Окремі матеріальні відносини виникають і функціонують також при застосуванні судових процедур (розпорядження майном боржника, вжиття заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, передбачених планом санації тощо).
Внаслідок порушення справи про банкрутство виникає комплекс процесуальних правовідносин щодо: порушення провадження у справі, забезпечення грошових вимог кредиторів, попереднього засідання господарського суду, судової санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, мирової угоди, припинення провадження у справі про банкрутство тощо [11, с.244].
Нова редакція Закону України “Про банкрутство" є, по суті, не тільки абсолютно новим законом, але й безперечним шагом вперед в регулюванні відносин, які виникають у зв'язку з неплатоспроможністю та банкрутством боржника. Разом з тим Закон “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" хоч і передбачає певні передумови для поновлення платоспроможності боржника, який опинився у тяжкому фінансовому стані, однак прогалини, прорахунки, протиріччя і неузгодженість нового закону були помічені спеціалістами ще на стадії його підготовки, причому позбавитися від них в процесі праці над законопроектом не вдалося.
Викладене можна пояснити, по-перше, тим, що розробники нового закону не залучали до праці над ним вчених, суддів господарського суду, інших фахівців у цій галузі; по-друге, тим, що Закон представляє собою фрагментарну рецепцію положень раніше діючого Закону Російської Федерації “Про неплатоспроможність (банкрутство) ” 1997 року, по-третє, тим, що в Законі України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" відсутня логічна послідовність викладення нормативних положень, чіткий зв'язок між ними та ін [12, с.16].
Таким чином, можна сказати, що на процеси розвитку законодавства про банкрутство вже у незалежній Україні суттєво вплинув ряд внутрішніх факторів, до яких, якщо розглядати національне законодавство, належать особливості його історичного розвитку: протягом досить тривалого періоду часу (початок 20-х років - 90-ті роки ХХ сторіччя) норми, які регулювали відносини банкрутства, не використовувалися на практиці, а правова регламентація відносин банкрутства була відсутня.
До 1992 року в Україні не застосовувалася процедура банкрутства. Закон України "Про банкрутство" від 14 травня 1992 р. встановив спеціальну процедуру розгляду справ фінансово неспроможних підприємств. Закон був простим і суть його зводилася до ліквідації підприємства. Практично він не вирішував питань фінансового оздоровлення підприємств, не містив пільг для боржників: він був кредиторський. Іншими словами, його задача зводилася до примушування боржника будь-якими шляхами розрахуватися з кредиторами. Але це був перший інститут банкрутства.
Великим кроком для розвитку законодавства даної сфери стало прийняття нового Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 року, який дії і зараз.
Розділ 2. Загальна характеристика інституту банкрутства
Порядок і умови визнання суб'єктів підприємництва банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів врегульовані положеннями Глави 23 Господарського Кодексу “Визнання суб'єкта підприємництва банкрутом”, а також Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 р.
Цей Закон встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів.
Положення цього Закону застосовуються також і до юридичних осіб, які діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фонду (тобто не є суб'єктами підприємницької діяльності).
Разом з тим, положення цього Закону не застосовуються до юридичних осіб - казенних підприємств, а також до юридичних осіб - підприємств, що є об'єктами права комунальної власності, якщо стосовно них виключно на пленарному засіданні відповідної ради органів місцевого самоврядування прийняті рішення щодо цього.
Окремі відносини щодо провадження у справах про банкрутство регулюються також Господарським процесуальним кодексом України, про що в Законі робляться спеціальні застереження. Особливості провадження у справах про банкрутство банків регулюються Законом України “Про банки і банківську діяльність” (ст.88 Закону), а порядок продажу майна банкрута регулюється також з урахування вимог Законів України “Про приватизацію державного майна”, “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Таким є основні нормативно-правові акти, що регулюють інститут банкрутства в Україні [8, с.214].
2.1 Поняття “банкрутства”. Його види
Згідно з ч.2 ст. 209 Господарського Кодексу банкрутством вважається нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури. З порівняльного аналізу назви статті 209 ГК - “неспроможність суб'єкта підприємництва” і змісту цієї статті можна зробити висновок, що законодавець вживає терміни “нездатність” і “неспроможність" як тотожні [13, с.253] (це важливо, оскільки Закон “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" оперує терміном “неспроможність”).
Стаття 1 Закону “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон) під неплатоспроможністю розуміє неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності. З наведеного визначення випливає, що банкрутство має економічний і правовий характер.
З економічної точки зору банкрутство є неспроможністю продовження суб'єктом своєї підприємницької діяльності внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. Суб'єкт підприємництва має стільки боргів перед кредиторами і зобов'язань перед бюджетом, що коли їхні вимоги будуть пред'явлені у визначені для цього строки, то майна суб'єкта - активів у ліквідній формі - не вистачить для їх задоволення.
Інститут банкрутства забезпечує звільнення ринкової економіки від неефективних господарюючих суб'єктів, які функціонують на засадах самофінансування (з метою отримання прибутку);
Юридичний аспект банкрутства полягає насамперед у тому, що у суб'єкта є кредитори, тобто особи, що мають підтверджені документами майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановленому законом порядку може призвести до ліквідації суб'єкта підприємництва [14, с.342].
Для нашого часу не є характерним паралельне вживання термінів "банкрутство" та "неспроможність".
Як вже зазначалося вище, головний документ, що регламентує інститут банкрутства, Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 р., у ст.1 визначає банкрутство, як визнану господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.
Термін "неспроможність" самостійного значення не має, він не включений у перелік термінів, наведених у ст.1 названого Закону України. Однак ним оперують при визначенні таких понять як банкрутство, боржник, неплатоспроможність тощо. Зрозуміло, що неспроможність у даному випадку мається на увазі лише фінансова. Слід зауважити, що оскільки банкрутством у наш час визнається неспроможність боржника, яка була визнана господарським судом, то виникає потреба існування терміна, який характеризував би існуючу неспроможність ще до визначення цього факту, стану підприємства в судовому порядку.
Законодавець визнав неспроможність суб'єкта фінансово-господарської діяльності виконати грошові зобов'язання після настання встановленого строку їх сплати не інакше, як через відновлення платоспроможності терміном "неплатоспроможність".
Отже термін "фінансова неспроможність" не є таким, що характеризує лише нездатність (неспроможність) виконати грошові зобов'язання через відсутність коштів для оплати (готівкових, на рахунках підприємства тощо). Цей термін значно ширший і означає неспроможність взагалі виконати грошові зобов'язання в строк будь-яким способом: чи то шляхом розрахунку з кредиторами коштами суб'єкта господарської діяльності, чи то шляхом продажу частини майна цього підприємства тощо [4, с.38].
Нині ставляться нові вимоги до термінологічної бази, які передбачають необхідність відповідності термінів у всіх галузях права одному значенню. Отже, сучасне господарське право використовує два поняття: "банкрутство" та "неплатоспроможність". Умовно їх можна назвати двома видами неспроможності боржника. Але різниця між ними у тому, що неплатоспроможність - це неспроможність виконати грошові зобов'язання після настання встановленого строку, а банкрутство - цілковита неспроможність відновити свою платоспроможність, визнану господарським судом. Банкрутство зумовлюється неплатоспроможністю, а не навпаки. Отже вживання терміна "банкрутство" вказує на те, що факт неплатоспроможності вже визнаний господарським судом.
Неплатоспроможність виступає тим єдиним показником фінансового стану підприємства (одним з показників цілковитої фінансової неспроможності), який враховується при розв'язанні питання про порушення справи про банкрутство у господарському суді.
Спочатку звернемося до визначення поняття фінансового стану підприємства. Під ним розуміють стан забезпеченості грошовими коштами для здійснення господарської діяльності і своєчасного проведення грошових розрахунків. Якщо цей стан незадовільний, то підприємство є неплатоспроможним; якщо задовільним (достатня забезпеченість грошовими коштами) - платоспроможним [15, с.38].
Але такий показник фінансового стану суб'єкта господарської діяльності, як нездатність здійснити грошові розрахунки в належний термін, ще не може свідчити про цілковиту нездатність підприємства вести господарську діяльність і відсутність у нього реальних перспектив на повернення грошових коштів кредиторам тощо.
Існує думка, що оскільки визначення фінансового стану підприємства залежить не лише від показника його платоспроможності, то останній є однією з умов фінансової неспроможності. Тобто стан повної нездатності суб'єкта господарської діяльності вести свою фінансово-господарську діяльність охоплюється терміном "фінансова неспроможність".
Неплатоспроможність - це один з цілої низки показників, який характеризує фінансовий стан підприємства. Він ще не означає незадовільний фінансово-господарський стан підприємства взагалі. Навіть за навмисного створення неплатоспроможності, це повинно розглядатися лише як посягання на доведення суб'єкта господарської діяльності до стану фінансового краху.
Б. Поляков також стверджував, що такий показник фінансового стану суб'єкта господарської діяльності, як неплатоспроможність, є підставою для ініціювання провадження по справі про банкрутство, однак не може бути свідченням обов'язкового визнання боржника банкрутом. Цей показник лише передбачає недостатність майнових активів боржника для виконання грошових зобов'язань перед кредиторами. Тільки після проведення певних судових процедур можна встановити неможливість відновлення платоспроможності суб'єкта господарювання. Саме тому Б. Поляков неплатоспроможність визнає лише припущенням того, що підприємство знаходиться у стійкому негативному фінансовому стані [16, с.91].
Отже, неплатоспроможність - це один з показників цілковитої фінансової неспроможності і саме він є підставою порушення господарського провадження у справі про банкрутство. Факт банкрутства ж свідчить про повну фінансову неспроможність суб'єкта господарської діяльності.
