Зміст

Вступ

Розділ І. Поняття «обмеження права»

1.1 Категорії «обмеження права»

1.2 Поняття і підстави обмежень права власності

1.3 Зміст обмежень права власності

Розділ ІІ. Загальні обмеження

2.1 Загальна класифікація обмежень

2.2 Самообмеження прав

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми полягає в тому, що кожен громадянин України, який є власником приватної власності через незнання певних положень може мати деякі непорозуміння стосовно своєї власності. А з метою уникнення будь-яких проблем щодо приватної власності, перш за все, слід розуміти причини та форми обмеження державою та самим власником прав приватної власності.

Мета розкрити причини та форми обмеження державою та самим власником прав приватної власності.

Для досягнення мети було висунуто такі завдання:

- визначити поняття «обмеження права»,

- проаналізувати категорії «обмеження права»,

- розглянути поняття і підстави обмежень права власності,

- виявити зміст обмежень права власності,

- навести загальну класифікацію обмежень,

- дослідити самообмеження прав.

Предмет дослідження: законодавчі проекти щодо обмежень прав приватної власності, а саме ЦКУ, КУ, МКУ.

Об'єкт дослідження: обмеження прав приватної власності.

Методи дослідження:

- класифікація, де утворюється порядок певних зазначень за їхніми особливостями по групах,

- теоретично-аналітичний, тобто при використання інформативних джерел, робилися власні висновки,

- описовий - наводиться тлумачення кожного поняття за особливими характеристиками,

- метод узагальнення, а саме від приватного до загального, де розглядаються окремі зазначення, та робиться аналіз всіх понять у комплексі.

Розділ І. Поняття «обмеження права»

1.1 Категорії «обмеження права»

Держава покликана дуже обережно регулювати суспільні відносини, проявляючи одночасно і гнучкість, і твердість, і послідовність. «Сучасне суспільство стає все більш складним. Воно обплутує громадян мережею заборон і обов'язків, так чи інакше обмежують реалізацію цивільних прав у повному обсязі», - стверджує С. В. Боботов. Ці обмеження обумовлені необхідністю забезпечення життєво важливих інтересів окремо взятої особистості і суспільства в цілому. Як зазначав Поль Валері, «якщо держава сильна, воно пригнічує нас, якщо ж слабке - ми гинемо». [16]

Обмеження права можливі, припустимі і виправдані тільки у виняткових випадках. Засновник англійського позитивізму, філософ і економіст минулого століття Джон Міль заявляв: «Єдине виправдання втручання в свободу дій будь-якої людини - самозахист, запобігання шкоди, що може бути нанесений іншим». Підстави обмеження прав людини і громадянина закріплені У статті 64 Основного Закону зазначено: «Конституційні права і свободи людний і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків» передбачених Конституцією України. [20]

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені орава і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 61, 52, 55, 56, 57, 58, 59. 60, 61. 62, 63 цієї Конституції». [20]

Держава також потребує обмежень. Однак ці обмеження можуть бути встановлені лише з метою недопущення довільного поводження з правами громадянина. Будь-яке обмеження держави припустиме лише з метою забезпечення прав громадянина, закріплених у конституції та інших законах. Закон визначає межі втручання в приватнопідприємницьку діяльність.

На думку В.І. Гойман, вихідним положенням у з'ясуванні юридичних характеристик обмеження прав є поняття самого права (свободи). Він виділяє два значення поняття права (свободи): загальносоціальне і спеціально-юридичне. [16]

У загальсоціальному сенсі свобода являє собою стан людини, що відбиває його можливість діяти на власний розсуд. У цьому сенсі свобода являє собою природне право, необмежене нормами формального права. Це право у фактичній нормі.

У спеціально - юридичному сенсі свобода (право) являє собою офіційно визнану і легалізовану міру можливої ??поведінки людини, тобто суб'єктивне право. «Право (свобода) в законі - це завжди відоме обмеження природного права з точки зору уточнення меж його розповсюдження, визначення дозволених форм, способів реалізації права, позначення механізмів захисту від порушення або відновлення порушеного права». В. І. Гойман вважає, що «...тільки обмежена і що містить межі своєї свободи право відповідає своєму початкового призначенню. ... Безумовні, обмеження права можливо до тих меж, за яких воно не вступає в протиріччя з істинним призначенням самого права». У тих випадках, коли обмеження певного суб'єктивного права доходять до такого ступеня, що воно вже не може задовольняти певні потреби і забезпечувати конкретні інтереси уповноваженої особи, таке право втрачає всякий сенс. Це вже не гарантована правом свобода, а безправ'я. [16]

На наш погляд, обмеження не призводять до зменшення суб'єктивних прав. При накладенні обмежень обсяг суб'єктивних прав зберігається. Проте їх здійснення не може у силу стиснений, утруднень, викликаних обмеженнями. Ці обмеження уповноваженої особи обумовлені тим, що третім особам передається тільки можливість реалізації (здійснення) окремих суб'єктивних прав, але не самі правомочності.

Слід розрізняти поняття «правові обмеження» та «обмеження права». Під правовими обмеженнями необхідно розуміти сукупність елементів механізму правового регулювання, спрямованих на встановлення меж (межі) дозволеного поведінки суб'єктів. Правові обмеження позначають, або окреслюють, сферу можливої поведінки, всередині якої суб'єкт може вільно реалізувати свою правоздатність при наявності відповідних юридичних фактів. До правових обмежень можна віднести обмеження дієздатності та правоздатності, заборони і зобов'язування.

Під формою обмеження прав власника приватної власності розуміється зовнішній прояв його змісту або конкретний спосіб реалізації. Формами обмежень залежно від обставин можуть бути: обов'язки, заборони, заходи захисту, покарання, відповідальність, дії громадян в умовах необхідної оборони і крайньої необхідності у разі неправомірних дій з боку працівників органів внутрішніх справ.

Види обмежень права можуть класифікуватися залежно від:

- Галузевої приналежності - на конституційні, кримінальні, цивільні, адміністративні, екологічні, сімейні і т. п.;

- Сфери реалізації та застосування - на міждержавні, внутрішньодержавні, суб'єктів України, муніципальні;

- Кола осіб, на яких вони поширюються, - на загальні (в інтересах всього суспільства) і приватні (в інтересах певного кола осіб);

- Часу дії - на постійні і тимчасові. [10, c. 44]

Слід мати на увазі, що встановлення окремих обмежень, введення надзвичайного стану можливе за наявності обставин і в порядку, встановлених федеральним конституційним законом. Як бачимо, свобода розсуду тимчасової адміністрації при встановленні обмежень прав в період дії надзвичайного стану регламентується конституційним законом, так само як і підстави введення надзвичайного стану.

В даний час на території України діє Закон (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2000, N 23, ст.176) {Із змінами, внесеними згідно із Законами N 662-IV (662-15) від 03.04.2003, ВВР, 2003, N 27, ст.209, N 743-IV (743-15) від 15.05.2003, ВВР, 2003, N 29, ст.233, N 4652-VI (4652-17) від 13.04.2012, ВВР, 013, N 21, ст.208, N 4765-VI (4765-17) від 17.05.2012, ВВР, 2013, N 15, ст.99, N 5459-VI (5459-17) від 16.10.2012, ВВР, 2013, N 48, ст.682, N 245-VII (245-18) від 16.05.2013, ВВР, 2014, N 12, ст.178, N 877-VII (877-18) від 13.03.2014, ВВР, 2014, N 15, ст.326) «Про надзвичайний стан». Цей закон є підставою для прийняття Президентом України указів про введення надзвичайного стану на окремих територіях.

Обмеження можна кваліфікувати залежно від цілей. Загальна декларація прав людини. Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року закріплює кілька виняткових цілей, заради яких кожна людина повинна зазнавати обмежень при здійсненні своїх прав і свобод. До таких цілей відносяться:

- Забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших;

- Задоволення справедливих вимог моралі;

- Задоволення громадського порядку;

- Задоволення загального добробуту в демократичному суспільстві. [16]

1.2 Поняття і підстави обмежень права власності

Історія розвитку права власності свідчить про те, що воно ніколи не існувало у вигляді нічим не обмеженої влади власника над річчю. Необхідність забезпечення прав і законних інтересів інших осіб, в тому числі і держави, завжди змушувало право ставити свободу власника в певні межі. Обмеження в інтересах суспільства, сусідів і т. п. завжди існували. Без них розвиток цивілізації було б немислимо. Г. Дернбург писав: «Вільна, не обтяжена власність є високе господарське та соціальне благо. Проте, усунути ці обтяжливі обмеження неможливо». [16]

Межі правомочностей власника існували вже в римському праві, але вони були значно ширше, ніж у сучасному праві. Розпоряджаючись своєю землею, власник міг навіть завдавати шкоди своїм сусідам (наприклад, затулити світло своїм сусідам, позбавити води з колодязя, вирив у себе колодязь), якщо ці дії не виходили за межі його ділянки. Обмеження власника за загальним правилом зводилося до того, що йому заборонялося шкодити іншим особам, користуючись своїм правом тільки для того, щоб завдати їм шкоди (так звана шикана). [7, c. 784]

Крім того, в римському праві існували обмеження, які власник повинен був враховувати при користуванні та розпорядженні своїм майном. Ці обмеження поділялися на дві групи: обмеження в інтересах сусідів землевласника і обмеження, що здійснюються в інтересах держави.

Термін «право участі» був запозичений з Французького Кодексу Наполеона (ст. 649). Саме по собі це вираз означає участь сторонніх осіб у користуванні чужою річчю. Тим часом, як справедливо зауважив Г. Ф. Шершеневич, воно не відповідає ні суті поняття про обмеження права власності, ні сукупності тих відносин, які закон охоплює під назвою прав участі. [7, c. 781]

Обмеження права власності повинні відповідати загальним принципам цивільного права. При цьому цілком допустимо наявність основних почав, що відображають істота змісту, особливості та соціальну спрямованість, для обмежень права власності. Л.А. Морозова пропонує виділити наступні принципи обмеження права приватної власності:

- Виключно в інтересах «загального блага», «суспільного інтересу»;

- Справедлива компенсація державою власнику майнових втрат;

- Встановлення обмежень на підставі та в межах закону;