1.2 Зарубіжний досвід з питань банкрутства З 1990 року в Європі діє конвенція, яка регулює міжнародні аспекти банкрутства. Даний документ допускає приведення законодавства різних країн, що входять в Європейський Союз до єдиного знаменника і видобутку єдиної стратегії з питань банкрутства, яка стосується поступового зменшення розбіжностей в питаннях судочинства, обумовлених особливостями законодавства і правової культури тієї або іншої країни. Як не різняться законодавства країн, регулюючих процес банкрутства, все ж таки існує лише два підходи рішення справ при неспроможності боржника повернути борг. Це санація, тобто ряд заходів, направлених на оздоровлення фінансового положення боржника шляхом кредитування, реструктуризації підприємства і зміни організаційно-правової структури боржника і ліквідація підприємства шляхом банкрутства. Перевага того або іншого методу залежить від культурних традицій підприємництва в тій або іншій країні, мети, для якої застосовується процедура банкрутства і стану законодавства. Що стосується менталітету підприємців, то американці, наприклад, відносяться до інституту банкрутства як до природного відбору, де повинен вижити найсильніший і відповідно розглядають банкрутство швидше як еволюційний інститут бізнесу. На відміну від США, в Європі і Японії банкрутство розглядається як ганьба, а тому додаються всі зусилля для того, щоб не доводити підприємства до цієї межі. Саме тому європейці віддають перевагу санації банкрутству, і якщо є хоч щонайменша надія врятувати підприємство від процедури банкрутства, то використовуються усі можливі заходи для досягнення цієї мети. В Європі це найприйнятніший засіб виходу зі скрутного становища. І лише якщо підприємство знаходиться в безнадійному стані, то вдаються до другого шляху, а саме до банкрутства [4, с.47]. Інститут банкрутства існує у законодавстві практично всіх країн з ринковою економікою. Сучасне законодавство багатьох країн світу розрізняє декілька видів банкрутства та встановлює різну відповідальність за його настання. І хоча воно має свої відмінності, але при настанні стійкої неспроможності за законодавством більшості країн, у тому числі України, суд визнає підприємство-боржника банкрутом, тобто події дається господарсько-правова оцінка. Так, у США з усіх справ по банкрутству суди у 80-85 % приймають рішення про реорганізацію підприємств, 15-20 % - їх ліквідацію і лише 1,1 % винних у навмисному банкрутстві притягують до відповідальності. У США інститут неспроможності відображає традиції звичаєвого права. Хоча законодавство про банкрутство у цій країні є виключно федеральним, багато положень, пов'язаних з регулюванням відносин майнового характеру між боржниками та кредиторами (наприклад, виключення майна зі сфери, яка підлягає реалізації з метою задоволення претензій кредиторів), захисту прав кредиторів, містяться також у законодавстві окремих штатів. Особливістю американського законодавства про банкрутство є те, що суб'єктами цього інституту права виступають також фізичні особи, які мають постійні прибутки. В українському законодавстві - це фізичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності. У США дозволяється продовжувати ведення комерційної діяльності, навіть якщо компанія знаходиться у стані неплатоспроможності, або якщо зменшився статутний капітал на визначену суму, в надії, що боржник вирішить свої фінансові труднощі, не використовуючи формальні процедури неспроможності. Усі існуючі сьогодні в різних країнах світу системи законодавства про банкрутство можна умовно поділити на дві категорії: "прокредиторські" і "продебіторські" (іноді зустрічається визначення "проборжниковське" законодавство) [5, с.156]. У Франції і США діє "продебіторська" система банкрутства, яка дає змогу боржнику, що опинився в скрутному фінансовому становищі, звільнитися від боргів і отримати можливість так званого нового старту. При цьому кредитори (за американським законодавством) змушені пристосовуватися до умов, що їх пропонує суд з метою відновлення платоспроможності боржника. Багато хто з експертів вважає, що американський кредитор із задоволенням підпише мирову угоду з боржником, відповідно до якої він отримає лише приблизно п'яту частину боргу, вважаючи, що краще отримати хоч щось, ніж нічого. Тому в США більшість справ про банкрутство виникає за заявами боржників. У Європі (за винятком Франції), навпаки, ще з давніх часів застосовується "прокредиторська" система банкрутства, що ставить собі за мету якнайповніше задовольнити вимоги кредиторів. Часто при цьому інтереси боржника до уваги не беруться. Головне в цій системі - жорсткий контроль за зберіганням активів боржника та їхньою оперативною реалізацією. За сучасних умов у законодавстві розвинутих ринкових держав простежується тенденція зближення і інтеграції цих напрямків. Тому в чистому вигляді вони майже не трапляються і існують або як помірно "про-кредиторське", або як помірно "продебіторське" законодавство. В окремих випадках можна говорити про існування "нейтрального" законодавства про банкрутство, яке намагається знайти "золоту середину" [6, с.234-236]. Таким чином, інститут банкрутства існує у законодавстві практично всіх країн з ринковою економікою. Сучасне законодавство багатьох країн світу розрізняє декілька видів банкрутства та встановлює різну відповідальність за його настання. І хоча воно має свої відмінності, але при настанні стійкої неспроможності за законодавством більшості країн, у тому числі України, суд визнає підприємство-боржника банкрутом, тобто події дається господарсько-правова оцінка. Усі існуючі сьогодні в різних країнах світу системи законодавства про банкрутство можна умовно поділити на дві категорії: "прокредиторські" і "продебіторські" 1.3 Розвиток законодавства про банкрутство в Україні В епоху СРСР банкрутства не існувало. Якщо підприємство погано працювало, то держава його або реорганізовувала (приєднувала до прибуткового підприємства), або надавала фінансову допомогу (особливий режим кредитування, фундації міністерств), або списувало борги (колгоспам). На процеси розвитку законодавства про банкрутство вже у незалежній Україні суттєво вплинув ряд внутрішніх факторів, до яких, якщо розглядати національне законодавство, належать особливості його історичного розвитку: протягом досить тривалого періоду часу (початок 20-х років - 90-ті роки хх сторіччя) норми, які регулювали відносини банкрутства, не використовувалися на практиці, а правова регламентація відносин банкрутства була відсутня. До 1992 року в Україні не застосовувалася процедура банкрутства. Закон України "Про банкрутство" від 14 травня 1992 р. встановив спеціальну процедуру розгляду справ фінансово неспроможних підприємств. Закон був простим і суть його зводилася до ліквідації підприємства. Практично він не вирішував питань фінансового оздоровлення підприємств, не містив пільг для боржників: він був кредиторський. Іншими словами, його задача зводилася до примушування боржника будь-якими шляхами розрахуватися з кредиторами. Але це був перший інститут банкрутства. Після вступу цього Закону в силу стали очевидними недостатність та недосконалість його положень. Це пояснювалось тим, що Закон України “Про банкрутство" готувався при відсутності реальної практики; в ньому не були відображені правові традиції: законодавець не тільки не урахував зарубіжний досвід, але й залишив поза своєю увагою історичний досвід правового регулювання відносин банкрутства (неплатоспроможності) [7, с.526]. До суттєвих недоліків Закону України “Про банкрутство" 1992 року слід віднести: · невизначеність термінів (банкрутство визначалося як фактичний стан неплатоспроможності боржника без згадування про те, що це перш за все юридичний факт, який встановлюється судом); · обмеженість цілей правового регулювання; · невиправдано обмежене коло суб'єктів банкрутства, до яких належали лише суб'єкти підприємницької діяльності, які мали статус юридичної особи; · невизначеність правового положення кредиторів (перш за все заставних), інших учасників провадження у справах про банкрутство; · регламентація тільки двох судових процедур банкрутства (ліквідаційної процедури та процедури санації), які не були забезпечені механізмом практичної реалізації; не були визначені строки проведення цих процедур; · відсутність регламентації процесуальних особливостей розгляду справ про банкрутство та ін. Слід також відзначити і той факт, що Закон “Про банкрутство" увійшов до пакету приватизаційних документів і в його основу була покладена гіпертрофірована прокредиторська концепція, реалізація якої повинна була максимально спростити процес переходу прав власності на майнові об'єкти від держави до інших осіб. Таким чином, під час дії Закону “Про банкрутство" звернення до механізму ліквідації майна боржника було домінуючим. Найбільш широко цей механізм використовувався як додатковий інструмент приватизації державних підприємств, який давав можливість визнавати боржника банкрутом, незважаючи на інколи незначний розмір його заборгованості в порівнянні з вартістю його майна [8, с.42]. Як вже зазначалося вище, в Законі містилося багато прогалин, що ускладнювало його застосування арбітражним судом. На основі накопиченого досвіду і в умовах відсутності повноцінного закону про банкрутство Вищий арбітражний суд прийняв повномасштабне роз'яснення "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про банкрутство" від 18 листопаду 1997 року. Не дивлячись на те, що роз'яснення не давало відповіді на багато питань, воно все ж таки мало великий позитивний ефект. Перш за все роз'яснення інтерпретаційними нормами заповнило прогалини в Законі України "Про банкрутство", полегшило роботу арбітражним судам і учасникам процедури банкрутства. Але найважливіше, нові інтерпретаційні норми згодом стали нормами нового закону. Проте роз'яснення розкривало значення не ефективного закону, а отже, не могло його поліпшити. З'явилася необхідність ухвалення нового закону, який би більш повно і чітко регулював процедуру банкрутства. Таким став Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника і визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 р. В порівнянні з колишньою редакцією Закону змінені підстави для порушення справи про банкрутство, визначені строки провадження справи; встановлені нові судові процедури; з'явилася нова судова фігура - арбітражний керівник та ін. Звичайно, в законі ще багато редакційних неточностей, суперечностей, але в цілому він відповідає сучасним вимогам економіки [9, с.329]. Основна ідея Закону полягає в збереженні господарюючого суб'єкта шляхом застосування до нього спеціальних реабілітаційних процедур. Тільки у разі неможливості відновлення своєї платоспроможності боржник може бути визнаний банкротом і тоді його майнові активи підлягають повному розпродажу з метою задоволення вимог кредиторів [10, с.26]. Особливістю Закону “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" є те, що цей Закон регулює дві великі групи суспільних відносин - матеріальні (організаційно-правові та частково процедурні), що пов'язанні з відновленням платоспроможності боржника, та процесуальні - пов'язані з визнанням боржника банкрутом. Матеріальні відносини складаються, як правило, при здійсненні заходів щодо запобігання банкрутству боржника (надання фінансової допомоги, досудова санація).