Однак, детально проаналізувавши зазначений етап розвитку вітчизняного кримінального процесу, можна дійти висновку, що в цей період лише зароджувалась така його стадія як досудове розслідування. При цьому кримінальному процесу не був відомий інститут оскарження [96, с. 13]. «Руська Правда» - одна з найвідоміших пам'яток права часів Київської Русі, не містила положень, які б передбачали право особи подавати скарги [45, с. 106-110].

Другим етапом розвитку кримінального процесуального права України став кримінальний процес періоду феодальної роздробленості Русі та Галицько - Волинського князівства. Окремі відомості про кримінальний процес цього періоду збереглись в літописах. Як і в період існування Київської Русі, основним джерелом кримінального процесуального права була «Руська Правда». Отже, цілком зрозуміло, що кримінальний процес мав ті ж елементи, що і в Київській Русі.

Кримінальне процесуальне право кінця ХІV - першої половини ХVІІ століття, а саме періоду перебування українських земель під владою Литви та Польщі, стало втіленням третього етапу розвитку кримінального процесу України. У громадах діяли найдавніші за часом громадські, або копні, суди. Копне судочинство поєднувало в одному органі судову, слідчу та виконавчу функції. Рішення копних судів, як правило, оскарженню не підлягало і приводилось у виконання негайно. Спочатку до юрисдикції копного суду належало все населення копного округу. З часом шляхта звільнила себе від його підсудності, і він перетворився в суд виключно над селянами [42].

Поняття «жалобщик» (особа, яка має право подавати скаргу) з'являється після укладення Бєлозерської уставної грамоти 1488 р. В ній ідеться про особу - позивача, яка за допомогою скарги намагається відновити порушені права (ст. 23) [129, с. 54-55].

Статутом Великого Князівства Литовського 1588 р. передбачалось, що до повноважень Головного трибуналу належав розгляд скарги про зловживання повноваженнями суддів та інших посадових осіб [144].

У запорізьких козаків функції слідчого виконував військовий осавул. Суддя був охоронцем тих предківських звичаїв і одвічних порядків, на яких базувався весь лад козацького життя; у своїх рішеннях він керувався не писаним законом, котрого у запорожців взагалі не існувало, а переказами й традиціями, занесеними з України в Запоріжжя, які передавались з уст в уста й були освячені плином віків. Обов'язком військового судді було судити винних швидко, правдиво й безсторонньо [189].

У кримінальному процесі даної доби практикувалось досудове слідство, яке здійснювали службові особи державного апарату: старости, їх намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюваних, записували їх покази та передавали до суду. На досудовому слідстві були присутні поняті («два шляхтичі віри годні»).

Під час національно визвольної революції середини XVII століття під керівництвом Богдана Хмельницького вперше в історії українського народу була створена Українська національна держава. Саме в цей час в Україні починає формуватися власна судова система, а кримінальний процес проходить четвертий етап свого розвитку. Було здійснено спробу відокремити судові органи від адміністративних, створені Генеральний, полковий та сотенний суди. Генеральний суд був апеляційною інстанцією для полкових та сотенних судів. Однак повністю таке відокремлення не вдалося. Органи адміністративно - територіального управління продовжували виконувати судові функції. Роль вищих судових органів виконувала також старшинська рада. Полкові та сотенні суди розповсюджували свою юрисдикцію не тільки на справи козацтва, а й на все населення, яке проживало на їхній території. Вони активно втручались навіть в діяльність магістратських судів в містах з магдебурзьким правом, які вдалось зберегти лише у кількох містах [86].

Таким чином, на даному етапі розвитку кримінального процесу України зароджувався інститут оскарження, хоча право на скаргу і не мало ще законодавчого оформлення. Але захистити свої права та інтереси шляхом оскарження відповідного рішення особа мала лише на стадії судового розгляду справи.

На початку XVIII століття Лівобережжя, Слобожанщина та Запорізька Січ перебували у складі Російської імперії. Правобережжя залишалось у складі Речі Посполитої. Перші законодавчі акти, що регулювали процес подання й розгляду скарги у кримінальному процесі, з'являються на початку XVIII ст. [45, с. 106-110]. «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. також передбачали право особи подавати скарги, але лише на судові рішення.

У 1795 році, після третього поділу Польщі, Правобережжя теж було приєднано до Росії. Саме в цей час починається активний наступ царату на права і вольності України. У таких складних історичних умовах українське кримінальне процесуальне право проходить свій черговий етап розвитку, під час якого в Україні існували дві форми процесу: обвинувально - змагальний та слідчий (інквізиційний). Як і раніше, не було чіткого розподілу процесу на кримінальний і цивільний, хоча вже намітилась тенденція розглядати кримінальні справи, в основному, в межах слідчого процесу.

Особи, що виступали в судовому процесі з вимогами чи захистом від претензій, звались процесуальними сторонами. Сторона, яка ставила вимогу, іменувалась «укрівдженим», «жалобливою стороною», «доносителем». Сторона, яка захищалась, називалась «возваною», «злодійською», «відвітною». Особи могли мати свого представника в суді, який звався «прокуратором», «патроном», «адвокатом», «повіреним». Згідно із «Правилами, за якими судиться малоросійський народ», адвокат, прокуратор, повірений називається той, хто в «гучній справі з доручення когось, замість доручителя на суді обстоює, відповідає і розправляється». За професійними адвокатами вводиться в обіг назва «присяжні повірителі», яка була затверджена судовою реформою 1763 року. Після скасування Гетьманщини при Генеральному суді функціонували чотири призначені адвокати. За ордером Малоросійської колегії від 20.06.1767 року адвокатів було введено до складу нижчих судів. Попереднє слідство здійснював сам позивач - потерпілий.

Про кримінально-процесуальне законодавство в Україні в перші десятиліття XIX ст. варто зазначити те, що в різних частинах України, що входили до складу Російської імперії, діяли різні нормативні акти, у тому числі і кримінально - процесуального характеру. Так, згідно з указом від 3 листопада 1796 р. «О встановлении в Малороссии правления и судопроизводства сообразно тамошним правам и прежним порядкам» в Лівобережній Україні частково поновлювалося колишнє українське судочинство, скасоване внаслідок поширення на цю територію Катериною ІІ загальноросійського законодавства про судоустрій і судочинство. В Правобережній Україні поновлювалося польське судочинство, що ґрунтувалося на засадах польсько - литовського законодавства. І тільки указом царя Миколи I від 25 червня 1840 р. «О распространении силы и действия Российских гражданских законов на все западные возвращенные от Польши области» на Правобережну Україну була поширена дія Зводу законів Російської імперії 1832 р. Тим самим на території Правобережної України поширювалася дія і російського кримінально-процесуального законодавства [151].

У 1835 році був прийнятий Звід законів, у Книгу першу 1-го тому якого увійшло Кримінальне уложення. Це був систематизований нормативно - правовий акт, який мав забезпечувати охорону прав та свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, що дозволило деяким науковцям визначити його як перший кримінальний процесуальний кодекс в історії України [61, с. 7-14]. Друга книга ХV тому Зводу законів Російської імперії видання 1857 р., що мала назву «Законы о судопроизводстве по делам о преступлениях и проступках» (далі - «Законы…»), включала розділи: про кримінальне судочинство взагалі; про попереднє розслідування; про слідчі дії; про провадження в суді першої інстанції; про ревізію кримінальних справ у суді другої інстанції; про виконання вироків; про особливі форми провадження. Провадження за нормами «Законов…» поділялось на три частини: попереднє слідство, суд і виконання судових рішень. Слідство належало поліції. В її компетенції також було провадження у справах про малозначні злочини. Кримінальний процес був інквізиційним. Після закінчення попереднього слідства справа передавалася до суду, на який покладався обов'язок схилити обвинуваченого до зізнання у вчиненому злочині. Вирок переглядався лише в порядку ревізії, оскільки в той час допускалося дуже обмежене оскарження. Перший крок у реформуванні кримінально-процесуального законодавства Російської імперії був зроблений 8 червня I860 p., коли вводився інститут судових слідчих і тим самим попереднє слідство відокремлювалося від поліції [151].