Особливості регулювання праці працівників, які уклали трудовий договір з фізичною особою

Сторінки матеріалу:

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВИЙ СТАТУС ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ-ПІДПРИЄМЦЯ ТА ГАРАНТІЇ ДЛЯ ПРАЦІВНИКА, ЯКИЙ У НЬОГО ПРАЦЮЄ ЗА НАЙМОМ

1.1 Фізична особа-підприємець як суб'єкт трудового права

1.2 Реалізація трудових прав працівника, який уклав трудовий договір з фізичною особою-підприємцем

РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТРУДОВОГО ДОГОВОРУ МІЖ ПРАЦІВНИКОМ ТА ФІЗИЧНОЮ ОСОБОЮ-ПІДПРИЄМЦЕМ

2.1 Умови трудового договору між працівником та фізичною особою-підприємцем

2.2 Внесення змін до трудового договору між працівником та фізичною особою-підприємцем

2.3 Припинення трудового договору між працівником та фізичною особою-підприємцем

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Проголошення України незалежною державою у 1991 році, вимагало надалі здійснення комплексу заходів по реформуванню економіки країни, щоб наблизити її до ринкових стандартів. Цей процес супроводжувався появою нових явищ, які не були характерні для адміністративної економіки радянської України. Перш за все, мова йде, про найм працівників фізичною особою. Така можливість передбачена чинним Кодексом Законів про працю України, який був прийнятий в 1976 році.

Разом з цим, варто відразу зазначити, що шляхом внесення змін до нього, це право було надано фізичній особі, починаючи з 1996 року. Можливість фізичної особи та працівника виступати сторонами трудових відносин було нетиповим та незвичним для країни, в якій довгий час головним роботодавцем був власник або уповноважений ним орган певного підприємства, установи чи організації.

Крім цього, новим явищем для економіки України було закріплення в Конституції за кожним права на підприємницьку діяльність. Для реалізації цієї можливості поступово формувалась спеціальна система нормативно-правових актів, яка, сьогодні, дозволяє фізичній особі здійснювати безпосередню, самостійну, систематичну, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку.

Як показують статистичні дані, сьогодні, кількість фізичних осіб-підприємців є досить значною. І часто, для здійснення підприємницької діяльності фізична особа наймає працівників, між якими виникають трудові відносини. В такому випадку, фізична особа як роботодавець бере на себе всі обов'язки по дотриманню трудових прав найманих працівників.

Але бувають випадки, і вони трапляються дуже часто, що гарантовані українським законодавством трудові права порушуються фізичною особою-підприємцем. Через нібито низький рівень прибутку, заробітна плата виплачується не у повному розмірі, чи не оплачується щорічна відпустка. Такі дії є неприпустимі, адже однією з важливих особливостей є те, що встановлені міжнародними та національними нормативно-правовим актами гарантії права на працю кожної особи поширюють свою дію і на трудові відносини, сторонами яких є працівник та фізична особа-підприємець.

У зв'язку з цим, існує необхідність детального дослідження особливостей регулювання праці працівників, які уклали трудовий договір з фізичною особою в тому числі й з фізичною особою-підприємцем.

Об'єктом дослідження є трудові відносини між фізичною особою та працівником, який працює у неї за наймом.

Предметом дослідження є правове регулювання праці працівників, які уклали трудовий договір з фізичною особою.

Виходячи з науково-теоретичної та практичної значущості теми, автор ставить за мету шляхом аналізу надати комплексну характеристику правового регулювання праці працівників, які уклали трудовий договір з фізичною особою.

Досягнення поставленої мети дослідження передбачає виконання таких дослідницьких завдань:

- проаналізувати фізичну особу-підприємця як суб'єкта трудового права;

- дослідити реалізацію трудових прав працівника, який уклав трудовий договір з фізичною особою-підприємцем;

- охарактеризувати умови трудового договору між працівником та фізичною особою-підприємцем;

- здійснити аналіз порядку внесення змін до трудового договору між працівником та фізичною особою-підприємцем;

- висвітлити підстави припинення трудового договору між працівником та фізичною особою-підприємцем.

Науково-теоретичною базою є: чинне законодавство, наукові праці вітчизняних та російських дослідників.

Особливостям правового регулювання праці працівників, які уклали трудовий договір з фізичною особою науковцями недостатньо приділено уваги. Проте, є незначна кількість науковців, які вивчають вищезазначене коло правовідносин.

Так, Я.Б. Михайлюк, А.М. Слюсар досліджують трудову правосуб'єктність фізичної особи. Загальні аспекти припинення та розірвання трудового договору між працівником та фізичною особою є предметом досліджень таких науковців, як: А.Я. Бартківа, С.О. Задорожнього, Р.К. Набойченко, Ю.А. Кучини та інших.

Таким чином, актуальність теми, недостатність її висвітлення вітчизняною науковою думкою спонукали до проведення відповідного дослідження.

Структура курсової роботи зумовлена метою, завданнями та характером дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, п'яти підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, що містить 37 найменувань. Загальний обсяг курсової роботи складає 36 сторінок.

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВИЙ СТАТУС ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ-ПІДПРИЄМЦЯ ТА ГАРАНТІЇ ДЛЯ ПРАЦІВНИКА, ЯКИЙ У НЬОГО ПРАЦЮЄ ЗА НАЙМОМ

1.1 Фізична особа-підприємець як суб'єкт трудового права

Відповідно до ст. 42 Конституції України, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом [1].

Тобто, кожна особа, яка бажає реалізувати своє право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого він набув з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - “підприємець”.

Термін “фізична особа-підприємець” вперше закріплено в Цивільному кодексі України (надалі - ЦК України), його використання у подальшому позбавило необхідності вказувати на те, що цивільні права та обов'язки у сфері підприємництва можуть мати не тільки громадяни України, а й іноземці, особи без громадянства [10].

Підприємцем є фізична особа, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність. Тобто, підприємцем є фізична особа.

Статус фізичної особи-підприємця - це юридичний статус, який засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю, а саме: самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

При цьому, юридичний статус “фізична особа-підприємець” сам по собі не впливає і ніяким чином не обмежує будь-які правомочності особи, які випливають з її цивільної право-, та дієздатності [27].

Варто звернути увагу на те, що кількість зареєстрованих фізичних осіб-підприємців в Україні протягом 2011 року становила 175301. Найбільшу кількість фізичних осіб-підприємців протягом 2011 року зареєстровано в Донецькій - 15960 та Дніпропетровській - 11396 областях, найменшу - у м. Севастополі - 2038 та Волинській - 3712 області. Найбільший темп приросту кількості зареєстрованих фізичних осіб-підприємців у порівнянні з 2010 роком зафіксовано у Автономній Республіці Крим - 4,18%, а найменший - у Луганській області - 3,1% [8].

Таким чином, як бачимо із статистичних даних така організаційна форма підприємницької діяльності як фізична особа-підприємець набула великого поширення в Україні. Під час здійснення підприємницької діяльності фізична особа-підприємець може наймати працівників. Великою мірою роль приватних підприємців полягає у вирішенні питань зайнятості, що проявляється, насамперед, у здатності створювати робочі місця і поглинати надлишкову робочу силу.

Для здійснення найму працівника фізичні особі-підприємцю необхідно укласти з ним трудовий договір.

Так, відповідно до ст. 21 Кодексу законів про працю України (надалі - КЗпП України), трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін [2].

Отже, як бачимо із цього визначення, стороною трудових відносин крім власника підприємства, установи організації або уповноваженого ним органу є фізична особа. З цього можна зробити висновок, що фізична особа-підприємець також є стороною трудового договору.

У зв'язку з тим, що в законодавстві України про працю не міститься норми про те, з якого моменту виникає трудова правосуб'єктність фізичної особи, у правовій літературі є багато поглядів з цього приводу.

Момент виникнення трудової правосуб'єктності фізичної особи-підприємця є цілком очевидним. Наприклад, фізична особа, яка має намір займатися підприємницькою діяльністю, набуває трудової правосуб'єктності з моменту державної реєстрації її в якості приватного підприємця. Приватні нотаріуси та адвокати, які теж мають право укладати трудові договори з працівниками, стають роботодавцями у сфері своєї діяльності з моменту отримання відповідного свідоцтва [23].

Найбільше науковців пов'язують виникнення правосуб'єктності фізичної особи-підприємця з моментом набуття нею цивільної правосуб'єктності в повному обсязі.

Відповідно до ЦК України повна цивільна дієздатність настає з досягненням 18-річного віку, або вступу в шлюб, або надається фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором чи бажає займатися підприємницькою діяльністю, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини [3].

Іншого підходу до розкриття цього питання притримується Г.Ю Казакова. Вона зазначає, що соціалізація фізичної особи може наставати і до 14-ти років, тому автор пропонує допустити у сферу праці в якості роботодавців фізичних осіб, які досягли віку 14-ти років за умови, що вони мають самостійний дохід (заробіток).

Так, дійсно, відповідно до ст. 32 ЦК України фізична особа у віці від 14 до 18 років має право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами, а також відповідно до ст. 33 ЦК України неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону. Тому, одним із способів розпорядження власним заробітком може бути укладення трудового договору з працівником [14, 19].

Кардинально інший підхід пропонує А.Л. Слюсар. Зокрема, вчений-правознавець зазначає, що на відміну від найманих працівників та учасників цивільного обороту вимоги до віку роботодавців фізичних осіб повинні бути більш високими. Найбільш прийнятним, на його думку, було б правило, за яким роботодавча правосуб'єктність встановлюється з 18-річного віку. Таке положення визначається значно більш широким колом прав і обов'язків роботодавця-фізичної особи, його більш високим ступенем відповідальності за організацію праці, чим у звичайного найманого працівника [29, 324].