До таких віднесено: 1) законність; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) забезпечення доведеності вини; 4) змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; 6) забезпечення обвинуваченому права на захист; 7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом; 9) обов'язковість рішень суду. Законом, зазначається, можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій (ч. З і 4 ст. 129). В інших статтях Конституції передбачаються й інші принципи, зокрема, здійснення правосуддя виключно судами (ст. 124); з'ясування істини (ст. 31); презумпції невинуватості (ст. 62). Скакун О.Ф. Теория государства и права. Учебник. - X.:Консум, Ун-т внутр дел. - 2000. - С. 204-205. Практичне значення розглядуваних принципів полягає, серед іншого, у тому, що вони слугують своєрідним орієнтиром у законотворчій діяльності. Будь-яке нововведення у кримінально-процесуальне законодавство підлягає перевірці на предмет його відповідності системі принципів кримінального судочинства. Така перевірка набуває особливого значення при опрацюванні проектів нового Кримінально-процесуального кодексу, зважаючи на те, що ними впроваджуються певні реформи у галузі судочинства. Аналізуючи проект Кримінального процесуального кодексу України, внесеного у Верховну Раду Президентом України і прийнятого нею у першому читанні, належить відзначити, що у ньому приділяється належна увага регламентації принципів кримінального судочинства, названими тут засадами кримінального провадження. На відміну від чинного КПК України, у проекті виділяється окрема глава 2, присвячена саме регламентації зазначених засад. У ній дається загальний перелік засад та розкривається зміст кожної із них. У переліку вказані: верховенство права; законність; рівність перед законом і судом; повага до людської гідності; забезпечення права на свободу та особисту недоторканність; недоторканність житла чи іншого володіння особи; таємниця спілкування; невтручання у приватне життя; недоторканність права власності; презумпція невинуватості; свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї; заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення; забезпечення права на захист; доступ до правосуддя; змагальність; безпосередність дослідження показань, речей і документів; забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності; публічність; диспозитивність; гласність і відкритість судового розгляду; розумність строків; мова, якою здійснюється кримінальне судочинство. Зазначається також, що засади кримінального провадження, передбачені цією главою, не є вичерпними. Кримінальний процесуальний кодекс України Звісно, у межах даної публікації неможливо дати глибокий аналіз наведених засад кримінального провадження та відмінностей їх опису порівняно з чинним КПК України. Можна зробити висновок, що на засадничому рівні судочинство у переважній більшості його моментів (аспектів) не змінюється. Проте окремі засади, зокрема змагальність, передбачають суттєві зміни у порядку судового розгляду кримінальних справ. Головне ж полягає в іншому: має місце невідповідність низки викладених у ньому конкретних правил судочинства принципам судочинства, закріпленим у Конституції України, а у ряді випадків - і передбаченим у проекті засадам. Так, суттєві обмеження у здійсненні державою в особі суду функції правосуддя передбачаються главою 36 проекту КПК, де йдеться про кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення. Згідно з ч. 1 ст. 477 проекту таке провадження може розпочинатися лише на підставі заяви потерпілого щодо кримінального правопорушення. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України. -- К.: А.С.К., 2011. -- С.152-156 Треба зазначити, що загальною тенденцією розвитку судочинства держав, що існували на теренах України, а також більшості інших держав, було його «одержавлення». У сучасній Україні воно має публічний характер і здійснюється від імені держави, забезпечуючи захист від злочинних посягань прав та законних інтересів громадян, установ, підприємств та організацій, різних громадських об'єднань, а так само інтересів суспільства і держави. Судочинство є знаряддям протидії злочинності як соціальному явищу і у цьому сенсі воно набуває у теперішній час особливого значення, оскільки за останні два десятиліття зруйновано систему профілактики злочинів та інших правопорушень і єдиною реальною формою протидії злочинності є застосування засобів кримінальної репресії щодо осіб, котрі вчинили злочини. Реалізуючи це публічне начало кримінального судочинства (принцип публічності), суд, прокурор та органи розслідування у кожному випадку виявлення ознак злочину зобов'язані, незалежно від позиції зацікавлених осіб, порушити кримінальну справу, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винуватих у його вчиненні, а так само до їх покарання чи застосування до них інших заходів кримінально-правового впливу, а також до відшкодування заподіяної злочином шкоди. І лише стосовно обмеженого кола злочинів, у справах приватного обвинувачення, передбачається особливий порядок провадження, за яким такі справи порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, якому і належить у такому разі право підтримувати обвинувачення, і підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим. Донедавна інститутом приватного обвинувачення охоплювалися лише злочини, передбачені ст.125 КК (умисне легке тілесне ушкодження), ч.1 ст.126 КК (побої), а також ст. 356 КК (самоправство, яким заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян). При цьому даний інститут цілком відповідав своєму призначенню і так чи інакше обмежував втручання держави у сферу приватного життя громадян, особливо у сімейні відносини. Проблеми реформування кримінально-процесуального та кримінального законодавства України: матеріали міжнар. наук.-практичн. конф. (Харків, 14 жовтня 2011 р.) / МВС України, Харк. Нац. ун-т внутр.. справ : Кримінологічна асоціація України. - ХНУВС, 2011. - C.59-61 У ст. 25 проекту також йдеться про публічний характер кримінального судочинства, при цьому вказується на виключність випадків, у яких кримінальне провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого. Аналіз змісту ст. 477 проекту показує, що таких випадків настільки багато, що говорити про їх винятковість не доводиться. Йдеться про провадження у справах стосовно близько 80 видів та різновидів злочинів. Треба врахувати й те, що за відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення провадження у справі може набувати статусу приватного і здійснюється за процедурою приватного обвинувачення (ст. 340 проекту КПК). Отже, кількість випадків, коли може мати місце відступ від принципу публічності, буде на практиці значно більшою, аніж це передбачено у ст. 477 проекту КПК. Злочини, провадження в яких здійснюватиметься у порядку приватного обвинувачення, заподіюють шкоду різним суспільним відносинам, у тому числі і тим, що складаються поза сферою особистих чи сімейних відносин. Водночас значна кількість діянь посягають на різноманітні права та інтереси особи - її здоров'я, волю, честь, гідність, статеву свободу та статеву недоторканність, майно, недоторканність житла, таємницю приватного життя тощо - захист яких, з урахуванням їх особливої соціальної значущості, є першочерговим завданням держави. Це злочини, передбачені ст. 122 (умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження), ст. 126 (побої і мордування), за винятком випадків, коли такі дії вчинені групою осіб), ст. 128 (необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження), ч. 1 ст. 146 (незаконне позбавлення волі або викрадення людини без обтяжуючих обставин), ч. 2 ст. 152 (зґвалтування, вчинене повторно або особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 153-155 Кримінального кодексу України), ч. 1 ст. 153 (насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом); злочини, передбачені ст. 185 (крадіжка), ст. 186 (грабіж), ст. 190 (шахрайство), в усіх їх різновидах, окрім вчинюваних організованою групою, та інші. Йдеться й про такі види злочинів, що становлять надзвичайно велику суспільну небезпеку і передбачають підвищену кримінальну відповідальність. Наприклад, за розбій, поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 187 КК), передбачається покарання у виді позбавлення волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років, із конфіскацією майна. Низка злочинів, насамперед корисливих та насильницьких, є досить поширеними і становлять значну проблему для сучасного українського суспільства. Нор В. Публічність і диспозитивність у кримінальному процесі України: суть, пріоритети, взаємодія, сфера дії // Закон і бізнес. - 2004, № 47-48. - С 7-12. Вочевидь, таке широке визначення у проекті меж інституту приватного обвинувачення не має кримінологічного обґрунтування, оскільки не враховує суспільної небезпеки злочинних діянь, їх поширеності у суспільстві, заподіяння ними шкоди різноманітним об'єктам кримінально-правової охорони. Це є безпідставний відступ від принципу публічності судочинства, який до того ж створює додаткові проблеми для потерпілих, на яких перекладається тягар вирішення питання про порушення провадження у справі і які у зв'язку з цим зазнаватимуть тиску з боку злочинців, котрі намагатимуться таким чином уникнути відповідальності. Згідно з пануючою у теорії кримінального процесу позицією, метою доказування є встановлення істини у справі, що насамперед передбачає з'ясування події злочину, особи, котра вчинила злочин, обставин, що мають враховуватися при кваліфікації вчиненого та при призначенні покарання. У чинному кримінально-процесуальному законодавстві ця мета відображається у вимозі всебічності, об'єктивності і повноти розслідування та судового розгляду кримінальної справи (принцип з'ясування істини). Впадає у вічі, що у проекті КПК принцип з'ясування істини не виділений окремо у системі засад кримінального провадження. Він «захований» у зміст іншого принципу - принципу законності. На перший план у проекті висувається ідея змагальності, причому ця ідея втілена у такий спосіб, що можливості встановлення істини у справі суттєво обмежуються. Кримінальний процесуальний кодекс України Проектом передбачається розмежування сторін обвинувачення та захисту, при цьому до сторони обвинувачення віднесено прокурора, орган досудового розслідування, керівника органу досудового розслідування, оперативні підрозділи (параграф 2 глави 3 проекту), а до сторони захисту - підозрюваного, обвинуваченого, виправданого, засудженого, захисника, законного представника підозрюваного, обвинуваченого (параграф 3 глави 3 проекту). Вельми дивно, становище потерпілого у цьому сенсі чомусь не визначено. Кримінальне провадження, відповідно до ст. 22 проекту, має здійснюватися на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав і законних інтересів. Вирішення кардинальних питань щодо регламентації названих принципів кримінального судочинства (з'ясування істини, змагальності та законності) тут навряд чи можна визнати вдалим. Насамперед, як зазначалося, метою доказування є встановлення істини у справі. Все у процесі, у тому числі його організація на засадах змагальності, має підпорядковуватися досягненню даної мети. Тому принцип з'ясування істини мав би отримати самостійну регламентацію. Далі, виникає питання, чи можна протиставляти функції обвинувачення та захисту, а відтак і сторони, котрі реалізують вказані функції, якщо відповідно до положень ст.