Так, якщо на 1 жовтня 1991 року в Україні налічувалося 10 колоній-поселень, з яких лише три були для осіб, які твердо стали на шлях виправлення, то на 1 січня 1994 року - вже 23, з яких 15 складали колонії-поселення для осіб, які твердо стали на шлях виправлення. Характерно, що ряд відомих науковців у своїх працях прогнозували таке збільшення кількості відкритих установ у загальній масі виправно-трудових установ. Слід відмітити, що серед основних напрямів реформи кримінально-виконавчої системи окрема увага приділялась поетапній зміні умов тримання засуджених в залежності від ступеню їх виправлення у відповідності з принципами відбування покарання. З цією метою передбачалося провести експериментальну перевірку можливостей поетапної зміни умов тримання засуджених та розробити правову і методичну основу функціонування в колоніях дільниць (територій): адаптації, діагностики і розподілу; безконвойного тримання засуджених, підготовки їх до звільнення та проживання на волі; трудового і житлового влаштування; оздоровчо-профілактичних (відпочинок, лікування, трудова відпустка) заходів. На виконання цих положень, в 1993 році розпочалася організація тимчасових дільниць-поселень, які створювалися при виправно-трудових колоніях загального, посиленого і суворого режиму для тримання осіб, які твердо стали на шлях виправлення, і відповідно до ст. 46 ВТК України за рішенням суду переведені до колонії-поселення. Створення тимчасових дільниць-поселень призвело до змін інституту відкритих установ. За даними Державного Департаменту України з питань виконання покарань, якщо в 1997 році функціонувало 23 колонії-поселення, то за станом на кінець 2000 року вже лише 18. В цей же період вже існувало 12 тимчасових дільниць-поселень з фактичним наповненням 600 засуджених, що складало 16,2% від фактичного наповнення в колоніях-поселеннях (3660 засуджених). Ці дані свідчать про те, що переважна більшість засуджених до позбавлення волі почала переводитись на полегшені умови тримання відповідно до ст. 46 ВТК України безпосередньо в межах однієї установи. До речі, наприкінці 1920-х років професор М.М. Ісаєв вважав невиправданим існування “особливих” перехідно-трудових домів, мотивуючи це технічними проблемами створення їх мережі, і пропонував створювати в загальних виправно-трудових домах серед ув'язнених вищого розряду “перехідні відділення”. На нашу думку, тимчасові дільниці-поселення за своєю природою наближалися до перехідних тюрем ірландської пенітенціарної системи, оскільки також були покликані ліквідовувати набуту у місцях позбавлення волі пасивність, привчали засуджених до вільного життя і перевіряли їх виправлення.