На сьогодні законодавець відносить до джерел правового регулювання нормативно-правові акти (Цивільний кодекс України, Господарький кодекс, інші закони, підзаконні акти) .

Іншим джерелом торгового права України можна назвати договір. Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони такого договору мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. В договорі сторони можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Торгові відносини можуть також регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту.

Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Прикладом можуть бути правила проведення переговорів щодо укладання договорів в сфері внутрішньої торгівлі.

Звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

Із зазначеного випливає, що для застосування торгових звичаїв цілком достатньо загального їх санкціонування в законі та судовій практиці.

Успішно санкціонованим державою звичаєм є ІНКОТЕРМС, що є зводом правил, які розроблені міжнародною неурядовою організацією на основі вивчення діючих у різних місцях звичаїв.

У вступі до ІНКОТЕРМС зазначено, що це звід міжнародних правил тлумачення термінів, які, як правило, застосовуються у зовнішній торгівлі. Тим самим непевність у різному тлумаченні подібних термінів в окремих країнах може бути зведена до нуля чи значною мірою зменшена [4].

В Указі Президента «Про застосування міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» від 04.10.1994 р. № 567 зазначається, що суб'єктам підприємницької діяльності України при укладенні договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), слід забезпечити дотримання правил ІНКОТЕРМС. Тим самим ІНКОТЕРМС надається обов'язковий характер. По суті, відбувається доповнення цивільного законодавства Указом Президента без прийняття закону, тобто ІНКОТЕРМС переводяться у ранг імперативних норм.[5]

Таким чином, положення ІНКОТЕРМС як обов'язкові ліквідують можливість застосування звичаю, погодженого сторонами в договорі, у зв'язку з пріоритетом імперативних правових норм над договором та звичаєм у нашому праві для українських суб'єктів.

ЦК України питання застосовності торговельних звичаїв вирішує більш чітко, у ст. 7 якого визначається поняття «звичаї ділового обороту» (які в більшості випадків ототожнюються з торговельними звичаями) та його місце серед джерел регулювання договірних зобов'язань сторін. [ 2. Ст. 7 ]

Основною відмінністю між національним правом України та правом, наприклад, США щодо застосування звичаїв є те, що звичай, який не згадується в договорі, у США відміняє диспозитивні норми закону, тобто припускається знання та бажання ним керуватися, якщо таке застосування прямо не виключено в договорі; в Україні згаданий в договорі звичай завжди підпорядковується диспозитивним нормам, тобто не розцінюється частина угоди та не може суперечити закону.

Проблема застосування звичаїв у міжнародній торгівлі розглядається у Віденські Конвенції, у ст. 9 якої зазначається, що сторони пов'язані будь-яким звичаєм, про які вони домовилися, і практикою, що вони встановили у своїх відносинах. [ 7, Ст. 9 ]. За відсутності домовленості про інше вважаються, що сторони мали на увазі застосування до них договору чи його висновку звичаю, про який вони знали чи повинні були знати і який у міжнародній торгівлі широко відомий і постійно дотримується сторонами в договорах даного роду у відповідній сфері торгівлі .

Оскільки чинне в Україні законодавство та доктрина України характеризуються надмірно жорстким підходом до звичаєвих джерел, що не відповідає потребам міжнародної торговельної практики та цілям уніфікації, мало б сенс доповнити ст. б Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», встановивши на нормативному рівні, що торгові звичаї не застосовуються, якщо їх застосування призводить до результатів, явно несумісних з основами правопорядку (публічного порядку) України або вони зачіпають дію імперативних норм права України, які регулюють відповідні відносини, незалежно від права країни, що належить до застосування. [ 4. Ст. 6 ]

Якщо цивільні відносини не врегульовуються Цивільним або Господарським Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами названих актів, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

Враховуючи прагнення України до інтеграції в мировий ринок торгівлі необхідно зазначити, що істотне місце серед джерел торгового права посідає міжнародний договір. Останній регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України.

Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

Якщо описувати сучасний стан правового регулювання внутрішньої торгівлі, то найбільше тут підходять дві характеристики: багато чисельність та неповнота. Багато чисельність нормативно-правової бази не є запорукою якісного та повноцінного регулювання торговельної діяльності; кількість прийнятих нормативно-правових актів не свідчить про їх ефективність, а неповнота, у свою чергу, призводить до прогалин у правовому регулюванні багатьох аспектів торговельної сфери.

Існуюче недосконале правове поле регулювання внутрішньої торгівлі в Україні багато в чому зумовлюється нестабільністю, суперечливістю і заплутаністю законодавства у цій сфері. А тому, щоб посилити ринковий характер торгівлі, держава повинна вжити заходів для формування такого правового механізму, який би забезпечив ефективний діалог між владою, підприємцями і споживачами, врівноваживши їх інтереси.

Незважаючи на те, що сучасне законодавство з питань регулювання торгівлі залишається недосконалим, не можна відкидати його регулюючої ролі. Першою спробою держави удосконалити регламентацію торговельних правовідносин була схвалена Кабінетом Міністрів України 20.12.1997 р. Концепція внутрішньої торгівлі України (далі - Концепція). Вона стала складовою частиною державної політики розвитку і вдосконалення внутрішнього ринку України. Втілення положень Концепції на практиці так і не стало реальністю, але вона не втратила сьогодні своєї актуальності щодо регулювання такого важливого виду суспільних відносин, як торговельні.

У Концепції зазначається, що характерною ознакою змін у відносинах між державою і суб'єктами ринку є заміна управлінських форм на регулюючі. Перспективи посилення регулюючої функції держави, на нашу думку, повинні оцінюватися з точки зору таких завдань, як поглиблення ринкової трансформації торгівлі, формування економічних і соціальних передумов розвитку торговельної інфраструктури, забезпечення економічної стабільності роботи торговельних підприємств, захист національного торговельного капіталу. Дієвість таких функцій можна забезпечити за умови, якщо вони ґрунтуються на досконалій нормативно-правовій базі, розвинутій інфраструктурі ринку, чіткому функціонуванні органів управління на всіх рівнях.

Значна увага в Концепції приділяється питанням державного регулювання розвитку внутрішньої торгівлі: розкриваються мета, принципи і завдання державного регулювання у сфері внутрішньої торгівлі.

Одним із інструментів державного регулювання розвитку внутрішньо торгівельної сфери відповідно до Концепції є нормативно-правова база. Сьогодні правове регулювання зазначеної сфери народного господарства здійснюється великою кількістю законодавчих (близько 150) і підзаконних нормативно-правових актів (понад 100).

До інших законодавчих та нормативно-правових актів, присвячених безпосередньо регулюванню торгівельної діяльності в Україні, можна віднести Закони України «Про рекламу», «Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячними і плодовими алкогольними напоями та тютюновими виробами»; постанову Кабінету Міністрів України «Про порядок заняття торгівельною діяльністю і правила торгівельного обслуговування населення», Правила продажу продовольчих товарів (затверджено наказом МЗЕЗ торгу України), Правила продажу непродовольчих товарів (затверджено -наказом МЗЕЗ торгу України), та ін.

Проведене дослідження свідчить, що, незважаючи на велику кількість нормативно-правових актів у сфері внутрішньої торгівлі України, торговельне законодавство потребує подальшого вдосконалення. Перш за все, на нашу думку, необхідно розробити Закон «Про внутрішню торгівлю України», в якому б визначалися загальні засади розвитку та регулювання внутрішньої торгівлі, економічні, організаційні передумови такого розвитку, роль держави в регулюванні торговельної діяльності, такі поняття, як торговельна діяльність, види та різновиди торгівлі, пункти продажу товарів, суб'єкти торговельних правовідносин, вимоги та умови торговельної діяльності тощо.

Розділ ІV. Характеристика джерел торгового права окремих країн

4.1 Джерела комерційного права Японії

Японія є країною з дуалістичною системою приватного права. Вона має Цивільний кодекс і Торговий кодекс, в основі яких лежать норми німецького законодавства: Німецького Цивільного укладення і Німецького Торгового укладення. Цивільний кодекс Японії діє з 1898 р. і включає 1044 статті. Цивільний кодекс побудований по пандектній системі і складається з п'яти книг: Перша книга присвячена загальним положенням, Друга книга -- речовим правам, Третя книга -- зобов'язанням, Четверта книга -- сімейному праву, П'ята книга -- спадковому праву.

Торговий кодекс Японії 1899 р. -- це дещо модернізований варіант Німецького торгового укладення, побудований практично по тій же системі і включаючи ті ж книги, що і німецький Торговий кодекс. Торговий кодекс Японії є спеціальним законом по відношенню до Цивільного кодексу.

За необхідністю до Торгового кодексу Японії неодноразово вносилися зміни, проте більшого поширення набула практика видання додаткових законів. Серед таких законів -- закони про ліцензії, про торгові знаки і про авторське право, закони про оренду землі і про оренду житла, а також прийняті після Другої світової війни закони про обіг цінних паперів (1948 р.), про відновлення компаній (1952 р.). У 1947 р. був виданий Закон про заборону приватної монополії і підтримку приватної торгівлі, віднесений до числа “антимонопольних”. Після Другої світової війни перелік законів доповнився Законом про міжнародні морські перевезення товарів (1957 р.), Патентним законом (1959 р.), Законом про торгову реєстрацію (1963 р.), Законом про фінансову іпотеку і іншими законодавчими актами. Істотні зміни були внесені до Торгового кодексу у зв'язку з реформою акціонерного законодавства, проведеної в 1951 р.