральних властивостей і умов. Тому вона ставала більш діючим засобом виправлення. Застосування умовного звільнення і умовного засудження з обов'язковим залученням до праці давало можливість ефективніше використовувати працю засуджених, зосередити її на будівництві об'єктів. На підприємствах і будівництвах засуджені набували професії, на засуджених повністю поширювалося законодавство про працю, вони користувалися усіма правами громадян, адміністрація підприємств і будівництв була зобов'язана забезпечити проведення з засудженими необхідної виховної роботи. Обидва ці заходи кримінально-правового впливу припускали використання системи педагогічних засобів виправлення. Якщо засуджений доводив своє виправлення, то стосовно умовно засуджених і умовно звільнених могли бути достроково зняті обмеження, а умовно засуджені, до того ж, могли бути умовно-достроково звільнені. Разом з тим, обидва інститути передбачали постійний нагляд за їх поведінкою і дотриманням встановлених законом обмежень. Порушення засудженими правил поведінки призводило до встановлення щодо них додаткових обмежень (аж до поміщення у виправно-трудову колонію). Таким чином, при реалізації обох кримінально-правових мір громадський вплив і виховання поєднувалися з примусовими заходами. У 1974 році були внесені доповнення в ст. 23 Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, згідно з якими передбачалося умовне засудження на строк від одного до трьох років з обов'язковим залученням до праці в місцях, встановлених органами, що відають виконанням вироку. Усі ці заходи сприяли деякому скороченню числа засуджених у виправно-трудових колоніях, поліпшенню їх трудової зайнятості й адаптації після звільнення. Ось чому Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого 1977 року “Про внесення доповнень і змін в Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік”, став закономірним підсумком удосконалення кримінального законодавства, свідченням послідовності і гуманізму виправно-трудової політики.