Концепцію національно-правової імплементації міжнародних договорів розуміють як національно-правову імплементацію положень міжнародних договорів, що регулюють «чисто міждержавні відносини», і національно-правову імплементацію положень міжнародних договорів, що мають на меті врегулювання внутрішньодержавних відносин або відносин між внутрішньодержавними суб'єктами різних країн.

Роль національного права - регулювання тих дій державних органів і посадових осіб, у результаті яких реалізуються і положення міжнародних договорів. Необхідне своєрідне переадресування положень міжнародних договорів суб'єкт; і національного права, тобто індивідам юридичним особам. Однак прямої відповіді на питання про те, що міжнародний правовий договір є джерелом міжнародного приватного права, запропонована концепція не містить.

Раніше висловлювалася радикальна думка про «пряму дію» міжнародного договору на території держави, внаслідок чого міжнародний договір пропонувалось розглядати у складі джерел. Із включенням у ст. 9 і інші розділи Конституції України 1996 р. положень про співвідношення й узгодження міжнародного права і внутрішньодержавного права України цей аспект і проблема міжнародного договору як джерела міжнародного приватного права в цілому привертають до себе пильну увагу.

Хоча міжнародне право не визначає яким чином держава здійснить реалізації взятого на себе міжнародно-правового зобов'язання, оскільки це цілком лежить площині здійснення державного суверенітету, воно не залишається осторонь: існує принцип, згідно з яким держава забезпечує виконання міжнародного договору всіма, що є в її розпорядженні, власними діями відповідно до конституційних і інших положень.

Одну з юридичних форм узгодження міжнародного та національного права називають трансформацією, під якою в міжнародно-правовій літературі, як правило, розуміють те, що міжнародний договір, який підписаний державою і вступив у дію, набуває сили закону. Аргументація пов'язується з конституціями держав, ще міжнародне право є частиною права країни або має вищу силу, ніж закони. Згідно із ст. VI Конституції США, договори, що укладені чи будуть укладені Сполученими Штатами, є верховним правом країни і судді кожного штату зобов'язуються їх виконувати, навіть якби в Конституції та законах окремих штатів були суперечні їм постанови. Статтею 55 Конституції Франції закріплюється, що договори й угоди, належним образом ратифіковані та схвалені, мають силу, що перевищує силу внутрішніх законів, з моменту опублікування за умови застосування кожної угоди чи договору іншою стороною. Конституціями Данії та Нідерландів передбачено, що звичайні норми міжнародного права діють у цих країнах безпосередньо.

Іноді конституція чи інші законодавчі акти держав регламентують питання про способи введення в дію міжнародних договорів усередині держав. Так, ст. 12 Конституції Нігерії передбачено, що жоден договір між Федерацією і будь-якою іншою країною не матиме сили закону, крім як в обсязі, в якому будь-який такий договір був уведений у право Національними зборами. Стаття 96 Конституції Іспанії передбачає, що законно укладені й офіційно опубліковані в Іспанії міжнародні договори є частиною її внутрішнього законодавства. Ще більш визначеними виглядають у цьому відношенні положення ГК Іспанії: правові норми, що містяться в міжнародних договорах, не мають прямого застосування в Іспанії. Ці норми застосовуються лише після введення їх у внутрішнє право шляхом повного опублікування в Офіційному бюлетені держави (ст. 1.5).

У Конституції Росії 1993 р. відповідна воля держави з питання співвідношення міжнародного та національного права закріплена ст. 15, згідно з якою загальновизнані принципи та норми міжнародного права і міжнародні договори РФ є складовою частиною її правової системи. Це - генеральна «трансформаційна» норма. Тим самим у державі в загальному порядку конституційно вирішене питання про юридичну чинність міжнародно-правових норм щодо внутрішньодержавних норм РФ.

У Конституції України відповідна воля держави щодо питання співвідношення міжнародного та національного права закріплена в ст. 9: діючі міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. Міжнародні договори, що суперечать Конституції, можливі до застосування лише після внесення відповідних змін у Конституцію України.

Разом із тим це не означає, що міжнародний договір перетворюється на акт національного законодавства та втрачає якість бути джерелом міжнародного чи міжнародного приватного права. Договір залишається джерелом міжнародного права, а відмінністю є лише те, що у сфері міжнародного приватного права договори здебільшого спрямовані на вироблення однакового регулювання визначених відносин (майнових або немайнових приватноправового характеру) і містять свого роду орієнтири правових рішень для національно-правових систем країн, що беруть участь у міжнародно-правовій угоді. Публічно-правові міжнародні угоди розраховані не лише на дію у відношенні органів держави, а приватноправові міжнародні договори мають зобов'язуючу силу не лише стосовно громадян чи юридичних осіб. В обох випадках зобов'язання за міжнародним договором несуть держави і виконують їх за допомогою здійснення необхідних дій з боку їх компетентних органів і посадових осіб.

Визнання міжнародного договору як джерела міжнародного приватного права властиве вітчизняній доктрині, а також науці східноєвропейських країн.

У впорядкуванні відносин міжнародної торгівлі, що знаходяться в сфері конкуренції юрисдикції декількох країн, важливу роль відіграють торговий звичай та звичай ділового обороту. Названі різними термінами, ці явища мають спільну природу і, в той же час, мають відмінні риси і застосовуються за різними підставами.

Під торговим звичаєм прийнято розуміти правила, що склались в комерційному обороті внаслідок постійного повторення фактичних відносин різними учасниками. В свою чергу, звичай міжнародної торгівлі - це правило поведінки, що сформувалося в хід здійснення зовнішньоекономічної діяльності підприємцями різної державної приналежності і санкціоноване державою. Саме правовий характер є кваліфікуючою ознакою торгового звичаю в порівнянні із звичаями торгового обороту. В поняття «звичаї торгового обороту» науковці, наприклад С. Вільнянський визначає його як заведений порядок, тобто «тот порядок, который принят в деловых отношениях.. Заведенный порядок представляет собою не норму права, а факт который дает основание для заключения, как стороны предполагали определить свои с ношения» [12, с. 13].

І. Новицький також трактує звичай ділового обороту як волю сторін, що доповнює договір, якщо в будь-якій частині їх воля не виражена прямо. Однак при цьому, на його думку, звичай ділового обороту - «лишь распространенная, но ни для кого не обязательная практика»

І. Зикін вбачає основну різницю звичаю та звичаю ділового обороту в тому, що останнє, на відміну від правового звичаю, є не правовим і є воєвиявленням сторін. [14, с. 67].

Розділ II Особливості джерел різних правових систем

2.1 Особливості романо-германської (континентальної) системи права

джерело законодавство торгове право

Країнами, що мають дану систему є Україна, Франція, Німеччина, Італія, Росія, Японія, ін. Основою правового регулювання стало римське право, його матеріальні норми. Основними джерелами правового регулювання сьогодні є:

Основне джерело права Закон, що має широкий спектр дії;

Підзаконні акти;

Адміністративний акт;

Судова практика;

Звичаї та ділові норми.

Характерними особливостями норм романо-германської ситеми права є кодифікованість права, тобто існування кодексів (найбільш загальних зведень законів в будь-якій сфері діятельності)

В деяких країнах спостерігається явище, коли для регулювання однотипних майнових відносин застосовуються два закона -- цивільний та торговий, має місце подвійність в законодавстві, що регулює приватно-правові відносини і має назву «дуалізм приватного права». Дуалізм існує в таких країнах, як Франція (1804г. - цивільний кодекс, 1807 - торговий кодекс), Німеччина, Іспанія, Португалія, Японія.

В Англії, США, Італії та Швейцарії дуалізму немає.

2.2 Особливості джерел англо-американськой (острівної) системи права

Країни, що мають дану систему є Австралія, Індія, Англія, США и т.д. Основа - звичайне право Англії та процесуальні норми римського права. Сучасна основа - Право Великобританії, право США (пізніше).

Джерелами англо-американської системи права:

Основне джерело права судовий прецедент;

Закон;

Підзаконні акти;

Адміністративний акт;

Звичаї та ділові норми

За юридичною силою на першому місці є закон, однакно по значенню - прецедент. Закони мають спеціальний, вузький характер регулювання. Не кодифіковані, без виділення галузей права.

2.3 Основні риси мусульманського права

Мусульманське право - самостійна правова система, тісно пов'язана з релігією іслам; однак, в чистому вигляді ніде не зустрічається.

В багатьох країнах взаємодіє із світськими правовими системами, однак ступінь впливу мусульманського права на світські в різних країнах неоднаковий.

Найбільш сильний вплив - в Іракці, Афганістані, Індонезії; найменший - в Турції. В деяких країнах мусульманське право заповнює прогалини в законодавстві, про що зазначено в законі (Єгипет, Алжир). Основне джерело мусульманського права - релігійні норми та правила, сформульовані в священній книзі Корані і в суннах. Істотне значення мають тлумачення святих висловлювань.

Основні принципи мусульманської системи :

1. Що не заборонено, те дозволено;

2. Всі заборони, необхідні для життя людей, Аллах послав в Корані;

3. Принцип обов'язкового відшкодування нанесеної шкоди (навіть ненавмисної);

4. Головне - не вина, а виправлення наслідків правопорушення;

5. Неможна шкодою відповідати на шкоду;

7. Принцип унеможливлювання ризику (як-то немає страхування), ін.

Розділ ІIІ. Історичні аспекти розвитку торговельних відносин в Україні та джерела їх правового регулювання

Важливою складовою сталого економічного зростання Української держави є всебічний розвиток внутрішньої торгівлі. Адже від рівня функціонування внутрішньої торгівлі залежить ефективність господарських зв'язків, добробут населення, економічне відродження.

Незважаючи на оптимістичний стан розвитку внутрішньої торгівлі в цілому, слід визнати, що в окремих випадках існують проблеми та диспропорції розвитку, викликані втратою керованості та належної державної уваги до проблем цієї важливої галузі економіки. Сучасний стан внутрішнього ринку та торгівлі характеризується загальною нестабільністю, недосконалістю законодавства та його невідповідністю міжнародним стандартам, а також наявністю інших проблем і диспропорцій. Все це зумовлює об'єктивну доцільність розгляду правових проблем регулювання внутрішньої торгівлі в Україні, вивчення її організаційно-правових засад і напрямів розвитку.

Слід визнати, що існуючі проблеми в сучасному розвитку внутрішньої торгівлі в Україні викликані, насамперед, тим, що держава не повною мірою забезпечує оптимальне й ефективне формування ринкових відносин. Одним із основних напрямів формування такої політики, на нашу думку, є створення правової основи торговельних відносин в умовах формування ринкової економіки.

З переходом до ринкових відносин правове регулювання у сфері торгівлі створювалося майже з нуля. Початок реформування торгівлі було покладено першими, основними Законами України - «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про підприємництво» та указами Президента.