327 чинного КПК обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, якщо у ході судового розгляду справи винуватість підсудного у вчиненні злочину доведена. Зі змісту проекту можна зробити висновок, що його авторами не заперечуються вимоги до обвинувального вироку, про які йшлося вище. Практично так само викладається і їх зміст. Водночас стосовно обвинувального вироку, що постановляється на підставі угоди, робляться такі застереження, що фактично виключають можливість визнання такого акта судовим вироком. Так, згідно з ч. 3 ст. 475 проекту «мотивувальна частина вказаного вироку повинна містити тільки: формулювання обвинувачення та статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, яка передбачає кримінальне правопорушення, у вчиненні якого обвинувачувалася особа; відомості про укладену угоду, її реквізити, зміст та визначена міра покарання; мотиви, з яких суд виходив при вирішенні питання щодо відповідності угоди вимогам закону і ухваленні вироку, та положення закону, якими він керувався.» Тут не йдеться про головну складову мотивувальної частини вироку - про фактичні обставини вчинення злочину та про докази, якими вони підтверджуються. Нор В. Публічність і диспозитивність у кримінальному процесі України: суть, пріоритети, взаємодія, сфера дії // Закон і бізнес. - 2004, № 47-48. - С 7-12. Якщо звичайний вирок постановляється на основі досліджених судом доказів, що підтверджують винуватість особи у вчиненні злочину, то вирок на підставі угоди не ґрунтується на таких доказах. Покарання, до якого засуджується особа, фактично визначається не судом як органом правосуддя, а сторонами, котрі уклали угоду. Суд не встановлює також винуватості особи. З цих підстав вирок на підставі угоди не узгоджуватиметься із конституційним принципом презумпції невинуватості, із усіма наслідками такої невідповідності. З іншого боку, рішення суду, прийняте на основі угод, - обвинувальний вирок - не можна визнати актом правосуддя, бо останнє передбачає безпосереднє дослідження судом всіх обставин справи, всіх доказів у справі і прийняття відповідного рішення саме на підставі такого дослідження. Правосуддя передбачає, що саме суд, а не інші суб'єкти, вирішує справу по суті. У даному ж випадку все відбувається навпаки. Має місце порушення принципу здійснення правосуддя лише судом. Вказані спрощення судочинства несуть у собі різноманітні загрози для суспільства. Насамперед йдеться про небезпеку безпідставного засудження осіб, винуватість яких належним чином не доказується. Тут зростає можливість і помилкових висновків, у тому числі з боку обвинувачених, стосовно злочинності та караності певних діянь, і перебирання обвинуваченими на себе провини за злочини, котрі вони не скоювали, і прямих зловживань з боку представників правоохоронних органів. Далі, судочинство перетворюється у своєрідний торг, у ньому закладається серйозна корупційна складова. Нарешті, нівелюється значення суду як єдиного у країні органу, що може здійснювати правосуддя. Підводячи підсумок цього загального, на засадничому рівні, аналізу проекту, належить вказати, що закріплені у ньому положення у ряді моментів не узгоджуються між собою. Головною ж його вадою є його невідповідність ряду принципів кримінального судочинства, у тому числі тих, що закріплені у Конституції України. З огляду на вищевказане проект не може бути основою нового Кримінально-процесуального кодексу України. 3. Диспозитивність у кримінальному судочинстві: поняття і юридичний зміст Диспозитивність визначена ст.26 КПК. Сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом. Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення тягне за собою закриття кримінального провадження, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом. Кримінальний процесуальний кодекс України: [електронний ресурс] http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/show/4651-17. Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення розпочинається лише на підставі заяви потерпілого. Відмова потерпілого, а у випадках, передбачених цим Кодексом, його представника від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Після проголошення України незалежною державою, з початком реформування правової системи, постала необхідність концептуального перегляду засад більшості галузей права. Зі змінами у законодавстві з'явилися нові правові принципи, раніше закріплені отримали новий зміст. Однією із засад кримінального процесу, яка отримала активне обговорення і дослідження з. боку науковців, стала диспозитивність. Термін диспозитивність (вважається, що він походить від лат. dispono -- розпоряджаюся, розташовую, створюю), можна розглядати як надану зацікавленим особам, які беруть участь у справі, можливість вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів, державних і громадських інтересів. Диспозитивність -- характерна особливість кримінального процесу, яка проявляється в тому, що сторонам надається певний процесуальний статус та право самим вільно розпоряджатись своїми процесуальними правами: представляти чи не представляти доказ, давати показання чи відмовитись від давання показань, заявляти клопотання чи ні, подавати скаргу чи не подавати тощо, включаючи право на примирення сторін у визначених законом випадках. Принцип диспозитивності у кримінальному процесі вивчається вітчизняними вченими порівняно не довго. Заслуговують на увагу доробки Нора В.Т., Тертишника В.М., Фріса П.Л., Шишкіна В.І. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України. -- К.: А.С.К., 2011. -- С.152-156 Радянська юридична наука пов'язувала принцип диспозитивності виключно з цивільним процесом. Крім А. Боннера та І. Полякова фундаментальних досліджень цього принципу не проводив практично ніхто. В Українській Радянській Енциклопедії зазначено, що диспозитивність -- це принцип саме цивільного судочинства, згідно з яким сторони вільно користуються своїми правами та засобами їх захисту. В теорії радянського кримінального процесу диспозитивність взагалі виключалась -- державна монополія на обвинувачення, захист та вирішення справи залишала мало місця для свободи та ініціативи громадян. Проте невизнання принципу диспозитивності в теорії не означало відсутності цієї риси в кримінальному процесі взагалі. Потерпілий мав право ініціювати судовий розгляд в окремих випадках, передбачених у ст. 26 КПК, учасники процесу так само мали право доводити перед судом переконливість своїх доказів тощо. Проте розширення прав суб'єктів кримінального процесу поставило необхідність визначення і нормативного закріплення принципу диспозитивності. Конституція України 1996 року вперше в історії права України об'єднала і закріпила основні засади судочинства в одній статті. Принципи, записані в статті 129 Конституції України, називаються в теорії конституційними і мають універсальний характер, тобто поширюються на всі види судочинства, в тому числі і на кримінальне. Нор В. Публічність і диспозитивність у кримінальному процесі України: суть, пріоритети, взаємодія, сфера дії // Закон і бізнес. - 2004, № 47-48. - С 7-12. Пункт 4 статті 129 Конституції України передбачає, що серед основних засад судочинства є "змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні судом їх переконливості ". Цей пункт фактично об'єднав два різних принципи -- змагальність і диспозитивність. Власне принцип диспозитивності не обмежується свободою в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні судом їх переконливості, він є значно ширшим за змістом. Первинно (в проекті) пункт 4 статті 129 Конституції України дослівно відтворював згадані принципи: "змагальність і диспозитивність", проте з різних причин, зокрема, через бажання частини депутатів максимально уникнути слів іншомовного походження, текст проекту змінився. Звичайно, що термін "диспозитивність" є більш точним, і, на нашу думку, немає причин не використати цей термін в Основному Законі країни, тим більше, що він давно вже є загальновизнаним і широковживаним науковими колами багатьох країн світу. Постає питання: чи означатиме використання принципу диспозитивності в усіх його виявах в судочинстві порушенням норм Конституції України, яка фіксує однією з основних засад судочинства лише одну сторону цього принципу -- свободу надання доказів та доведення їх переконливості? Чи правомірно було закріплено цей принцип (як диспозитивність, а не лише як свободу надання доказів та доведення переконливості) у кримінальному процесі у 2001 році? Правомірність можна підтвердити, зокрема, іншими нормами Конституції. Аналіз статті 22 (яка передбачає, що права і свободи людини і громадянина, закріплені в Конституції України не є вичерпними), статті 8 (де визнається дія принципу верховенства права) та статті 55 (де закріплене невідчужуване право особи на звернення за судовим захистом) дозволяє зробити висновок, що реалізація в повному обсязі принципу диспозитивності сприяє більш вичерпному захисту прав та законних інтересів особи, що не порушує, а доповнює загальні норми Конституції України. Нормативне закріплення диспозитивності ще не є панацеєю від усіх проблем, проте введення терміну в законодавство є свідченням певного рівня юридичної техніки, результатом теоретичного аналізу, вираженням певної обраної концепції, яке, безумовно, матиме своє значення і в практиці кримінального процесу. Слінько С.В. Проблеми правового статусу суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності: монографія / С.В. Слінько. - Х.: Нац. ун-тет внутр. справ, 2012. - С. 153-154 Оскільки цей принцип притаманний судовому процесу багатьох країн Європи і Америки і особливо полюбляється у Франції, видається необхідним здійснити аналіз іноземних джерел щодо цього терміна. У французькій мові є слово dispos (бадьорий, свіжий), яке з іншим закінченням - е (-еr), тобто dispose (r), найбільш наближене до латинського слова dispono і має багато значень - розташовувати, підготувати, налаштовувати, готувати, направляти, робити, визначати, робити припис; в значенні dispos (itif), крім інших значень, має також безпосередньо юридичне значення - зміст, викладання, рішення, резолютивна частина постанови, основна частина міжнародного договору; в значенні dispos (ition) є багато визначень і, крім основних - розташування і устрій, - застосовується у суто юридичному визначенні - припис, постанова, положення, розпорядження (спадкове, адміністративне, для здійснення правочину), здійснення заходів або підготовка до здійснення чого-небудь, запобіжні заходи. Диспозитивність має два аспекти: функціональний і генетичний. У функціональному змісті диспозитивність визначає спосіб руху змагального процесу - через активність сторін. У генетичному - зв'язана з особливістю кримінально-процесуальних прав сторін у справі (суб'єктивних публічних прав). Диспозитивність нерозривно зв'язана зі змагальною формою процесу, будучи її зворотною стороною. Ці феномени взаємно обумовлюють один одного. У кримінальному судочинстві диспозитивність - це право сторін розпоряджатися своїми правами на кримінальний позов (матеріальна диспозитивність) і процесуальними правами, включаючи права по доказуванню, у своїх процесуальних інтересах (формальна диспозитивність). Суб'єктами диспозитивності в кримінальному процесі можуть бути тільки ті учасники кримінально-процесуальної діяльності, що виступають як сторони. При слідчому порядку учасники процесу не можуть бути суб'єктами диспозитивності.