- Вступ
- Розділ 1. Становлення інституту банкрутства
- 1.1 Історичний розвиток інституту банкрутства
- 1.2 Зарубіжний досвід з питань банкрутства
- 1.3 Розвиток законодавства про банкрутство в Україні
- Розділ 2. Загальна характеристика інституту банкрутства
- 2.1 Поняття “банкрутства”. Його види
- 2.2 Учасники провадження у справі про банкрутство
- 2.3 Судові процедури, що застосовуються до боржника в процесі провадження у справі про банкрутство
- 2.4 Порядок судового розгляду справ про банкрутство
- Розділ 3. Проблемні питання правового регулювання інституту банкрутства
- Висновки
- Список використаної літератури
- Додатки
Вступ
Актуальність теми дослідження.30 червня 1999 року в Україні було прийнято Закон “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Це досить суттєвий крок до регулювання та розвитку процедури визнання суб'єктів підприємницької діяльності банкрутами або відновлення їх платоспроможності. Але, на жаль, ще не можна говорити про те, що існуюча зараз в Україні модель відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом є реально й ефективно діючою. Для цього є об'єктивні причини.
Наявність серйозних суперечностей у законодавстві України, що регулює господарські відносини, є на сьогодні однією з найболючіших проблем. Такий стан речей безпосередньо пов'язаний з неефективністю і неякісністю законодавства, що регулює підприємництво загалом, та законодавства у сфері банкрутства підприємств зокрема. З огляду на це, неабиякого теоретичного і практичного значення набувають спроби здійснення комплексного аналізу наявних колізій законодавства про банкрутство з метою розробки засобів їх подолання.
Відповідно до законодавства банкрутство (неплатоспроможність) в Україні визначається як неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.
При цьому до учасників справи про банкрутство належать сторони у справі про банкрутство, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, інші особи, які беруть участь у справі про банкрутство, фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа акціонерів або учасників товариств з обмеженою чи додатковою відповідальністю та інші особи, передбачені законодавством України.
Провадження у справах про банкрутство можна поділити на кілька стадій: порушення провадження у справі; підготовче засідання господарського суду; виявлення кредиторів та інвесторів; попереднє засідання господарського суду; проведення зборів кредиторів і утворення комітету кредиторів; винесення ухвали про санацію; визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури; припинення провадження у справі про банкрутство.
Проблемні аспекти правового регулювання інституту банкрутства можна поділити на декілька груп: проблематика у визначенні понять банкрутство, неплатоспроможність, фінансова неплатоспроможність; проблеми відкриття провадження у справах про банкрутство, процедурні проблеми оскарження судових актів при банкрутстві підприємств.
Я погоджуюсь з думкою багатьох вчених-правознавців, що дані розбіжності та неточності у законодавстві можливо усунути шляхом внесення змін до діючого зараз Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та до інших нормативних актів, що регулюють питання проведення процедур банкрутства.
Мета і завдання дослідження. Мета цієї роботи полягає в узагальненні існуючого стану наукової розробки та законодавчої регламентації проблем визнання боржника банкрутом, недоліків та прогалин у чинному законодавстві.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішуються наступні завдання:
розглянути історію виникнення інституту банкрутства в Україні та зарубіжний досвід з цього питання;
визначити правову природу поняття та змісту процедури відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом;
визначити особливості участі різних суб'єктів у справі про банкрутство;
з'ясувати, які судові процедури використовуються до боржника під час відновлення його платоспроможності або визнання його банкрутом.
Об'єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають унаслідок неплатоспроможності господарюючого суб'єкта в результаті його господарської діяльності і пов'язані із застосуванням судових процедур з метою відновлення платоспроможності або примусової ліквідації.
Предмет дослідження - особливості формування, розвитку та функціонування інституту банкрутства в Україні, теоретичні й практичні проблеми правового регулювання відносин, що виникають у зв'язку з неспроможністю (банкрутством) господарюючих суб'єктів.
Методами дослідження стали загальнонаукові методи пізнання (історичний, формально-логічний, системно-структурний, системно-порівняльний) та спеціальні, які використовуються в юридичній науці: порівняльно-правовий, формально-юридичний, спеціально-юридичний та ін. Системно структурний і системно-порівняльний методи дослідження дозволили з'ясувати правову природу відносин неспроможності (банкрутства). Формально-логічний метод був використаний при формулюванні понять (категорій) правового регулювання відносин неспроможності (неспроможність, банкрутство, боржник, зобов'язання, мораторій та ін.). Історичний метод дозволив дослідити процес розвитку правового регулювання неспроможності у дореволюційній Росії та використати цей досвід при дослідженні категорій неспроможності, банкрутства. Спеціально-юридичний метод дозволив виявити зовнішні ознаки відносин неспроможності (банкрутства), встановити їх відмінність від суміжних відносин.
Розділ 1. Становлення інституту банкрутства
1.1 Історичний розвиток інституту банкрутства
Історія банкрутства починається з моменту виникнення ринкових відносин. Становлення ринку викликало потребу усунути небажані наслідки неспроможності підприємців (лихварів, купців, торговців, банкірів, заводчиків, фермерів). На першому етапі втручання держави носило каральний характер, який в більшості своїй зводився до простої помсти. Поступово законодавство якісно міняло свої встановлення, переносячи акценти на майнове забезпечення боргу і його реальне повернення в натурі.
У традиційному розумінні банкрутство виявляло собою каране невиконання боржником, який зазнав фінансової неспроможності, своїх зобов'язань по відношенню до кредиторів щодо майна. Банкрутство (умисне чи необережне) тягло за собою покарання, а дії, що призвели до таких наслідків, але настали без вини боржника мали назву неспроможність і не підлягали кримінальному покаранню. Більше того, передумовою кримінальної відповідальності за банкрутство було судове визнання неспроможності.
Однак накопичений історичний досвід доводить про різні підходи до визначення поняття "неспроможність" та "банкрутство", розмежування засобів цивільно-правового та кримінально-правового захисту та регулювання відносин, пов'язаних з банкрутством. Італійські слова "banka rotta", що в перекладі означає зламана лава, поступово були запозичені законодавствами багатьох країн і з часом стали вживатися поряд з терміном "неспроможність". Однак в одних країнах, як було встановлено вченими, ці поняття вживалися як синоніми, а в інших - встановлювалися законодавчі розмежування (за галузевою приналежністю).
Термін "неспроможність" в Голландії означав нездатність задовольнити вимоги кредиторів, у Франції цей термін використовувався для визначення фактичної платоспроможності боржника, а в Італії - тимчасова неплатоспроможность [1, с.96]. До того ж не вирішено питання щодо співвідношення цих двох понять: в одних країнах використовується лише термін "банкрутство", в інших - паралельно термін "неплатоспроможність".
На формування українського сучасного законодавства про банкрутство неабиякий вплив справило вітчизняне законодавство. В Руській Правді зустрічаємо описи неспроможності та банкрутства. "Судебник" 1550 р. містить опис двох видів неспроможності: "безхитрісна" та "винна неспроможність". "Соборне Укладення" 1649 р. також поділяло неспроможність на "нещасну" та "злісну". Отже відповідальність боржника залежала від виду неспроможності. У XVIII ст. в Російській Імперії було підготовлено проекти - "Статути про банкротів". Саме в проектах цих Статутів термінам "банкрутство" та “неспроможність" надавався різний зміст. Колі ішлося про неправомірні дії, законодавець використовував лише термін "банкрутство". А прийнятий у 1800 р. в Російській Імперії "Статут про банкротів" поділяв неспроможність на три види: "нещасну", "необережну" та "злісну". При цьому необережна та злісна неспроможність в даному Статуті об'єднувалися загальною назвою "банкрутство". Отже аналіз нормативних актів того періоду показує, що для тієї стадії розвитку вітчизняного законодавства характерним був поділ між цивільно-правовим поняттям "неспроможності" та кримінально-правовим - "банкрутство". При цьому терміном "банкрутство позначався кримінально-правовий" аспект у відносинах, пов'язаних з неспроможністю [2, с.25].
Пам'ятники Київської Русі свідчать, що вже в той період існувала нормативно-правова основа для визнання неспроможних боржників банкротами. Саме там мало не вперше в історії був закріплений диференційований підхід до оцінки неспроможності, була усвідомлена нещасна неспроможність, що виникла не з вини боржника, і разом з тим вводилися норми про сувору кару за зловмисну неспроможність, коли боржник ховався від сплати боргів "втечею в чужу землю". Цікаво, що вже в ранньому російському законодавстві про неспроможність вводилася черговість задоволення вимог кредиторів. Першим по черзі був князь, за ним іноземні і іногородні купці, а останніми - місцеві кредитори. В більш пізньому російському законодавстві, наприклад, в Укладенні Олексія Михайловича 1649 роки, перевага в черговості кредиторів віддавалася державній казні і іноземним кредиторам. В 1740 році з'явився кодифікаційний законодавчий акт - Статут банкрота, а в 1800 році - Статут про банкротів. Згідно зі Статутом 1800 року банкротом вважалася особа, що не "може сповна заплатити своїх боргів". Вводилося три види банкрутства: від нещастя, від недбалості і вад, від фальсифікації. Відносно кожного з видів неспроможності вживалися різні заходи. У будь-якому випадку банкрот не вважався "ганебним", якщо не було доведено його злісний намір. Боржник, що став банкротом "від нещастя", звільнявся від відповідальності за всіма своїми боргами. Необхідно відзначити, що разом з традиційними процедурами конкурсного виробництва російське законодавство тієї пори регламентувало також інші процедури, направлені на відновлення платоспроможності боржників в процесі торгової неспроможності, тобто те, що на сучасній мові називають реабілітаційними (відновними) процедурами. Для їх проведення були створені адміністрації з торгових справ [3, с.34].
Таким чином, історія банкрутства починається з моменту виникнення ринкових відносин. У традиційному розумінні банкрутство виявляло собою каране невиконання боржником, який зазнав фінансової неспроможності, своїх зобов'язань по відношенню до кредиторів щодо майна. Банкрутство (умисне чи необережне) тягло за собою покарання, а дії, що призвели до таких наслідків, але настали без вини боржника мали назву неспроможність і не підлягали кримінальному покаранню. Більше того, передумовою кримінальної відповідальності за банкрутство було судове визнання неспроможності.
банкрутство справа судова правовий
