Методи дослідження. На підставі поставлених у роботі мети і завдань, при проведенні дисертаційного дослідження реалізовано комплекс загальнонаукових і спеціальних наукових методів. Методи аналізу, синтезу, індукції та дедукції застосовано для виокремлення історичних етапів розвитку інституту оскарження під час досудового розслідування, для визначення процесуальних понять «скарга», «оскарження», «процесуальна особа», «затриманий». Історико - правовий метод було використано при дослідженні питання розвитку та становлення права підозрюваного на скаргу у вітчизняному кримінальному процесі. Особлива увага приділена виникненню права сторони захисту на скаргу під час досудового розслідування з метою дослідження в історичному контексті сутності та змісту цього права. Застосування порівняльно - правового методу дало можливість проаналізувати наявні спільні та відмінні риси КПК України з КПК України 1960 р., а також з кримінальним процесуальним законодавством інших країн щодо закріплення права підозрюваного на скаргу. Формально - логічний метод використано при дослідженні норм КПК України, які регулюють право сторони захисту на скаргу під час досудового розслідування. Системно - структурний метод допоміг при визначенні доцільності практичної реалізації підозрюваним процесуального права на оскарження. Логіко - юридичний метод використано для критичного осмислення норм КПК України, якими встановлено процесуальний порядок звернення сторони захисту із скаргою під час досудового розслідування, судовий порядок розгляду скарги та винесення відповідного рішення, виконання цього рішення уповноваженими особами. Метод контент - аналізу документів був застосований при дослідженні матеріалів кримінальних проваджень для встановлення і обґрунтування процесуальної необхідності закріплення в КПК України права підозрюваного на скаргу як інструменту у боротьбі із виникненням корупційних ризиків під час досудового розслідування. Статистичний метод - для узагальнення результатів та аналізу конкретних даних статистичної звітності Уповноваженого з прав людини, слідчих суддів, апеляційних судів, а також ЄСПЛ.

Емпіричну базу дослідження становлять наукові праці вітчизняних та зарубіжних учених, історичні правові пам'ятки, постанови Пленуму Верховного Суду України (далі - ВСУ), рішення КСУ, інформаційні листи Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ), чинне кримінальне процесуальне законодавство України та іноземних держав, рішення ЄСПЛ, ухвали слідчих суддів районних судів України, ухвали обласних апеляційних судів України, статистичні дані Уповноваженого з прав людини в Україні за період 2012-2016 р. р.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є одним із перших в Україні спеціальним комплексним дослідженням закріпленого КПК України процесуального права сторони захисту на оскарження рішень, дій чи бездіяльності процесуальних осіб під час досудового розслідування. На підставі всебічного аналізу положень, що містяться в кримінальному процесуальному законодавстві України, Конвенції з прав людини, рішеннях ЄСПЛ, сформульовано ряд положень і висновків, що мають теоретичне і безпосередньо практичне значення, а саме:

вперше:

- шляхом дослідження історії виникнення і розвитку кримінального процесу України доведено, що право особи на скаргу з'явилося за часів Української національної держави, створеної під керівництвом Богдана Хмельницького в середині XVII століття. Обґрунтовано, що право на оскарження у вітчизняному кримінальному процесі на законодавчому рівні було закріплено значно пізніше - в кінці XIX століття. Визначено, що на початку виникнення інституту оскарження право подавати скаргу під час досудового провадження мала право лише сама особа, яка підозрювалась, обвинувачувалась у вчиненні злочину;

- досліджено право підозрюваного на скаргу відповідно до вітчизняного кримінального процесуального законодавства 20- их років ХХ століття і з'ясовано, що в ревтрибуналах, які були судами для розгляду найбільш небезпечних злочинів, виключалось право підозрюваного на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів попереднього слідства.

- доведено, що в Кримінально - процесуальному кодексі Української соціалістичної радянської республіки 1922 року (далі - КПК УСРР 1922 р.) вперше містилась окрема глава, присвячена порядку оскарження дій слідчого. КПК УСРР 1922 р. вперше надав обвинуваченому право оскаржити до суду постанову прокурора, прийняту за результатами розгляду його скарги на дії слідчого (ст. 224). Встановлено, що Кримінально - процесуальний кодекс Української радянської соціалістичної республіки 1927 року (далі - КПК УРСР 1927 р.) позбавив сторону захисту такого права;

- доведено, що нормами КПК УРСР 1927 р. було недостатньо врегулювано право обвинуваченого на захист своїх прав та інтересів шляхом оскарження дій чи рішень процесуальних осіб під час попереднього слідства. З'ясовано, що як КПК УРСР 1927 р., так і КПК УСРР 1922 р. не закріплювали право обвинуваченого оскаржувати бездіяльність слідчого та прокурора;

- встановлено, що рівень законодавчого забезпечення права підозрюваного на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування кримінального провадження знаходиться в прямій залежності від рівня розвитку демократії в суспільстві;

- доведено наявність позитивної динаміки розвитку інституту оскарження в кримінальному процесі України в бік збільшення прав сторони захисту;

- обґрунтовано, що до вчинення прокурором однієї з дій, передбачених ч. 2 ст. 283 КПК України, сторона захисту навіть під час або після ознайомлення з матеріалами досудового розслідування на підставі ст. 290 КПК України не позбавлена процесуального права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності процесуальних осіб, якими порушені права та інтереси підозрюваного і які стали відомі стороні захисту під час відкриття матеріалів кримінального провадження;

- висунуто тезу про доцільність закріплення в КПК України чітких процесуальних строків, в межах яких слідчий, прокурор зобов'язаний виконати ухвалу слідчого судді, ухвалу апеляційного суду, яка набрала законної сили, прийняту за результатами розгляду скарги сторони захисту на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора;

- аргументовано, що нормативна неврегульованість питання застосування процесуальних строків щодо реалізації стороною захисту права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності процесуальних осіб під час досудового розслідування кримінального провадження призводить до процесуальних зловживань з боку сторони обвинувачення, виникнення корупційних ризиків, знижує для підозрюваного ефективність використання права на оскарження як процесуального інструменту захисту, є підґрунтям для порушення загальних засад кримінального провадження;

- сформульовано визначення і обгрунтовано доцільність законодавчого закріплення в ст. 3 КПК України терміну «процесуальна особа», а саме: процесуальна особа - це особа, яка уповноважена приймати процесуальні рішення в кримінальному провадженні;

- виявлена відсутність чіткого законодавчо визначеного переліку процесуальних осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких може бути предметом оскарження стороною захисту під час досудового розслідування, що є перешкодою для підозрюваного в доступі до правосуддя, в ініціації здійснення судового контролю, призводить до неоднакової судової практики;

- доведено, що процесуальне обмеження підозрюваного як скаржника в праві заявлення відводу слідчому судді порушує одну із найголовніших засад кримінального провадження - принцип верховенства права;

- запропоновано внесення законодавчих змін до ст. 206 КПК України щодо скорочених процесуальних строків розгляду слідчим суддею скарги на незаконне затримання, а саме: відповідна скарга має бути розглянута на протязі 24 годин з моменту її надходження до суду;

- запропоновано закріплення в КПК України чіткого переліку процесуальних вимог до ухвали слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, порушення яких буде беззаперечною підставою для скасування відповідної ухвали і винесення нової судом апеляційної інстанції;

- висунуто тезу, що сторона захисту, оскаржуючи ухвалу слідчого судді про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, повинна ініціювати проведення апеляційним судом перевірки рішення суду першої інстанції щодо додержання положень Конвенції з прав людини та щодо відповідності висновків, викладених в ухвалі слідчого судді, висновкам ЄСПЛ;

удосконалено:

- визначення поняття «скарга» в контексті процесуального документу, який подається стороною захисту на рішення, дії чи бездіяльність процесуальних осіб під час досудового розслідування кримінального провадження: «Скарга - це врегульоване законодавством процесуальне звернення учасника кримінального провадження, викладене у письмовій формі, до уповноваженої особи у встановлений законом спосіб з метою захисту своїх прав та законних інтересів або прав та законних інтересів особи, яку він захищає, від їх порушень слідчим, прокурором, слідчим суддею щодо прийнятих ними рішень, вчиненої дії або бездіяльності»;

- визначення поняття «оскарження» як процесуальної діяльності сторони захисту на стадії досудового розслідування кримінального провадження: це процесуальна діяльність, направлена на захист прав та інтересів учасника кримінального провадження від їх порушень, запобігання таким порушенням, яка складається з певних взаємопов'язаних і невід'ємних елементів: складання та подача скарги суб'єктом оскарження, прийняття скарги та її розгляд уповноваженою особою, винесення відповідного рішення за результатами розгляду скарги, виконання рішення, прийнятого за результатами розгляду скарги;

- визначення поняття «оскарження» як правового інституту на стадії досудового розслідування кримінального провадження: це сукупність правових норм, які регулюють відносини між учасниками кримінального провадження та державою щодо порядку звернення учасника кримінального провадження зі скаргою на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора, слідчого судді до уповноваженої особи чи суду з метою захисту прав та інтересів скаржника чи особи, права та інтереси якої він захищає; щодо порядку розгляду та прийняття відповідного процесуального рішення за поданою скаргою;

- визначення терміну «затриманий», що пропонується закріпити в ст. 3 КПК України, а саме: затриманий - особа, яка поза своєю волею обмежена в праві вільного пересування уповноваженою службовою особою або особою, яка здійснила затримання відповідно до ст. 207 КПК України;

дістали подальшого розвитку:

- наукові висновки про те, що більш чіткого нормативного закріплення інститут оскарження набув після прийняття Кримінально - процесуального кодексу Української радянської соціалістичної республіки 1960 року (далі - КПК УРСР 1960 р.), який значно розширив права підозрюваного, обвинуваченого на оскарження дій процесуальних осіб під час досудового слідства;

- питання існування проблеми неврегульованості системи судового контролю відносно стадії порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину під час дії КПК України 1960 р;

- положення, що на конституційному рівні право на оскарження вперше було закріплено в Конституції Союзу радянських соціалістичних республік 1977 року (далі - Конституція СРСР 1977 р.);

- проблема наявності істотних прогалин в чинному кримінальному процесуальному законодавстві України щодо врегулювання порядку подачі, форми та змісту скарги, яка подається на рішення, дії чи бездіяльність процесуальних осіб під час досудового розслідування кримінального провадження, що є підставами для виникнення ризиків порушення однієї із загальних засад кримінального провадження - доступу до правосуддя;