Певні особливості мало кримінально - процесуальне законодавство, що застосовувалося в західноукраїнських землях. Правобережна Україна і Галичина продовжували залишатися у складі Речі Посполитої. Буковина, яка перебувала у складі Молдавського князівства з другої половини ХVІ ст., залишалася під владою Туреччини. Закарпаття входило до складу Трансільванського (Семиградського) князівства, яке також перебувало під протекторатом Туреччини. Таке положення зберігалося до розділу Польщі у ХVIII ст. У 1772 р. внаслідок першого поділу Польщі Галичина була загарбана Австрією, яка у 1774 р. захопила і Буковину. Якщо врахувати, що Австрія ще у 1526 р. поширила свою владу на Угорщину, у складі якої перебувало Закарпаття, то можна констатувати, що у другій половині ХVIII ст. всі західноукраїнські землі перейшли під владу Австрійської монархії. Внаслідок укладення компромісної угоди між двома частинами Австрійської імперії - Австрією та Угорщиною у 1867 р. утворилася Австро-Угорська імперія. На території західноукраїнських земель, що перебували під австрійським пануванням (1772-1918 p. p.), функціонувала розгалужена судова система. У зв'язку з поступовим поширенням на їх територію чинності австрійського права, цей процес охопив і законодавче забезпечення кримінального судочинства. Так, у Галичині в 1774 р. була запроваджена дія частини першої затвердженого імператрицею Марією Терезою у 1768 р. кримінального кодексу (відомий під назвою «Терезіана»), що регулювала питання процесуального права. У 1786 р. імператором Йосипом ІІ була затверджена загальна судова інструкція для судів усіх інстанцій, якою ретельно врегульовувався порядок розгляду справ судами. Наступним правовим актом, що вміщував норми процесуального права, був запроваджений у Східній Галичині кримінальний кодекс, автором якого вважається австрійський криміналіст Зонненфельс, і який у 1803 р. став чинним кодексом всієї Австрії. Друга частина цього кодексу містила норми кримінально - процесуального права, які діяли до 1853 p., коли був прийнятий окремий закон про кримінальне судочинство. І нарешті, у 1873 p. був затверджений новий Кримінально - процесуальний кодекс (Статут кримінального судочинства), далі - КПК 1873 р., дія якого поширювалася і на Галичину. В ньому знайшли втілення демократичні засади судоустрою і судочинства, найбільш істотні з яких були закріплені ще в Конституції Австрії 1867 р. Стаття 45 КПК 1873 р. містила дуже важливе положення, згідно з яким обвинувачений як при дізнанні, так і при попередньому слідстві міг користуватися послугами захисника, який мав досить широкі права при здійсненні своєї захисної функції. Кодекс також проголосив незалежність членів прокуратури від судових установлень, при яких вони перебували, і надавав їм широкі повноваження при провадженні в кримінальних справах. Прокуратура порушувала кримінальне переслідування, припиняла або змінювала його, підтримувала його перед судом і приносила скарги на судові рішення в інтересах справи. В той же час і суд був незалежний від прокуратури і не підлягав її нагляду. Цей Кодекс був чинним в Україні з деякими змінами і доповненнями до розпаду Австро-Угорщини [151].

Таким чином, проаналізувавши вищевказані історичні етапи розвитку кримінального процесу України, ми погоджуємося з думкою більшості науковців [150], які стверджують, що вітчизняне досудове розслідування в своєму історичному розвитку пройшло такі етапи:

- перший етап - друга половина XIX - початок XXст.;

- другий етап - період радянської України;

- третій етап - після набуття Україною незалежності.

На підстав зазначених наукових висновків, ми вважаємо, що для дослідження та аналізу питання щодо виникнення і становлення інституту оскарження в кримінальному процесі України, зокрема, під час досудового розслідування, доцільно розглянути саме ці історичні періоди, коли досудове розслідування було виділено в окрему стадію кримінального процесу. При цьому зазначене дослідження ми проведемо через призму позиції захисту прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого.

Історично право на звернення вперше було передбачено законодавством французької революції, його називали правом скарги. З юридичної точки зору право скарги означало, що:

1) саме право скарги є логічним і необхідним доповненням інших матеріальних суб'єктивних прав громадян;

2) кожний громадянин має право не бути жертвою свавільного рішення зі сторони посадових осіб і має право оскаржити їх незаконні дії;

3) означало гарантію, що скаржник не буде переслідуватися.

Зробившись суб'єктивним правом, право скарги дало поштовх до виникнення у ХІХ столітті у країнах Західної Європи адміністративної юстиції - особливого виду судової діяльності, пов'язаного з захистом прав громадян за його скаргою від необґрунтованих дій адміністрації. В Україні право скарги, як суб'єктивне право, було закріплено у законодавстві в другій половині ХІХ століття [21]. Під час проведення судової реформи 1860-1864 р. р. було прийнято Статут кримінального судочинства 1864 р. [145], яким закріплювалось право особи подавати скарги під час досудового провадження, серед яких і скарга щодо застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Таким чином, вже наприкінці XIX ст. оскарження набуло ознак окремого інституту кримінального процесу; право на скаргу стало важливим елементом захисту прав та свобод людини, в тому числі і під час досудового розслідування. Варто підкреслити, що відповідно до Статуту кримінального судочинства 1864 р., захисник допускався до участі в справі лише в судових стадіях [1]. Отже, подавати скаргу під час досудового провадження мала право лише сама особа, яка підозрювалась, обвинувачувалась у вчиненні злочину.

Лютнева революція 1917 р. в Російській імперії та процеси державотворення, які спостерігалися в Україні з 1917 р. по 1919 р., не вплинули значним чином на розвиток як кримінального процесу в цілому, так й інституту оскарження зокрема. І лише після утворення СРСР помічаються позитивні зміни в цьому питанні [45, с. 106-110].

Необхідно підкреслити, що в Україні в перші роки радянської влади була створена досить розвинута система кримінально - процесуальних норм. Головні моменти судочинства були встановлені «Тимчасовим положенням про народні суди і революційні трибунали УСРР» від 20 лютого 1919 року, «Положенням Ради Народних Комісарів про народний суд» від 26 жовтня 1920 року, інструкцією НКЮ УСРР «Про судочинство» від 3 червня 1919 року та чисельними циркулярами НКЮ УСРР, виданими в 1920 році. В цих актах були закріплені головні принципи кримінального процесу, які були єдиними як для народних судів, так і для революційних трибуналів (далі - ревтрибунали). Ревтрибунали були судами для розгляду найбільш небезпечних злочинів. У деяких справах ревтрибунал міг визнати непотрібним проведення попереднього слідства, що вело до порушення проголошеного принципу законності. Згідно циркуляру НКЮ УСРР «Про прискорення провадження попереднього слідства» від 29 лютого 1920 року попереднє розслідування в політичних справах повинно було проводитися протягом 48 годин. Право звинувачуваного на захист в ревтрибуналах також обмежувалося. При оцінці доказів, як і при визначенні покарання, члени ревтрибуналів керувалися декретами і своєю революційною правосвідомістю. Таким чином, виключалось право підозрюваного на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів попереднього слідства, тому що ця стадія кримінального процесу практично була відсутня.