Серед законів при цьому можна виділяти: загальні та спеціальні. Окремо виділяють такий спеціалізований кодифікований закон як Кодекс законів про працю.

Джерела трудового права класифікуються також згідно з його системою та інститутами. Так, закони України про працю можуть бути кодифікованими (наприклад КЗпП України) і поточними, що стосуються окремих інститутів трудового права (Закон України "Про колективні договори і угоди" від 1 липня 1993 р., Закон України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 р. та інші).

Якщо ж класифікувати закони як джерела трудового права згідно з його системою (загальною і особливою), то слід виділяти джерела, що належать як до загальної частини, так і до всіх інститутів особливої частини трудового права (Конституція України і КЗпП України).

Ієрархія законодавчих джерел базується на підпорядкованості органів, що приймають акти. Саме тому місце органу в ієрархії державних органів влади і управління визначає місце того чи іншого джерела у системі джерел Трудового права України. Джерела трудового права класифікуються також за органами, які їх ухвалюють. Розрізняють норми, що приймаються вищими органами законодавчої влади України (закони, постанови), Президентом України (укази, розпорядження), а також вищим органом виконавчої влади - Кабінетом Міністрів України (постанови і розпорядження); норми центральних органів державного управління (Міністерства праці та соціальної політики України та інших міністерств і відомств України); норми органів державної влади та управління Автономної Республіки Крим; норми, що приймаються органами місцевого самоврядування.

За ступенем узагальнення джерела трудового права поділяються на кодифіковані, поточні і комплексні, що охоплюють різні інститути трудового права. Джерела трудового права можна класифікувати також за формою і сферою їх дії.

За формою джерела трудового права поділяються на такі: а) закони; б) укази; в) розпорядження; г) постанови; д) правила; е) положення; є) рішення; ж) накази; з) рекомендації; и) роз'яснення та інші форми вираження нормативного акта.

За сферою дії джерела трудового права класифікуються на такі:

· загальнореспубліканські - КЗпП України, Основи законодавства України про охорону здоров'я;

· галузеві або відомчі;

· міжгалузеві (правила, стандарти з охорони праці);

· обласні та Автономної Республіки Крим;

· місцеві (локальні) у межах конкретного підприємства.

За видами відносин, що регулюються, джерела трудового права можна поділити на такі, що регулюють трудові відносини, і на ті, що забезпечують регулювання відносин, тісно пов'язаних з трудовими.

У літературі визнають також традиційні й нетрадиційні джерела трудового права. До традиційних відносяться: Кодекс законів про працю України, Закон України "Про оплату праці" та інші. Приналежність таких актів до джерел трудового права видно вже з їх назви. Разом з тим окремі нормативні положення, що є джерелами трудового права, містяться в нормативно-правових актах, які відносяться до джерел іншої галузі права. Наприклад, у Законах України "Про власність", "Про приватизацію державного майна", які за галузевою приналежністю є актами цивільного права, містяться норми, що відносяться до трудового права.

Деякі автор вважають, що окрему групу джерел Трудового права України становлять керівні роз'яснення Верховного Суду України в особі його пленуму. Я особисто є противником даного твердження. І пояснення цьому дуже просте і, головне, випливає з теорії права. Справа в тому, що керівні роз'яснення Верховного Суду України не замінюють і не змінюють закон, а носять допоміжний характер.

1.2 Історія розвитку трудового законодавства України

У складі Російської імперії в Україні діяло виключно російське законодавство. Україна не мала своїх законодавчих чи державних органів. Лише внаслідок лютневої революції, коли імператор Микола II відмовився від престолу, Україна одержала можливість започаткувати свою державність.

Україна відстоювала автономію. Українці пропонували створити федерацію рівних і вільних народів. Але протилежні сторони не підтримували таких положень.

В III-му Універсалі Центральна Рада декларувала, що праця робітників Української Народної Республіки має бути негайно упорядкована. На території Народної Республіки України встановлюється на всіх підприємствах вісім годин праці. Тяжкий час і грізний час... вимагає доброго упорядкування виробництва, рівномірного розподілення продуктів споживання і кращої організації праці. І через те приписано Генеральному секретаріату праці разом з представниками від виробництва встановити державний контроль над продукцією на Україні, пильнуючи інтересів як України, так і цілої Росії.

11-14 липня 1917 р. відбувся І Всеукраїнський робітничий з'їзд, який прийняв «Резолюцію в справі робітничої політики». Однією з пропозицій Резолюції було створення Генерального секретаріату праці, якому надавалось право регулювати обставини праці та взаємини між працею і капіталом. У програмній декларації Генерального секретаріату, оприлюдненій 12 жовтня 1917 р., наголошувалося, що секретарство праці зобов'язувалося докласти усіх зусиль для того, щоб якнайповніше упорядкувати робітничу справу на Україні. Особлива увага зверталася на регулювання праці у хліборобстві і сільськогосподарській промисловості. З метою закріплення за робочим людом революційних здобутків, проектувалося заснувати палати праці та промислові суди, проводити в життя нове законодавство: для регулювання ринку робочої сили намічалося заснування мережі бірж праці з крайовою біржею на чолі.

Центральна Рада постановою від 25 листопада 1917 р. залишила чинними всі закони Російської імперії, які діяли на території України до 27 жовтня 1917 p., аж до створення спеціальних українських законів.

Таким чином, в Україні поряд з іншими законами Російської імперії залишився чинним закон Тимчасового уряду від 22 червня 1917 р. «Про порядок розвитку та прикладення діючих законів про охорону праці». З проголошенням Української Народної Республіки Україна набула таку важливу ознаку державності, як право видавати закони. В органах праці республіки повільно, але велася робота по розробці українського законодавства щодо регулювання праці.

В архівах відклалися як законопроекти, так і затверджені закони, які мали регулювати соціально-економічні відносини в державі. 28 листопада 1917 р. було ухвалено закон «Про робітничі комітети». На початку 1918 р. Центральна Рада видала закони «Про фабрично-заводські комітети», «Про примирні камери», «Про заміну Положення про забезпечення працівників на випадок хвороби», «Про біржі праці», «Про місцеві комісаріати праці»3. У провадженні знаходився ще цілий ряд законопроектів, які мали охопити весь спектр відносин у промисловості, зокрема «Про страйки», «Про страхування від безробіття», «Про профспілки», «Про промислові суди», «Про трудові договори», «Про розрахункові книжки». Були також розроблені законопроекти «Про інспекцію праці», «Тимчасові правила про порядок закриття фабрично-заводських, ремісничих, промислових і торгових підприємств і про призупинення їхньої діяльності».

При вирішенні проблеми безробіття Центральна Рада головним чином діяла через біржі праці. Такі біржі в Україні стали створюватися ще на початку 1917 р. і керувалися у своїй діяльності законом Тимчасового уряду від 19 серпня 1917 р.

Переворотом у ніч з 29 на ЗО квітня 1918 р. державну владу в Україні захватив П. Скоропадський, який напередодні з'їздом хліборобів, організованим Спілкою земельних власників був проголошений гетьманом України. Замість Української Народної Республіки була проголошена Українська держава.

Правове регулювання праці Української держави формувалося на основі «Грамоти до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р., в якій містилася обіцянка забезпечити права робітничого класу. 18 травня 1918 р. міністр праці Української держави визнав чинними всі закони, обіжники та розпорядження щодо регулювання праці, видані Тимчасовим урядом Росії та Центральною Радою.

В результаті антигетьманського повстання наприкінці 1918 р. до влади прийшла Директорія, яка відновила українську державність у формі Української Народної Республіки.

В основу суспільства в УНР було покладено принцип, згідно з яким класи поділялися на трудові та нетрудові. 18 грудня 1918 р. Директорія скасувала всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики. Відновлено 8-годинний робочий день, колективний договір, право коаліцій та страйків, а також усю повноту прав робітничих фабричних комітетів.

Наприкінці жовтня 1918 р. припинила своє існування Австро-Угорська імперія. На землях Галиччини та Буковини було утворено незалежну Українську державу з столицею у Львові -- Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Національною Радою, яка визнавалась вищим законодавчим органом ЗУНР, 13 листопада 1918 р. було схвалено і проголошено Тимчасовий основний закон держави.

Західноукраїнська Народна Республіка почала переговори з Директорією. 22 січня на Софіївській площі в Києві було урочисто проголошено Акт злуки. Директорія видала універсал про узаконення української держави на добро і щастя робочого народу.

Але вже на початку 20-х років, коли загрозу іноземної інтервенції в Росії було ліквідовано, а національно-визвольний рух придушено, правове регулювання в Україні було фактично поставлено в залежність від змісту нормативних актів Росії.

В березні 1919 р. III з'їзд КП(б)У розглянув проект конституції Української РСР і постановив прийняти за зразок конституцію Російської Федерації із змінами і доповненнями, визначеними місцевими умовами. Коли конституція Росії стала «зразком» для України, решта законодавчих актів також приймались після того, як вони видавалися в Росії, без будь-якого відхилення в змісті.

Формально в Росії у 1918 р. був прийнятий кодекс законів про працю, але він не діяв, носив більше декларативний, ніж практичний характер, його застосування ніхто не вимагав і не контролював.

З переходом до нової економічної політики і появою обмеженої приватної власності це законодавство вже не відповідало умовам, які склалися. Відпала необхідність в залученні населення до трудової повинності в її попередньому розумінні. Все трудове законодавство переглядалося щодо умов мирної господарської діяльності з метою регулювання нових форм трудових правовідносин.

Нормами трудового права регулюються усі види трудових відносин, що виникають між роботодавцями та працюючими. Ці відносини -- один з найважливіших видів відносин, які зачіпають такі питання, як право на працю, працевлаштування, тривалість робочого часу і часу відпочинку, внутрішній трудовий розпорядок, безпека праці та ін., що виникають із застосуванням здатності до праці.

1.3 Єдність і диференціація законодавства про працю України

Однією з особливостей трудового права є застосування принципу єдності й диференціації в правовому регулюванні праці. Під диференціацією трудового законодавства розуміють встановлені державою відмінності в змісті і обсязі прав і обов'язків суб'єктів трудових відносин на певних підставах. Так, норми трудового права поділяються на дві групи:

1) загальні норми, які поширюються на всіх працівників;

2) спеціальні норми, які поширюються на окремі категорії працівників (неповнолітніх; жінок; інвалідів; працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими і небезпечними умовами праці; осіб, котрі працюють у районах з особливими природними географічними та геологічними умовами і інші).