- ВСТУП
- 1. Принцип публічності в системі основних положень кримінального процесу
- 2. Дія засади публічності на різних стадіях кримінального процесу. Справи публічного, приватно-публічного та приватного обвинувачення
- 3. Диспозитивність у кримінальному судочинстві: поняття і юридичний зміст
- 4. Співвідношення засад публічності та диспозитивності у регулюванні кримінально-процесуальної діяльності
- ВИСНОВКИ
- СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Актуальність теми. Кримінально-процесуальне право традиційно розглядається як галузь публічного права, а кримінальне судочинство - переважно як владна діяльність уповноважених державних органів і посадових осіб. Ігнорування інтересів громадянина та інших непублічних осіб у кримінальному судочинстві тривалий час було зумовлено не лише сутністю кримінально-правових відносин (які є первинними щодо процесуальних), але й характером відносин, що складалися між державою і громадянином, які можна було кваліфікувати як відносини суверена і васала (особливо в умовах тоталітарного суспільства).
Побудова правової держави і громадянського суспільства у цивілізованій частині світу змінила пріоритети й у сфері кримінального судочинства, що повернулося обличчям до його учасників, які захищають у кримінальній справі власний інтерес або представляють чужий, у зв'язку з чим постало питання про сучасне бачення кримінального судочинства, його публічну і приватну (диспозитивну) складові.
Відповідно до Концепції судово-правової реформи в Україні, як основні принципи судово-правової реформи, зокрема, було визначено створення судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом і створило б умови для дійсної змагальності і реалізації презумпції невинуватості; радикальне реформування матеріального і процесуального законодавства, деідеологізування і наповнення його гуманістичним змістом; та диференціювання форм судочинства, зокрема залежно від ступеня тяжкості злочину.
Реалізація вказаних основних положень судово-правової реформи у частині, що стосувалася реформування процесуального законодавства, пов'язана з розширенням та оптимізацією прав учасників процесу, забезпеченням вільного розпорядження ними своїми матеріальними та процесуальними правами, посилення захисту приватних інтересів, які потрапляють у сферу кримінального судочинства, що зумовлює ствердження в кримінальному процесі як категорії диспозитивності і посилення її правового значення як принципу процесу. Диспозитивність тривалий час розглядалася переважно як засада цивільного і арбітражного (господарського) судочинства, та, зважаючи на публічний характер кримінально-процесуальної діяльності, заперечувався її принциповий характер для останньої. Результатом такого ставлення до диспозитивності стала невирішеність у науці питань про її зміст та значення для кримінального судочинства. З іншого боку, у науці кримінально-процесуального права до цього часу відсутня єдність позицій і щодо публічності кримінального процесу, її відображення у змісті, формі кримінально-процесуальної діяльності, а сам термін в інших галузевих науках нерідко ототожнюється з транспарентністю судочинства.
Разом із тим, устремління до модернізації судочинства, посилення його диспозитивних засад, ігнорування публічної складової кримінального процесу може призвести (як це мало місце в окремих країнах Західної Європи у 80-ті - 90-ті роки ХХ ст.) до зниження ефективності кримінально-процесуальної діяльності, втрати державою дієвого інструменту контролю над злочинністю та зниження рівня захисту тих же приватних інтересів, що зрештою позначається на справедливості правосуддя, зумовлює нагальність вирішення проблеми узгодження публічних і приватних положень кримінального процесу як у правотворчому, так і у правозастосовному аспектах, особливо на етапі розроблення та прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України. Необхідно відзначити, що з питань публічності і диспозитивності кримінального судочинства існує значний доробок учених-процесуалістів.
Перед дослідженням поставлено мету - дослідити зміст і правову природу публічності та диспозитивності як правових явищ кримінального судочинства, встановити їх місце, взаємозв'язок та співвідношення в кримінально-процесуальній діяльності.
Виходячи з мети дослідження, перед ним поставлено наступні завдання:
простежити розвиток поглядів на публічність і диспозитивність у науці кримінально-процесуального права в дорадянський і радянський періоди, у теперішній час;
визначити поняття, правову природу, структуру (матеріальні і формальні складові) та взаємозв'язки публічності і диспозитивності як кримінально-процесуальних явищ та їх вплив на форму кримінального процесу;
установити джерела публічності і диспозитивності кримінального процесу та дослідити місце інтересу в кримінально-процесуальній діяльності, його публічну і приватну, об'єктивну і суб'єктивну природу;
визначити коло суб'єктів публічності і диспозитивності у кримінальному судочинстві, виділити риси, які характеризують процесуальні права і повноваження у кримінальному процесі;
сформулювати підстави, способи та механізм узгодження інтересів у кримінальному судочинстві.
Об'єктом дослідження є публічність і диспозитивність, відповідно як засіб реалізації державної політики у галузі кримінального судочинства і можливість непублічних суб'єктів самостійно здійснювати свої права у кримінальному процесі.
Предмет дослідження складають закономірні зв'язки публічності і диспозитивності кримінального судочинства, проблемні питання узгодження останніх та відображення публічності і диспозитивності у змісті та формі кримінально-процесуальної діяльності.
Теоретичну основу дослідження склали праці вчених-теоретиків і практиків дореволюційного, радянського періоду, а також наукові праці сучасних вітчизняних і іноземних вчених, які досліджували вказану проблематику як у галузі кримінального процесу, так і в галузі цивільного судочинства, судового права.
1. Принцип публічності в системі основних положень кримінального процесу
Згідно зі ст. 2 чинного Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК) головними завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, котрі беруть у ньому участь, швидке та повне розкриття злочинів, викриття винних, забезпечення правильного застосування закону, з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний. Кримінальне судочинство у теперішній його законодавчій регламентації є важливим засобом попередження вчинення злочинів та інших правопорушень, виховання громадян у дусі поваги до закону та всіх інших цінностей суспільства, забезпечення законності та правопорядку у державі. Проблеми реформування кримінально-процесуального та кримінального законодавства України: матеріали міжнар. наук.-практичн. конф. (Харків, 14 жовтня 2011 р.) / МВС України, Харк. Нац. ун-т внутр.. справ : Кримінологічна асоціація України. - ХНУВС, 2011. - C.59-61
Центральною стадією кримінального судочинства є судовий розгляд кримінальної справи, під час якого суддею (судом) від імені держави у встановленій законом формі здійснюється правосуддя - вирішується, чи мала місце подія злочину, чи є особа, віддана до суду, винуватою у вчиненні злочину, чи підлягає вона кримінальній відповідальності і якій саме. Іншими словами, на даній стадії справа вирішується по суті. Згідно з Конституцією України правосуддя може здійснюватися лише судом. Кримінальне судочинство здійснюється на основі відображених у законодавстві принципів - фундаментальних ідей, що у найзагальнішій формі виражають його суспільне призначення, спрямованість та завдання. Вони відображають також напрацьовані впродовж століть практикою, як вітчизняною, так і міжнародною, та теоретично обґрунтовані найраціональніші підходи до організації судочинства, шляхів та засобів встановлення істини у справі, забезпечення законних прав та інтересів задіяних у ньому осіб, у тому числі обвинувачуваних у вчиненні злочину. Не зайве зазначити, що у них відображається і прагнення уникнути повторення трагічної історії людства, тих її моментів, коли судочинство використовувалося як інструмент розправи над вільнодумством або ж як засіб тотальних репресій проти населення.
В статті 7 нового КПК, визначено загальні засади кримінального провадження. Скакун О.Ф. Теория государства и права. Учебник. - X.:Консум, Ун-т внутр дел. - 2000. - С. 204-205.
Зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відносяться:
публічність;
диспозитивність.
Стаття 25 КПК регламентує принципи «Публічність».
Прокурор, слідчий зобов'язані в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення (за виключенням випадків, коли кримінальне провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України. -- К.: А.С.К., 2011. -- С.152-156
Зміст принципу публічності розкривається в таких положеннях: 1. У публічних інтересах орган правопорядку гарантування безпеки, прав і законних інтересів громадян від злочинних посягань орган дізнання, слідчий, прокурор, суд зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання або застосування інших видів впливу, а також до відшкодування заподіяної злочином шкоди незалежно від позицій будь-яких органів, установ, організацій, осіб, зокрема потерпілого і обвинуваченого.
Таким чином, більшість кримінальних справ за загальним правилом не залежить від волі потерпілого. Такі кримінальні справи відносять до категорії публічного обвинувачення. Слідчий, прокурор під час розслідування кримінальної справи зобов'язані встановити всі суттєві для справи обставини, зібрати і перевірити всі необхідні докази, не ставлячи з'ясування тієї чи іншої обставини, отримання того чи іншого доказу в залежності від прохання про це зацікавленої особи і не залишаючи той чи інший факт не з'ясованим лише з тих мотивів, що особи, які беруть участь у справі, не заявили про це клопотання.
Розглядаючи кримінальну справу по суті, суд не повинен обмежуватись дослідження доказів, які зібрані на попередньому слідстві, а за власною ініціативою зобов'язані збирати і досліджувати додаткові докази для встановлення істини по справі, винесення законного і обґрунтованого вироку або іншого рішення. Кримінальний процесуальний кодекс України: [електронний ресурс] http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/show/4651-17.
2. Дія засади публічності на різних стадіях кримінального процесу. Справи публічного, приватно-публічного та приватного обвинувачення
Принципи кримінального судочинства регламентуються у КПК України. Водночас, ціла їх низка знаходить відображення у Конституції України, що підтверджує їх особливу значущість у регулюванні різних аспектів даного виду соціальної діяльності. Насамперед потрібно звернути увагу на положення ст. 129 Основного Закону, у якій передбачено основні засади судочинства як такого, незалежно від його виду.