- позиція, що за відсутністю в КПК України прямого обов'язку слідчого, прокурора вчинити певну процесуальну дію у чітко визначений строк, підозрюваний позбавлений права оскаржити таку бездіяльність слідчому судді, а як наслідок - позбавлений можливості захистити свої права та інтереси;

- висновки щодо відсутності в КПК України чіткого визначення таких процесуальних понять, як «процесуальна дія», «невиправдана затримка», «невідкладно», «розумні строки», що призводить до порушення загальних засад кримінального провадження;

- доцільність врахування законодавцем при визначенні процесуальних строків не тільки інтересів учасників кримінального провадження, але й процесуальної можливості практичної реалізації додержання цих строків;

- позиція, що начальник слідчого відділу є суб'єктом, рішення, дії чи бездіяльність якого може бути оскаржена в порядку ч. 1 ст. 303 КПК України, навіть якщо він не є слідчим у конкретному кримінальному провадженні;

- висновки, що не зазначення скаржником конкретного слідчого чи прокурора, рішення, дії чи бездіяльність яких оскаржується, не може бути перешкодою в доступі до правосуддя;

- позиція про відсутність процесуальної необхідності докорінних змін положень КПК України, якими закріплений порядок судового розгляду скарг під час досудового розслідування, в зв'язку із їх дієвістю, при цьому доцільно здійснити їх розширення, більш чітке викладення і деталізацію з метою виключення неоднозначності в тлумаченні;

- теза, що ефективність захисту прав та інтересів підозрюваного шляхом реалізації процесуального права на судовий спосіб оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності залежить від рівня законодавчого забезпечення права на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом;

- положення, що для оскарження незаконного затримання важливо встановити момент, з якого почалось затримання, і коли особа набуває процесуальний статус затриманого;

- висновки, що КПК України прямо не закріплює право особи на оскарження слідчому судді незаконного затримання, в зв'язку з чим має місце неоднакова судова практика;

- аналіз визначення в КПК України поняття «законне затримання», що є неповним, в зв'язку з чим стає підставою для процесуальних зловживань сторони обвинувачення, порушення прав затриманих осіб і ускладнює реалізацію процесуальної можливості звернення із скаргою на незаконне затримання;

- позиція, що питання про з'ясування законності затримання повинне вирішуватися слідчим суддею, при цьому порядок судового розгляду відповідного процесуального питання повинен бути чітко визначений КПК України з метою додержання положень Конституції України, а також інших джерел кримінального процесуального законодавства України, визначених ст. 1 КПК України;

- висновки щодо нечіткості і недостатньої процесуальної визначеності вимог КПК України, які регулюють порядок апеляційного оскарження ухвали слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, а також наявності суперечливої судової практики стосовно вирішення зазначеного процесуального питання;

- теза, що кримінальне судочинство в Україні повинно відбуватись з обов'язковим врахуванням положень Конвенції з прав людини та практики ЄСПЛ, при цьому значною перешкодою в цьому є відсутність в Україні належного наукового впорядкування рішень ЄСПЛ за критерієм викладених в них правових висновків.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки й пропозиції дисертаційної роботи можуть бути використані:

- у науково - дослідницькій сфері для подальшої наукової розробки теоретичних проблем дослідження законодавчого забезпечення та практичної реалізації процесуального права сторони захисту на скаргу під час досудового розслідування;

- у практичній діяльності адвокатів, слідчих суддів, суддів апеляційних судів, слідчих, прокурорів;

- у навчальному процесі під час підготовки навчально - методичних матеріалів, викладання курсу кримінального процесуального права України;

- у правозастосовній діяльності під час вирішення питання щодо відкриття проваджень за скаргою підозрюваного на рішення, дії чи бездіяльність процесуальних осіб, їх судового розгляду та винесення судових рішень;

- у законотворчій сфері для внесення запропонованих змін і доповнень до КПК України з метою вдосконалення рівня законодавчого забезпечення права підозрюваного на скаргу, додержання загальних засад кримінального провадження та недопущення неоднакової судової практики.

Апробація результатів дослідження. Основні ідеї, положення і висновки дисертаційного дослідження розглядались і обговорювались на: Міжнародній науково - практичній конференції «Правові заходи забезпечення прав та інтересів учасників кримінального провадження» (м. Київ, 31 жовтня 2014 року); IV Міжнародній науковій конференції адвокатів, молодих вчених, аспірантів і студентів «Адвокатура: минуле і сучасність» (м. Одеса, 22 листопада 2014 року); науково - практичному семінарі з підвищення кваліфікації адвокатів та стажистів Полтавської області (м. Полтава, 24 січня 2015 року); науковій конференції аспірантів, молодих вчених і практиків «Актуальні питання законодавчого й організаційного забезпечення здійснення правової допомоги в Україні» (м. Київ, 27 березня 2015 року); науково - практичній конференції «Теоретичні проблеми і практика правового регулювання суспільних відносин в Україні» (м. Київ, 24 квітня 2015 року); Міжнародній науково - практичній конференції «Актуальні питання державотворення в Україні» (м. Київ, 22 травня 2015 року); Міжнародній науковій конференції «Адвокатура: минуле та сучасність» (м. Одеса, 14 листопада 2015 року); Міжнародній науково - практичній конференції «Кримінально - правові, процесуальні та криміналістичні питання боротьби з корупцією в Україні» (м. Київ, 20 листопада 2015 року); Міжнародній науково - практичній конференції «Актуальні питання державотворення в Україні» (м. Київ, 20 травня 2016 року); Науково - практичній конференції «Проблеми досудового розслідування» (м. Київ, 25 травня 2016 року); науково - практичних семінарах з підвищення кваліфікації адвокатів та стажистів Полтавської області (м. Полтава, 02 липня 2016 р. та 16 липня 2016 року); ІХ Всеукраїнській науково - практичній конференції «Теорія та практика сучасної юриспруденції» (м. Харків, 15 жовтня 2016 року); VІ Міжнародній науково - практичній інтернет - конференції «Адвокатура: минуле та сучасність» (м. Одеса, 12 листопада 2016 року); Міжнародній науково - практичній конференції «Наукові дослідження в ХХІ столітті: теорія і практика» (м. Тернопіль, 21 листопада 2016 року); науково - практичній конференції «Криміналістика в адвокатській діяльності» (м. Київ, 25 листопада 2016 року); науковій конференції аспірантів «Правові засоби захисту прав людини в Україні» (м. Київ, 09 грудня 2016 року); науковій конференції «Теоретичні і практичні проблеми досудового розслідування в кримінальному процесі України» (м. Київ, 16 грудня 2016 року); науково - практичній конференції «Проблеми сучасної правової науки в Україні» (м. Київ, 22 червня 2017 року).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладено автором в 14 наукових публікаціях, 5 з яких опубліковано у виданнях, включених до переліку наукових фахових видань, у тому числі 1- у науковому періодичному виданні іноземної держави (Республіка Молдова), а також 9 - у збірниках тез доповідей на науково - практичних конференціях.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація має такі основні структурні елементи: титульний аркуш; анотація; зміст; перелік умовних позначень; основна частина, що складається із вступу, трьох розділів, поділених на дев'ять підрозділів, висновків; список використаних джерел; додатки. Загальний обсяг дисертації становить 233 сторінки друкованого тексту, основний текст викладено на 186 сторінках. Список використаних джерел становить 193 найменування (24 сторінки), додатки - на 11 сторінках.

1. Право на оскарження в кримінальному провадженні як спосіб захисту прав та свобод підозрюваного

1.1 Становлення та розвиток інституту оскарження в кримінальному процесі України

Історію розвитку вітчизняного кримінального процесу вивчали в своїх наукових працях К.В. Беляєва, Т.В. Варфоломеєва, В.Г. Гончаренко, Г.В. Федотова, С.М. Зеленський, О.В. Капліна, В.В. Коваленко, О.Ю. Костюченко, В.Г. Лукашевич, В.Т. Маляренко, Л.В. Мединська, Д.П. Письменний, Г.С. Римарчук, С.О. Сорока, Ю.П. Тимошенко, В.В. Удалова, М.А. Чельцов - Бебутов та інші, проте, на нашу думку, потребує додаткового наукового дослідження і системного аналізу питання становлення і розвитку інституту оскарження у вітчизняному кримінальному процесі. Аналіз формування та розвитку права особи на скаргу в кримінальному процесі на різних історичних етапах дозволить виявити можливі вади в його правовому регулюванні на нинішньому етапі суспільного розвитку та запропонувати шляхи їх вирішення [45, с. 106-110]. З огляду на обрану тему дисертаційного дослідження приділимо увагу безпосередньо стадії досудового розслідування.

Історія кримінального процесуального права України як сукупності норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають під час розслідування злочинів та судового провадження, починається за часів Русі, утвореної наприкінці IX ст. на території Східної Європи [61, с. 7-14].

Деякі науковці, на нашу думку, цілком вірно зазначають, що староруське право ще не знало чіткого розмежування між кримінальним та цивільним процесом, хоч зрозуміло, що процесуальні дії (наприклад, гоніння сліду, звід) могли застосовуватись тільки за кримінальними справами [63].

Панування у Давньоруській державі змагального процесу пояснюється, з одного боку, відносно невисоким рівнем класових протиріч, а з другого - недостатньою розвиненістю державного механізму. Однак, немає сумніву в тому, що в справах про злочини, які зачіпали інтереси пануючого класу та князівську владу, використовувались форми інквізиційного (слідчого) процесу. Князі та їх прибічники самостійно здійснювали розслідування [42].

Дослідники вважають, що у церковному суді застосовувався, крім змагального, інквізиційний процес з усіма його атрибутами, в тому числі з тортурами, що застосовувались в основному у справах про святотатство, чаклунство і знахарство [86].

У «Руській Правді» є свідчення про особливі форми так званого досудового процесу, чи, як вважає М.А. Чельцов - Бебутов, «досудового встановлення відносин» між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинуваченим). Це, так звані, «звід» і «гоніння сліду» [41]. Деякі науковці виділяють ще й «заклич». Сутність «закличу» визначена у ст. ст. 32, 34 «Руської Правди». Це один із можливих засобів розшукування злодія або особи, що незаконно привласнила чужу річ, яка мала цілком визначені індивідуальні ознаки. Дуже тісно із «закличем» був пов'язаний «звід». «Звід» - це процедура розшукування особи, що незаконно привласнила чужу річ, і повернення її власнику [42].

«Гоніння сліду» регулювалось ст. 77 «Руської Правди» і виражалось у гонитві за злодієм по залишених ним слідах. Гоніння сліду застосовували при вбивстві та крадіжці, коли не була відома особа злодія чи вбивці. Власник украденого чи родичі вбитого в присутності громади «гонили слід» злочинця. До кого слід заводив, той і вважався злочинцем, хіба що зумів «відвести слід». Коли слід приводив до общини, вона або видавала злочинця, або платила штраф - дику виру [86].