9 проекту, правильних по суті, прокурор, начальник органу досудового розслідування, слідчий - суб'єкти, які представляють сторону обвинувачення, - зобов'язані всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити не лише обставини, що викривають, але і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують його покарання. Сумніву у такій характеристиці їх діяльності не виникає. Наприклад, підтримання прокурором обвинувачення у суді передбачає, серед іншого, відповідну кримінально-правову оцінку з його боку вчиненого підсудним (який злочин вчинено та якою статтею КК України він передбачений), а так само визначення виду та розміру покарання за скоєне. Виконання обох завдань передбачає всебічне дослідження всіх обставин вчинення діяння, що ставиться у провину, у тому числі і таких, що суттєво пом'якшують відповідальність. Іншими словами, прокурор у межах здійснюваної ним у процесі судового розгляду функції підтримання державного обвинувачення має бути об'єктивним і ця його об'єктивність забезпечує захист інтересів того ж підсудного. Тут позиції захисника та прокурора збігаються і прокурор ніби виступає на стороні захисту. Скакун О.Ф. Теория государства и права. Учебник. - X.: Консум, Ун-т внутр дел. - 2000. - С. 204-205. Але справа не лише і не стільки у цьому. Обстоюючи принцип змагальності, автори проекту перекладають весь тягар доказування на сторони обвинувачення та захисту, заперечуючи тим самим закріплене у ст. 9 принципове положення щодо обов'язку суду всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження. За змістом ст. 93 проекту, обов'язок збирання доказів повністю покладено на сторони обвинувачення та захисту і на потерпілого. Згідно ж з ч. 1 ст. 92 обов'язок доказування ряду обставин, без встановлення яких справа не може бути вирішена по суті, у тому числі щодо події кримінального правопорушення, винуватості обвинуваченого у його вчиненні, виду та розміру заподіяної шкоди, обставин, що пом'якшують чи обтяжують покарання, покладається на прокурора та слідчого, а в окремих випадках - на потерпілого. Водночас ні на сторону обвинувачення, ні на суд не покладається обов'язок доказування обставин, що виправдовують обвинуваченого. Треба розуміти, що за умов змагального процесу, при розмежуванні сторін, цей обов'язок виконуватиме насамперед захисник. Проте не виключені випадки, коли обвинувачений не матиме захисника, а отже, його захист буде не досить ефективним, а коли обвинувачений перебуватиме під вартою - і зовсім проблематичним. Суд у межах цього змагального процесу повністю пов'язаний позицією сторін, що негативно позначатиметься на виконанні важливого завдання встановлення істини у справі. Згідно зі ст. 340 проекту відмова прокурора від підтримання обвинувачення тягне за собою закриття кримінального провадження, якщо тільки підтримувати звинувачення не зголоситься потерпілий. У проекті не конкретизуються мотиви відмови прокурора від підтримання обвинувачення. Якщо, згідно з проектом, потерпілому надається право підтримувати обвинувачення у суді і за його згоди на це кримінальне провадження у справі продовжується, це може означати, що за відмови прокурора продовження судового розгляду справи не втрачає сенсу. Передбачене ж ст. 340 проекту рішення про закриття справи, а не постановлення вироку (виправдувального) можна тлумачити й так, що не обов'язково таке закриття має означати невинуватість особи, відданої до суду. Втім, даний акт можна тлумачити як завгодно. Ясно лише одне: суд припиняє здійснення правосуддя і це зумовлюється виключно заявленою позицією прокурора. Що це, як не відмова у здійсненні правосуддя, яку ст. 30 досліджуваного проекту цілком справедливо визнає неприпустимою? Проблеми реформування кримінально-процесуального та кримінального законодавства України: матеріали міжнар. наук.-практичн. конф. (Харків, 14 жовтня 2011 р.) / МВС України, Харк. Нац. ун-т внутр.. справ : Кримінологічна асоціація України. - ХНУВС, 2011. - C.59-61 Треба у зв'язку із цим звернути увагу ще на таку обставину. Згідно зі ст. 363 проекту після з'ясування обставин, встановлених під час кримінального провадження, та перевірки їх доказами, головуючий у судовому засіданні з'ясовує в учасників судового провадження, чи бажають вони доповнити судовий розгляд і чим саме. За відсутності клопотань або після їх вирішення, якщо вони були подані, суд постановляє ухвалу про закінчення з'ясування обставин та перевірки їх доказами. І тут ми спостерігаємо повну залежність діяльності суду від позиції сторін. Суд є пасивним у процесі доказуванні, він не проявляє ініціативи у збиранні необхідних доказів, навіть якщо це є об'єктивно необхідним для встановлення істини у справі. Доречно вказати, що ст. 296 КПК 1960 року у первісній її редакції передбачала можливість суду по закінченні судового слідства винести за власною ініціативою ухвалу про виклик у судове засідання нових свідків, про призначення експертизи, витребування документів, збирання додаткових доказів, потрібних для вирішення справи по суті. Запропонований порядок здійснення судового розгляду не забезпечує послідовної реалізації принципу з'ясування істини у справі і несе у собі загрозу порушення законних прав та інтересів учасників процесу, у тому числі обвинувачених та потерпілих. Звісно ж, такий порядок не забезпечує захист інтересів суспільства та держави. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України. -- К.: А.С.К., 2011. -- С.152-156 У проекті не передбачається можливість повернення справи на додаткове розслідування з мотивів його неповноти, якщо цю неповноту можна усунути шляхом проведення певних слідчих дій. Це можна розглядати як ще один приклад відмови від правосуддя. Ті, хто відстоює цю позицію проекту, звичайно вказують на порушенням прав осіб, обвинувачених у вчиненні злочину, котрі тривалий час перебувають у місцях попереднього ув'язнення, а також знаходяться під підозрою. Проте чомусь не пропонується інших шляхів вирішення даної проблеми, окрім постановлення виправдувального вироку за недоведеністю вчинення особою злочину. Ігноруються інтереси потерпілого від злочину, котрий позбавляється можливості відшкодування заподіяної йому шкоди. Не враховується суспільна потреба забезпечення невідворотності відповідальності за вчинений злочин, що є важливою запорукою попередження нових злочинів та інших правопорушень. Окремого дослідження потребують виписані у проекті «особливі порядки кримінального провадження», що становлять, по суті, випадки відмови у правосудді і порушують ряд принципів кримінального судочинства, у тому числі презумпції невинуватості, публічності, здійснення правосуддя виключно судом. Йдеться насамперед про передбачені у главі 35 проекту форми провадження, що ґрунтуються на угодах про примирення між потерпілим та підозрюваним, обвинуваченим та угодах між прокурором та підозрюваним, обвинуваченим про визнання винуватості. Важливо відзначити, що в обох видах угод передбачається узгоджене покарання та згода сторін на його призначення. Нор В. Публічність і диспозитивність у кримінальному процесі України: суть, пріоритети, взаємодія, сфера дії // Закон і бізнес. - 2004, № 47-48. - С 7-12. Укладення угоди про примирення або про визнання винуватості може ініціюватися в будь-який момент після повідомлення особі про підозру і до виходу суду до нарадчої кімнати для ухвалення вироку. Угоди можуть укладатися і на стадії досудового розслідування, на початковому етапі розслідування, коли ще не зібрано достатніх доказів винуватості особи у вчиненні злочину, недостатньо досліджені всі обставини вчинення злочину, у тому числі і ті, що впливають на його кваліфікацію. Необхідною умовою укладання угод тут є лише наявність повідомлення про підозру, яке, проте, ще не є свідченням завершення розслідування, і, відповідно до ст. 279 проекту, може змінюватися чи замінюватися новою підозрою. Не виключеною, додам, є і відмова від підозри, якщо вона не отримуватиме підтверджень у подальшому розслідуванні. Проте ці можливі варіанти розвитку подій у проекті не враховуються. Згідно зі ст. 474 проекту, якщо угоди досягнуто під час досудового розслідування, то обвинувальний акт з підписаною сторонами угодою має невідкладно надсилатися до суду. Прокурор має право відкласти направлення до суду обвинувального акта з підписаною сторонами угодою до отримання висновку експерта або завершення проведення інших слідчих дій, які необхідні для збирання та фіксації доказів, що можуть бути втрачені зі спливом часу, або які не можливо буде провести пізніше без суттєвої шкоди для їх результату у разі відмови суду в затвердженні угоди. Цікаво, яким може бути змістовне наповнення обвинувального акта, якщо у ньому не відображено, скажімо, висновку експерта, без якого неможливо дати правильну кримінально-правову оцінку скоєного. Отже, можна зробити висновок, що вирішального значення для укладання угод і прийняття на цій основі подальших рішень набуває сам по собі факт примирення чи визнання особою винуватості. Водночас важливі для вирішення справи по суті обставини, у тому числі і винуватість особи, можуть і не підтверджуватися зібраними у справі доказами. Що це, як не пряме порушення принципу з'ясування об'єктивної істини? Слінько С.В. Проблеми правового статусу суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності: монографія / С.В. Слінько. - Х.: Нац. ун-тет внутр. справ, 2012. - С. 153-154 Згідно зі ст. 475 проекту на підставі угоди суд ухвалює обвинувальний вирок, яким затверджує угоду і призначає узгоджену сторонами міру покарання. Для того, щоб зрозуміти особливість ситуації із постановленням такого вироку, треба декілька слів сказати, що становить собою даний акт кримінального судочинства, яке його значення та яким вимогам він повинен відповідати. Вирок становить собою рішення суду першої інстанції про винуватість або невинуватість відданої до суду особи. За встановлених законом умов даним рішенням визначається міра відповідальності особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Його постановленням завершується правосуддя у кримінальній справі, підводиться підсумок всієї діяльності суб'єктів кримінального судочинства, спрямованої на встановлення істини у справі. Цим самим реалізується важливе завдання кримінального судочинства - кожен, хто вчинив злочин, має бути притягнутий до кримінальної відповідальності і зазнати справедливого покарання, і жоден невинуватий не повинен бути засуджений. Постановлений іменем держави вирок, який набрав законної сили, є обов'язковим для всіх фізичних та юридичних осіб і підлягає безумовному виконанню. Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України «особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду». У цьому конституційному положенні, що отримало назву принципу презумпції невинуватості, закріплена одна із найсуттєвіших гарантій прав та інтересів громадян, які обвинувачуються у вчиненні злочину: законодавчо визначений порядок постановлення вироку, що максимально забезпечує законність та обґрунтованість розв'язання кардинальних питань правосуддя - винуватості особи та її кримінальної відповідальності. публічність диспозитивність кримінальний судочинство З огляду на особливе значення вироку як найважливішого процесуального акта кримінального судочинства, закон ставить до нього вимоги його законності та обґрунтованості (ч. 1 ст. 323 чинного КПК). Законність як невід'ємна властивість вироку означає його відповідність Конституції України та чинному законодавству України у цілому. Обґрунтованість вироку полягає у тому, що всі викладені в ньому висновки і рішення мають базуватися на повному, всебічному та об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, що встановлені вивченими у судовому засіданні доказами. Кримінальний процесуальний кодекс України: [електронний ресурс] http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/show/4651-17. Згідно з ч.2 ст.