Після Другої світової війни орієнтація японського законодавства змінилася: на зміну континентальному праву (особливо німецькому) стало приходити англо-американське право. Це виявилося як в запозиченні цілих інститутів, досконало невідомих континентальному праву (наприклад, довірча власність), так і в новому регулюванні інститутів, вже відомих японському праву за принципами континентального права. Особливо сильно це позначилося на реформі акціонерного законодавства Японії в 1951 р., зразком для якої послужили акціонерні закони американських штатів Нью-Йорк і Каліфорнія. Разом з тим в багатьох питаннях правового положення акціонерних товариств в Японії як і раніше зберігаються риси, властиві акціонерному праву континентальної Європи. За американським зразком побудований японський “антитрестовий” закон 1947-1953 рр.

Таким чином, в Японії відбулося зіткнення двох правових систем -- континентальної і англо-американської.

Разом з тим вплив права США на японську правову систему виявився все ж таки не настільки сильним, щоб “перетягнути” японське право повністю в сім'ю англо-американського права. Більшість інститутів японського цивільного і торгового права як і раніше базується на традиціях романо-германської правової сім'ї.

Основним джерелом права Японії залишається законодавство, причому кодифіковане. Не дивлячись на зростання ролі судової практики, що є характерним і для інших країн романо-германської сім'ї, судові рішення розглядаються тільки як засіб конкретизації, тлумачення норм статутного права.

Разом з кодексами і окремими законодавчими актами, джерелами торгового права Японії є діючі звичаї, які мають велике значення у галузі зобов'язального права.

4.2 Джерела комерційного права Німеччини

У Німеччині, як і у Франції, приватне право побудоване за дуалістичною системою. Комерційне право розглядається як традиційна -- разом з цивільним -- галузь німецького права, що розуміється як спеціальне право підприємців (Kaufmann) і відноситься до приватного права. Тому воно застосовується лише тоді, коли щонайменше одним з учасників операції є особа, що визнається підприємцем на основі положень Торгового кодексу. Цивільний кодекс застосовується в цих випадках субсидіарно, тобто за відсутності відповідних положень в Торговому кодексі.

Законодавство, що регулює відносини у сфері приватного права, представлене двома основними кодифікованими актами: Німецьким цивільним укладенням (BGB -- Burgerliches Gesetzbuch) і Німецьким торговим укладенням (HGB -- Deutsches Handelsgesetzbuch).

На думку багатьох фахівців, точніше було б називати їх відповідно Цивільним кодексом і Торговим кодексом, тому абревіатури НЦУ і ЦК, НТУ і ТК, а також відповідні терміни: Німецьке цивільне укладення і Цивільний кодекс, і Німецьке торгове укладення і Торговий кодекс використовуються як синоніми.

На зразок НЦУ були створені цивільні кодекси Японії, Китаю, Греції, деяких латиноамериканських країн, а також Росії.

Німецьке торгове укладення набуло чинності одночасно з Цивільним укладенням 1 січня 1900 р. і є спеціальним законодавством, основним джерелом комерційного права.

Торгове право відноситься до приватного права і розглядається як спеціальне право підприємців. Характер і специфіка комерційного права пояснюються особливими потребами підприємницького обороту, що позначається такими поняттями, як відплатність, підвищений захист довіри, досвідченість, спеціалізованість, типізація, прозорість, швидкість, універсальність. Комерційне право адресоване досвідченим суб'єктам, які висувають підвищені вимоги до правопорядку, але і від яких потрібна підвищена відповідальність.

Саме з метою пришвидшення комерційних рішень комерційне право відмовляється від численних формальностей, вимагає від контрагентів негайної реакції і зводить можливості заперечення до мінімальних термінів. Існуюча між комерсантами особлива довіра повинна підкріплюватися можливістю одержати надійну інформацію про учасників торгового обороту. Тому велике значення має робота реєстраційного суду і ведення реєстру.

Торгове укладення включає норми про підприємців, про торгові товариства, про торгові операції і про морську торгівлю.

Слід зазначити, що включення в приватноправові за своїм основним змістом нормативні акти адміністративних і навіть кримінальних санкцій за порушення норм, що містяться в цих актах, регулюючих підприємницьку діяльність, є широко поширеною практикою в країнах континентального права. Такий прийом законодавчої техніки є результатом досвіду, накопиченого за тривалий період розвитку законодавства про підприємництво. Він дозволяє уникнути небажаного тимчасового розриву між введенням норм у галузі комерційного права і санкцій за їх порушення.

Торгове укладення неодноразово піддавалося змінам як за змістом, так і за структурою. Значні зміни були викликані вилученням з нього в 1937 р. норм, регулюючих акціонерні товариства, для виділення їх в самостійний закон, вилученням норм про банки, а також вилученням норм, що стосуються балансу. Зміни, що вносяться до ТК в даний час, викликані в основному втіленням в життя директив ЄС у зв'язку з уніфікацією норм комерційного законодавства країн -- учасниць ЄС.

Окрім Торгового кодексу, до джерел комерційного права відноситься ряд законів: про вексель 21 червня 1933 р., про чеки 14 серпня 1933 р., про загальні умови укладення договорів (операцій) 1977 р.

Галуззю приватного права є корпоративне право як право приватноправових об'єднань, що створюються для досягнення певної спільної мети. Джерелами корпоративного права, разом з нормами Цивільного і Торгового кодексів, є: Закон про акціонерні товариства 1965 р. з подальшими змінами, Закон про товариства з обмеженою відповідальністю 1892 р., Закон про виробничі і господарські товариства від 1 травня 1889 р. в редакції від 19 серпня 1994 р., Закон про перетворення 1994 р., Закон про операції з цінними паперами 1994 р.

Значення мають і такі спеціальні нормативні акти, як Закон про загальні умови договорів 1977 р., Закон про картелі 1957 р., Закон про неспроможність, введений в дію в 1999 р.

Як і будь-яка країна, що входить до системи континентального права, Німеччина загалом слідує писаному праву. Проте звичай, перш за все -- торговий звичай, і ділові звичаї віднесені законодавством до кола джерел торгового права.

З приводу питання про судову практику як джерела права, позиція доктрини вельми суперечлива. Безумовно, як і в інших європейських країнах, роль судової практики зростає і набуває характеру “допоміжного джерела” права у тому випадку, коли та або інша проблема однозначно вирішена при розгляді ряду аналогічних справ і дане рішення підтверджене авторитетом вищої судової інстанції. В першу чергу це торкається “касаційного прецеденту”.