Завдання створювати сільськогосподарські колонії також було поставлено на засіданні Всеукраїнського ЦВК 15-16 серпня 1923 року. У колоніях повинні були триматися менш небезпечні злочинці, переважно з пролетарського середовища - робітники, селяни, червоноармійці, причому особи, які вчинили злочини вперше і засуджені не більше ніж на п'ять років. Відповідно до прийнятих рішень число нових видів місць позбавлення волі почало помітно зростати. Так, якщо на початку 1921 року в УРСР було 90 домів примусових робіт, 19 концтаборів, 6 реформаторіїв для неповнолітніх правопорушників і 5 колоній, з яких лише одна сільськогосподарська, то в 1924 році кількість домів примусових робіт скоротилася до 58, у 1925 році - до 50, а кількість реформаторіїв - до 2. До 1 жовтня 1923 року кількість сільськогосподарських колоній збільшилася до 13, у 1924 році - до 24, у 1926 році - до 42, а концентраційні табори були остаточно ліквідовані. Всеукраїнський ЦВК на названому засіданні прийняв постанову, яка поряд з іншими заходами передбачала: “Закріпити за місцями позбавлення волі достатню кількість землі, інвентарю й іншого устаткування для організації сільськогосподарських колоній”. Таким чином, вже у середині 1920-х років в Україні склалася принципово нова, оригінальна система виконання покарання, у якій особливо виділялися установи з послабленим режимом тримання. Спочатку ці установи створювалися при домах примусових робіт, пізніше - як самостійні виправно-трудові установи. Певний підсумок створенню нової системи установ виконання покарань (в тому числі й установ відкритого типу) підвів перший ВТК УРСР 1925 року, що являв собою кодифікований законодавчий акт, який регулював порядок виконання і умови відбування покарання у виді позбавлення волі і примусових робіт без тримання під вартою, та закріплював диференційовану систему місць позбавлення волі. Відповідно до п. 4 ст. 26 цього кодексу, в трудові колонії направлялися особи, засуджені до позбавлення волі без суворої ізоляції на строк до п'яти років, якщо розподільча комісія встановлювала, що вони не вселяють побоювань у смислі втеч, не є соціально небезпечними і мають відповідні навички до праці. У кодексі підкреслювалася основна риса трудових колоній: режим у них наближався до розпорядку і умов роботи відповідних господарчих організацій для вільних громадян. Так, до вечірньої перевірки засуджені користувалися свободою пересування в межах території колонії. Відповідно до розрядів вони мали право на особисті побачення та користувалися щоденними передачами. Незалежно від часу перебування у розряді їм надавались відпустки на 14 і 28 діб. У встановлені дні відпочинку засудженим з дозволу начальника трудової колонії надавалися короткострокові звільнення з вечора напередодні дня відпочинку до ранку наступного за ним дня. Час, проведений засудженим у такому звільнені, зараховувався як і при відпустці, у строк покарання. Крім цього, засуджені в трудових колоніях могли направлятися без нагляду з різними дорученнями за межі установи. Що стосується іншого виду відкритих установ - перехідно-трудових домів, то вважалося, що безпосередній перехід від режиму позбавлення волі до вільного життя складає для засуджених величезну небезпеку, тому їх не можна звільняти на свободу безпосередньо з місць позбавлення волі, а необхідно випробовувати в особливих перехідно-трудових домах, де б в умовах напіввільного режиму перевірялась їх готовність до життя серед вільних громадян. Ці установи планувалося зробити заключним етапом відбування покарання, і в майбутньому, в якості “різновиду звільнення виправно-трудових установ від надмірно гнітючої обстановки ізоляції, вони обіцяли стати зразком реконструкції нової виправно-трудової системи”. Оскільки елементи ізоляції в них були обмежені до мінімуму, то можна було б навіть вважати, що вже в той час в цих установах “позбавлення волі поступово перетворювалося в обмеження волі”. Отже, як справедливо відмічав Р.С. Мулукаєв, створення місць позбавлення волі з ослабленим режимом виявилося передчасним. При усьому своєму позитивному значенні і немалих потенційних можливостях ці установи не дістали подальшого розвитку і в 1929-1930 роках їх взагалі було ліквідовано. Взагалі, якщо порівняти зміст ВТК УРСР 1925 року з реальним станом справ і матеріально-технічною базою місць ув'язнення, станом судових органів, то можна зробити висновок: більшість норм цього кодексу була приречена на нереалізованість. Після прийняття постанови РНК СРСР від 7 квітня 1930 року “Про затвердження Положення про виправно-трудові табори” наступив час сумно відомого ГУЛАГу, коли питання призначення покарання у виді позбавлення волі й умов його відбування були передані одному відомству (ОДПУ-НКВС), діяльність якого була практично непідконтрольною суспільству. Місця позбавлення волі були зорієнтовані на вирішення господарських завдань, посилення репресій, згортання демократичних засад і посилення адміністративних заходів. Із середини 1930-х років, власне кажучи, припинив свою дію ВТК УРСР 1925 року, діяльність виправно-трудових установ регулювалася відомчими нормативними актами. В умовах, що склалися, подальший розвиток установ відкритого типу протягом кількох десятиліть був неможливим. Політичні зміни, що відбулися в СРСР на початку 1950-х років, призвели до змін у виправно-трудовій політиці. 25 грудня 1958 року Верховною Радою СРСР були затверджені “Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік”, відповідно до яких повинно було змінитися і виправно-трудове законодавство. Прийняття цього закону і досвід роботи виправно-трудових установ дозволили розробити Положення про виправно-трудові колонії і тюрми МВС СРСР 1958 року, яке однак, діяло недовго. Зазначимо, що це Положення передбачало принципово нову систему місць позбавлення волі, особливе місце в якій займали виправно-трудові колонії полегшеного режиму. На нашу думку, цей різновид колоній можна вважати одним з різновидів установ відкритого типу. В ці колонії направлялися особи, засуджені вперше за нетяжкі злочини на строк до 3 років позбавлення волі; засуджені, переведені з колоній загального режиму після відбуття ними не менш 1/3 строку покарання при умові сумлінного ставлення до праці і зразкової поведінки; особи, переведені з трудових колоній для неповнолітніх після досягнення ними 18 років, якщо вони себе позитивно зарекомендували. Аналіз правового статусу засуджених у колоніях полегшеного режиму показує, що режим тримання в цих установах був суворішим, ніж у сучасних установах відкритого типу, і менш суворим, ніж в існуючих тоді колоніях загального режиму. Засуджені утримувались в них під наглядом, але без охорони. На роботу за межі колонії вони також виводились під наглядом, а в окремих випадках, з дозволу адміністрації, могли робити це самостійно. Для них кількість листів і загальних побачень не обмежувалась. Дозволялися посилки і передачі, короткострокові виїзди у зв'язку з винятковими обставинами. Якщо засуджений характеризувався зразковою поведінкою і сумлінною працею, то йому могли дозволити провести день відпочинку за межами колонії. Засудженим, які довели, що вони твердо стали на шлях виправлення, після відбуття не менш 1/3 строку покарання адміністрація установи за узгодженням із спостережною комісією дозволяла проживати за межами колонії. У цих випадках до них могла переїхати сім'я. Ці засудженні мешкали в гуртожитках або наймали житло за власні кошти. Відбуваючи покарання, вони мусили працювати на виробництві колонії чи на іншому виробництві за вказівкою адміністрації. При цьому кожний засуджений отримував повну заробітну плату без відрахувань, які застосовувались до тих, хто проживав у житловій зоні колонії [1, с. 11]. Колонії полегшеного режиму проіснували до прийняття нового Положення про виправно-трудові колонії і тюрми 1961 року, коли знову була зроблена чергова і, на наш погляд, дуже необґрунтована спроба відмовитись від установ відкритого типу. Проте потреба в таких установах почала відчуватися вже досить швидко. Відміна на початку 1960-х років для деякої частини засуджених умовно-дострокового звільнення сприяла пошуку альтернативи, здатної при тривалих строках позбавлення волі стимулювати їх до виправлення. З точки зору адаптації цих осіб, потрібно було знайти таку форму дострокового звільнення, при якій засуджені заключну частину строку покарання готувалися б жити серед вільних громадян і разом з тим перебували б певний час під контролем держави. Не останню роль тут відігравали й економічні інтереси. Для вирішення цих завдань у 1962 році в Казахстані було створено експериментальні колонії-поселення, досвід роботи яких дістав своє відображення в Указі Президії Верховної Ради УРСР від 30 березня 1964 року, за яким існуюча система виправно-трудових установ доповнювалась виправно-трудовими колоніями-поселеннями для осіб, які твердо стали на шлях виправлення. Рішення про створення нового виду виправно-трудових колоній свідчило про гуманізацію виправно-трудової політики і дозволяло вирішувати ряд принципово важливих питань. Зокрема, скорочувалося число осіб, які перебували під охороною, збільшувалася зайнятість засуджених працею в колоніях закритого типу, створювалися сприятливіші умови для поступової адаптації на волі. Колонії-поселення відкривали перспективи для всіх категорій засуджених і, насамперед, для тих, хто не підпадав під дію норм умовно-дострокового звільнення. Умови тримання у колоніях-поселеннях дозволяли засудженим не лише викликати сім'ї для спільного проживання, але й одружуватися. Це рішення, в цілому, відповідало державним і суспільним інтересам. Варто зазначити, що поява колоній-поселень сприймалася більшістю вчених як створення виправно-трудових установ нового перехідного типу, а деякі з них навіть вважали, що колонії-поселення продовжували розвиток перехідно-трудових домів 1920-х років. В Указі 1964 року зазначалося, що з метою подальшого удосконалення роботи з виправлення і перевиховання засуджених до позбавлення волі і закріплення результатів перевиховання з виправно-трудових колоній загального, посиленого і суворого режиму в колонії-поселення для осіб, які твердо стали на шлях виправлення, переводяться засуджені, які зразково себе поводять, сумлінно ставляться до праці, беруть активну участь у самодіяльних організаціях і громадському житті свого колективу, якщо вони: а) підпадають під дію закону про умовно-дострокове звільнення і відбули половину строку покарання, але не менше трьох років позбавлення волі; б) не підпадають під дію закону про умовно-дострокове звільнення і відбули 2/3 строку покарання, але не менше п'яти років позбавлення волі. В колоніях-поселеннях, фактично, встановлювався режим напівсвободи, в умовах якого засуджені поступово привчалися до життя у суспільстві. У цьому законодавець того періоду вбачав одну із основних цілей організації колоній-поселень. Іншою, не менш важливою, метою було закріплення результатів перевиховання осіб, які значну частину строку позбавлення волі відбули в умовах суворого режиму і стали перед звільненням на шлях виправлення. Досягнення таких цілей значною мірою означало вирішення проблеми попередження рецидиву злочинів з боку цієї категорії засуджених і, тим самим, - проблеми підвищення ефективності виконання покарання. Виправно-трудові колонії-поселення на той час не мали характерних ознак, притаманних установам, які виконують покарання у виді позбавлення волі. Так, засуджені в цих установах утримувалися без охорони, користувалися правом вільного пересування в межах території колонії, а з дозволу адміністрації - і поза її межами. Вони мали право носити цивільний одяг, мати при собі гроші і цінні речі, без обмежень відправляти листи, отримувати посилки, користуватися побаченнями. При наявності житлових умов їм дозволялося проживати в колонії зі своїми сім'ями або придбати у відповідності із законодавством неподалік від колонії житловий будинок і вести власне господарство. Показники діяльності цих колоній за перше десятиріччя існування були досить високими.