Розділ II. Припинення зобов'язань за волевиявленням сторін

Припинення зобов'язання за волею сторін можна розділити на дві підгрупи. До першої підгрупи належать такі підстави: виконання, передання відступного і зарахування. Ці підстави припинення зобов'язання іноді називають виконанням у широкому розумінні, яке охоплює і власне виконання, проведене належним чином, і виконання внаслідок передання боржником кредиторові відступного, і виконання зарахуванням зустрічних однорідних вимог.

Попри, здавалося б, істотні відмінності між такими підставами припинення зобов'язання, вони мають одну спільну ознаку, яка дає підстави об'єднати їх в одну підгрупу: в усіх випадках боржник звільняється від виконання зобов'язання як такий, що виконав свій обов'язок (зобов'язання у розумінні комплексу обов'язків боржника).

У групі підстав припинення зобов'язань за волею сторін головне місце належить належному виконанню зобов'язань. [9, с.134]

Практичний смисл будь-якого цивільно-правового зобов'язання полягає в тому, що воно повинне бути виконане, тобто продавець за договором купівлі-продажу повинен передати товари покупцеві, а останній -- оплатити їх; підрядник -- побудувати об'єкт і передати його замовникові, який повинен оплатити всі виконані роботи; особа, яка незаконно отримує чуже майно, -- повернути це майно його законному власникові тощо. Саме належне виконання зобов'язання, за загальним правилом, є підставою його припинення. [9, с.12].

При цьому принцип належного виконання зобов'язань охоплюється певними приписами щодо предмета, строку, місця і способу виконання. Дія принципу належного виконання має на меті досягнення цілі, заради якої виникли правовідносини.

Принцип реального виконання зобов'язань дещо вужчий, ніж принцип належного виконання зобов'язань. Належним чином виконати зобов'язання означає виконати його,як уже зазначалося, відповідно до всіх вимог закону, договору, інших нормативних актів,вимог ділового обороту і вимог, які звичайнопред'являються. Принцип же реального виконання стосується лише одного аспекту - виконання в натурі. Тому зобов'язання може бути виконано реально, але неналежним чином (наприклад, поставку продукції здійснено з порушення термінів, передбачених договором). [9, с.13]

Відповідно до ст. 625 ЦК боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Зобов'язання може припинитися також шляхом зарахування зустрічних вимог. Зокрема, може бути ситуація, коли у відносинах між двома учасниками цивільного обороту можуть виникнути зустрічні взаємні зобов'язання.

Чинним законодавством чітко не встановлено правову форму проведення взаємозаліку зустрічних однорідних вимог. Фактично, взаємозалік зустрічних однорідних вимог вважається проведеним вже з моменту отримання однією стороною договору заяви про це від іншої сторони. Проте на практиці найпоширенішим документом, що підтверджує факт зарахування зустрічних однорідних вимог, є акт звірки зарахування зустрічних однорідних вимог. Окрім цього, у деяких випадках вносять відповідні зміни про можливість саме такого способу припинення зобов'язання в основний договір або укладається окремий договір про зарахування зустрічних однорідних вимог.

Підстави їх виникнення можуть бути різноманітні. Але фактор виникнення маєважливе значення, оскільки деякі види зустрічних вимог не підлягають зарахуванню. Як правило, зарахуванню підлягають вимоги, що виникають на основі договорів. Правовим наслідком зарахування (заліку) вимог є припинення правовідносин між їх учасниками. Таким чином, вважається, що боржник виконав свої обов'язки. Оскільки обов'язки в коментованому випадку мають взаємний характер, то залік вимог пов'язується з припиненням зобов'язань з боку обох сторін.

Частиною 2 ст. 602 Цивільного кодексу України передбачено можливість направлення однією із сторін зобов'язань заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог. За своєю природою така заява є одностороннім правочином, який не потребує волевиявлення іншої сторони. У випадку, якщо інша сторона зустрічних зобов'язань заперечує проти зарахування вимог, вона може оскаржити таку заяву лише у судовому порядку. Крім того, з огляду на Постанову ВГСУ від 30.07.2014 у справі №909/1094/13, зарахування вважається проведеним у випадку, якщо воно відбувається на підставі направленої заяви про зарахування вимог, після отримання іншою стороною такої заяви. Саме тому для уникнення у майбутньому спорів краще фіксувати зарахування зустрічних однорідних вимог укладанням між сторонами угоди.

Для зарахування вимог необхідне додержання трьох умов: вимоги повинні бути зустрічними, однорідними та такими, строк виконання яких або настав, або визначений моментом пред?явлення вимоги.

Як відомо, залік є можливим за тими зобов'язаннями, строк яких вже настав, або, якщо строк виконання визначений моментом пред'явлення вимоги. До того ж важливо, щоб строк виконання зобов'язання настав за двома зобов'язаннями. Оскільки, якщо за одним договором строк виконання настав, а за другим ні, то зарахування стане можливим лише після настання строку виконання за другим зобов'язанням.

Для відсутності непорозумінь в майбутньому краще укласти певну угоду між контрагентами за основним договором, який підтверджуватиме відповідні наміри та відсутність заперечень у кожної зі сторін. Однак первинним підтверджуючим документом буде саме відповідна заява, вимоги до якої передбачені ст. 601 ЦК України та ст. 203 ГК України. Саме такої позиції дотримуються національні суди, в тому числі й Вищий господарський суд України у своїй постанові від 30.07.2014 р. у справі №909/1094/13 зазначає, що акт звірки заборгованості є фіксуючим документом, він не є первинним документом і не доводить факту будь-яких господарських операцій (поставки, надання послуг тощо), це лише відображення руху коштів в бухгалтерському обліку підприємств, що має інформаційний характер. Акт звірки взаємних розрахунків не є документом про проведення зарахування однорідних зустрічних вимог, оскільки не є підставою для встановлення юридичного факту щодо проведення заліку.

Лише сукупність трьох умов - зустрічність вимог, їхня однорідність та настання строку виконання може слугувати підставою для розгляду сторонами можливості оформлення заліку.

Наприклад, якщо за договором поставки одна із сторін повинна оплатити певну суму іншій, а остання за договором підряду виконала для першої певні роботи на цю ж суму, то вони можуть припинити взаємні зобов'язання шляхом їх заліку.

До припинення зобов'язання зараховуванням ставляться певні вимоги.

Зокрема, необхідно, щоб вимоги, які підлягають зарахуванню, були зустрічними, тобто кредитор одного зобов'язання був боржником іншого зобов'язання, і навпаки - боржник першого зобов'язання був кредитором другого. Крім цього, вимоги мають бути однорідними, тобто предметом обох зобов'язань повинні бути речі одного й того самого роду. Ставиться також вимога, щоб термін виконання обох зобов'язань настав або визначався моментом витребування. [9, с.10]

Не допускається зарахування вимог згідно з новим Цивільним кодексом [1]:

? за якими минув термін позовної давності;

? про відшкодування шкоди, викликаної

ушкодженням здоров'я або смертю;

? щодо довічного утримання;

? про стягнення аліментів;

? в інших випадках, передбачених

законом або договором.

Зобов'язання повинно бути виконано за загальним правилом самим боржником, якщо законом або договором не передбачено інше.

Сторони своєю домовленістю можуть припинити зобов'язання. В односторонньому зобов'язанні це означає зняття кредитором обов'язку (боргу) з боржника, а в дво-(багато)сторонньому -- зняття обов'язків (боргу) з обох сторін.

Мотиви, що спонукають до здійснення подібних дій, бувають різні: моральні, юридичні, економічні. Зокрема, припинення дво-(багато) стороннього зобов'язання угодою сторін відбувається звичайно тому, що з'ясовується його господарська недоцільність для обох контрагентів. Але для дійсності досягнутої сторонами домовленості мотиви значення не мають. Важливо лише, щоб характер зобов'язання допускав таке його припинення.

Домовленість може мати місце, коли сторони не приступили до виконання зобов'язання або виконали його частково. Домовленість сторін про припинення зобов'язання варто відрізняти від угод про уступку права вимоги, переведення боргу й інших угод про заміну однієї (двох, всіх) сторони в зобов'язанні. Деякі автори ототожнюють припинення зобов'язання за домовленістю сторін та припинення зобов'язання за домовленістю сторін про заміну первісного зобов'язання новим (новацією).

Припинення зобов'язань за взаємною угодою сторін є яскравим проявом диспозитивності й приватної ініціативи в цивільно-правових відносинах. Учасники за взаємною згодою вступають у приватні відносини і так само можуть їх припинити. Іншими словами, ініціатива щодо припинення зобов'язань повинна бути з боку обох учасників, а якщо їх більше, то всіх. [9, с.15]

Серед підстав припинення зобов'язань угодою сторін виділяють новацію, відступне, прощення боргу, з цих трьох підстав зобов'язання припиняється за обов'язкової наявності домовленості сторін. Але вони є такими видами домовленості, які внаслідок своєї значущості набули самостійного значення. Так, при переданні відступного угода взагалі (незважаючи на те, що є необхідною умовою) не вважається визначальною рисою, що відбилося на порядку розташування відповідних норм (до того ж, зобов'язання припиняє не сама домовленість, а сурогат виконання, який не обов'язково збігається з нею в часі).

Вважають, що домовленість сторін про припинення зобов'язання -- це, передусім, домовленість про розірвання договору. Однак, слід додати, що коли подібна домовленість не передбачає наділення сторін певними новими зобов'язаннями (тобто припинення зобов'язання є єдиним предметом угоди), такий порядок припинення зобов'язання підпадатиме під ознаки такої підстави, як прощення боргу. [10, с.169]

За умови ж досягнення згоди не лише з питання про припинення зобов'язання, але й щодо досягнення еквівалентності у відносинах між сторонами, матиме місце новація.

Новація не допускається щодо зобов'язань по відшкодування шкоди, заподіяної життю або здоров'ю, і по сплаті аліментів. Новація припиняє додаткові зобов'язання, пов'язані з первісним, якщо інше не передбачено угодою сторін.

Слід враховувати, що новація характеризується подвійною правовою природою, адже вона є одночасно підставою для виникнення зобов'язальних правовідносин та підставою їх припинення. Новація породжує нові зобов'язальні правовідносини, отже, виступає правостворюючим юридичним фактом та одночасно правоприпиняючим щодо первісного зобов'язання.

Насамперед, на думку Ю. Л. Сеніна, до умов правочину новації варто віднести такі: для припинення зобов'язання новацією нове зобов'язання повинне пов'язувати тих же осіб, що і первісне; сторони мають досягти згоди щодо заміни одного зобов'язання іншим; новація вчиняється у формі двостороннього правочину (новаційного договору); наявність наміру сторін учинити новацію; дійсність первісного зобов'язання; новація передбачає зміну змісту зобов'язання; допустимість заміни первісного зобов'язання новим [11, с. 30-32].