- Рівність усіх власників у накладених на них обмеженнях, тобто вони повинні встановлюватися не стосовно окремих власників, а шляхом загального правового регулювання;

- Можливість судового заперечування вилучення державою майна з приватної власності.

Запропоновані принципи становлять певний інтерес і заслуговують уваги. Разом з тим викликає сумнів «винятковість», закладена в першому принципі. Обмежуючи право власності, потрібно керуватися не тільки виключно інтересами «загального блага», а й обов'язково враховувати інтереси власника. В іншому випадку власник може втратити всякий інтерес до своєї власності і суспільство від цього тільки програє. [16]

Г. Дернбург писав: «Власність може бути, однак більш-менш позбавлена властивих їй, як такої, правомочностей». При наданні третім особам права користування чужим майном власник відчуває труднощі в користуванні майном. Ці труднощі Г. Дернбург розглядає як обмеження права власності, оскільки далі він пише: «Є інші обмеження, наприклад, заборона відчуження, ще більш звужуючи право власності. Таких обмежень може при відомих умовах накопичитися стільки, що правомочності власника ними остаточно паралізуються. Але цим поняття і істота права власності не видозмінюється. Воно в таких випадках придушене у своїх проявах, але воно не знищене: сила його по своїй повноті виступає назовні, коли незабаром відпадають з якоїсь причини правомочності, які стискують його». [16] У цьому виявляється властивість пружності права власності.

Італійський професор У. Маттеї пише, що серед цивілістів не було єдності думок в питанні про концепцію обмеження права власності. «При цьому абсолютно випускати з уваги, що обмеження є невід'ємною частиною самої структури речових прав». [14, c. 208-209] Цю позицію поділяє Д. Каллегарі, який цілком обґрунтовано вважає, що «право власності... є інститут, який служить не тільки індивідуальним інтересам, але також загальним інтересам колективу, має соціальну функцію, тому воно підпорядковане обмеженню. Обмеження, таким чином, одна з рис права власності».

Підтвердженням того, що обмежене правомочність власника не виключається зі змісту права власності, є та обставина, що при усуненні обмеження відсутня необхідність в новому придбанні правомочності, що піддавався обмеженню. Наприклад, існування сервітуту як перешкоди ззовні стримує власника і не дозволяє повною мірою здійснювати належні йому суб'єктивні права відносно службовця земельної ділянки. З припиненням сервітуту власник звільняється від обмежень, викликаних необхідністю дотримання прав власника сервітуту.

Обмеження - це характеристика, іманентно притаманна праву власності. Вони не можуть виходити за його межі. З усуненням обмежень права власності свобода власника відновлюється в первісному обсязі без додаткових управомочиваючих актів.

На думку професора Л.І. Петражицького, для більш ефективного пізнання і аналізу безлічі правових явищ важливо розробити вчення про об'єкти обов'язків і прав, в тому числі виділивши як особливу категорію об'єктів терпіння зобов'язаних відповідних дій уповноважених осіб. Категорію «терпіння зобов'язаних» можна розглядати як складову частину категорії «обмеження права власності» при наданні не власнику обмеженого права користування майном власника. [16]

Обмеження права власності не підлягають розширювальному тлумаченню. Цей принцип закріплений у Закон від 22.03.2012 № 4572-VI, де дається вичерпний перелік підстав обмеження громадянських прав. [22] Неприпустимість розповсюдженого тлумачення обумовлена ??ще й тим, що в Цивільному кодексі України відсутні спеціальні норми, що визначають взаємні відносини власника з особою, яка користується обмеженим правом на чужу річ.

Досліджуваний феномен обмеження права власності знаходиться, принаймні, в подвійну залежність від психологічних факторів.

По-перше, той факт, що власник є складовим елементом відразу кількох соціальних груп (сім'я, трудовий колектив, підприємство, громадське об'єднання, держава), захищає його від тотального підпорядкування інтересам і впливу якої-небудь однієї групи.

Ні держава, ні політична партія, ні сім'я, ні трудовий колектив не можуть цілком і повністю підпорядкувати собі інтереси власника, оскільки до такого підпорядкування всі вони прагнуть одночасно. Точно так само, як і власник, будучи продуктом суспільства, ніколи не був простим відображенням життя і діяльності окремих його ланок, підрозділів, структур. У зв'язку з цим право власності під впливом різних соціальних груп соромиться певними обмеженнями і звужує свободу власника. Тому право власності за своїм змістом ніколи повною мірою не відповідає інтересам власника чи будь-якої окремої соціальної групи. Власник, як самостійний суб'єкт цивільних правовідносин, постійно прагне до усунення або зменшення обмежень щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Це є, в свою чергу, генератором соціального прогресу в суспільстві.

По-друге, посилення регулятивної функції держави по відношенню до власності і обмеження втручання держави в діяльність власників мають одне і те ж загальне підстава - в нашій свідомості, у свідомості залежності від держави і в свідомості певного кола інтересів, що протистоять інтересам органів влади, управління та що вимагають їх обмеження.

На перший погляд, будь-які обмеження права власності можуть бути обумовлені виключно інтересами або конкретних осіб, або суспільства в цілому. Будь-які обмеження створюють тільки перешкоди власнику в реалізації свого права щодо належних йому об'єктів. Можна припустити, що чим більше свободи у власника, тим вища ефективність у реалізації правомочностей власника. Однак такий спрощений підхід видається помилковим. Обмеження права власності також важливі і для власника, оскільки нічим не обмежена свобода може завдати шкоди інтересам власника не менше, ніж при необґрунтованих, невиправданих, зайвих обмеженнях. Наприклад, втручання власника в оперативно-господарську діяльність унітарного підприємства, вилучення основних засобів виробництва, нав'язування своєї номенклатури виробленої продукції без урахування потреб ринку можуть призвести до банкрутства підприємства.

У міру формування багатоукладної ринкової економіки та її правової бази змінюється загально-соціальна функція закону. Спостерігається певна узгодженість і взаємозв'язок між економічною свободою окремих суб'єктів, соціальних груп та інтересами суспільства в цілому. За відсутності загально-соціальних противаг необмежена економічна свобода суб'єкта призводить до негативних наслідків. При обмеженні економічної свободи індивіда право власності можна розглядати в якості інструменту, що забезпечує певний баланс різних інтересів у суспільстві.

У становленні сучасної української державності, формуванні багатоукладної ринкової економіки значне місце відводиться державі, що приймає безпосередню участь в регулюванні економічних відносин через «обмеження в необхідних випадках права приватної власності, забезпечення дотримання соціальних зобов'язань власником перед суспільством, встановлення балансу індивідуальних прав і свобод та громадських інтересів». [15]

А.М. Єгоров, на наш погляд, односторонньо підходить до характеристики обмежувачів принципу пріоритету інтересів особистості. Він вважає, що «принцип пріоритету інтересів особистості обмежується критеріями економічного публічного порядку, загальним благом населення, соціальними зобов'язаннями власника перед суспільством». Однак не можна забувати про те, що інтереси особистості можуть бути обмежені з метою забезпечення не тільки інтересів усього суспільства, а й приватних інтересів іншої окремо взятої особистості. При цьому мова може йти не про будь-яких, а тільки про законні інтереси. Крім того, було б доречно говорити про пріоритет не тільки законних інтересів, а й прав особистості (Загальна декларація прав людини / ООН; Декларація, Міжнародний документ від 10.12.1948). [16]

Обмеження і обтяження права власності не тотожні поняття. Вони близькі за змістом, але не є синонімами. В. В. Безбах зазначає: «Обмеження, що накладаються на власника законом або судовим рішенням, виявляються насамперед у зачіпанням елементів належного йому права. Стосовно до встановлення обтяжень обмеження фіксуються в нормах, що не допускають обтяження в певних випадках». Так, відповідно до статті 1250 ЦК Колумбії не допускається встановлення обтяження щодо речі, переданої в порядку спадкування. Бразильський ГК (ст. 702) не допускає обтяжень щодо сервітутів, що передбачають право проходу, якщо вони встановлені на користь невизначеного кола осіб або якщо намір встановити обтяження виходить від власника підлеглого ділянки. [16]

На думку мексиканського юриста Антоніо де Ібаррола, «встановлення обтяжень - це ще одна грань розпорядження як елемента права власності. Воно передбачає можливість покладання на річ, складову об'єкт цього права, певних правових домагань з боку інших осіб, підпорядкування її правилами, що забезпечує права цих осіб у речових або зобов'язальних відносинах з власником речі. Угоди, що встановлюють обтяження належить власнику майна, вважаються реалізують право розпорядження вже з тієї причини, що власник через їх посередництво розпоряджається значною частиною вартості обтяжувати речі».

Згідно зі статтею 111 Про земкадастр від 07.07.2011 № 3613-VІ рента обтяжує земельну ділянку, (ЦКУ, ЦК) від 16.01.2003 № 435-IV підприємство, будівля, споруда або інше нерухоме майно, передане під її виплату. За договором ренти допускається встановлення обов'язку виплачувати ренту безстроково (постійна рента) або на термін життя одержувача ренти (довічна рента). У разі відчуження такого майна платником ренти його зобов'язання за договором ренти переходять на набувача майна. [25]

Обтяження закладеного майна допускається при дотриманні наступних умов:

- Термін, на який майно надається у користування, не перевищує терміну забезпеченого іпотекою зобов'язання;

- Майно надається у користування для цілей, відповідних призначенню майна.

Права третіх осіб на заставлене майно припиняються у разі звернення заставодержателем стягнення на заставлене майно.

Обтяження, на нашу думку, це привнесене ззовні право третіх осіб, перешкоджає власнику речі вільно в повному обсязі реалізувати свої правомочності. Обтяження може припускати перехід разом з річчю до нового власника і деяких обов'язків по відношенню до певних осіб, пов'язаних з набутою річчю (наприклад, дотримання прав орендаря за договором оренди або наймача за договором найму житлового приміщення тощо). Обмеження, в свою чергу, є відповідна реакція власника на обтяження, яка змушує його утримуватися від певних дій щодо належного йому майна, спирає його. В якості підстав обмежень виступають передбачені законом права третіх осіб, сервітути.

Обмеження правомочностей власника безпосередньо прилягають до зовнішніх кордонів правомочностей власника сервітуту та «випливають» за ними в процесі реалізації прав на чуже майно. Чим менше власник сервітуту користується своїми правами, тим менш обмежений і більш вільний у своїх діях власник. Саме обмеження дозволяють проявлятися такій властивості права власності, як еластичність, пружність (ефект пружини).