Моментом припинення зобов'язання є момент отримання боржником заяви про прощення боргу, оформленій у такій самій формі, що й зобов'язання, яке припиняється. У разі ж, якщо прощення боргу має місце у двосторонньому договорі, то оформлюватися воно також має у формі договору. Моментом припинення зобов'язання в такому разі є або час укладення договору, або момент, визначений у договорі, або момент державної реєстрації переходу прав чи зняття заборон відчуження нерухомого майна, якщо предметом зобов'язання було нерухоме майно, обтяження на яке було зареєстроване у встановленому законом порядку. При цьому договір прощення має бути безумовним щодо дій боржника. Крім того, слід звернути увагу на те, що:

- дія договору про прощення відкладально-обумовленої вимоги проявляється лише з моменту настання умови;

- дія договору про прощення майбутньої вимоги чи вимоги, яка набувається в майбутньому, настає тільки в той момент, коли виникає чи набувається вимога. [20, c. 79]

Розділ III. Припинення зобов'язань з обставин, що не залежать від волі сторін

Цю групу підстав складають підстави, що не належать до правочинів і припиняють зобов'язання незалежно від досягнення його мети: поєднання боржника і кредитора в одній особі; неможливість виконання; смерть фізичної особи і ліквідація юридичної особи.

а) Припинення зобов'язання поєднанням боржника і кредитора в одній особі (ст. 606 ЦК України) на практиці є досить поширеною підставою припинення договірного зобов'язання.

Поєднання (збіг) боржника і кредитора в одній особі має місце у разі, якщо до сторони, яка є боржником, переходить відповідно до будь-якої зазначеної в за коні, підстави зобов'язання іншої особи, за яким ця особа є кредитором щодо боржника, і навпаки. Поєднання боржника і кредитора в одній особі може мати місце, наприклад, при спадкуванні - у разі переходу майна кредитора до боржника і навпаки; при реорганізації шляхом злиття або приєднання юридичних осіб, пов'язаних між собою взаємним зобов'язанням. В обох цих випадках зникає один із суб'єктів правовідношення, у зв'язку з чим припиняється і саме правовідношення.

Якщо обставини, що спричинили поєднання боржника і кредитора в одній особі, в подальшому відпали, зобов'язання, що існувало раніше, відновлюється лише у відносинах між громадянами. Якщо юридичні особи, які злилися раніше, реорганізуються шляхом поділу або виділу, попереднє зобов'язання не відновлюється, і доля попередніх зобов'язань визначається відповідно до розподільчого балансу (ч. 2 ст. 107, ч. 1 ст. 109 ЦК України).

Актуальності набуває й питання співвідношення інституту новації з таким способом припинення зобов'язань, як поєднання боржника і кредитора в одній особі (ст. 606 ЦК України).

Є. Р. Амінов зазначає, що «Постановка проблеми порівняльного дослідження двох суміжних способів припинення зобов'язань визначається загальновідомим прикладом, наведеним багатьма сучасними авторами, зв'язкового з «трансформацією» договору оренди договір купівлі - продажу. Так, орендодавець та орендар укладають договір оренди щодо певного майна. Внаслідок сторони щодо того ж майна (предмета чи об'єкта оренди) укладають договір купівлі - продажу, за яким орендар (покупець) набуває право власності на орендоване майно. Виникає проблема кваліфікації відносин сторін, точніше, вибір належного способу припинення зобов'язань - поєднанням боржника і кредитора в одній особі або новацією первісного зобов'язання» [21, c. 64?65].

ЦК України не закріплює положень щодо наслідків, які виникають при конкуренції цих двох норм. На практиці щодо цього також виникають суперечки: деякі юристи бачать в цьому поєднання боржника і кредитора в одній особі, інші - новацію початкового зобов'язання.

В науці цивільного права також немає єдності думок щодо даної проблеми. Так, А. А. Павлов відносить наведений вище приклад до поєднання боржника і кредитора в одній особі: «улюбленим прикладом новації в сучасній вітчизняній доктрині став випадок «заміни» договору оренди договором на продаж орендарю орендованого ним майна. Однак у такому разі зобов'язання орендаря припиняється не новацією, а поєднанням боржника і кредитора в одній особі. Як наслідок, «правозупиняючий ефект» настане не в момент укладання договору купівлі-продажу, а лише в момент переходу права власності на відчужуване майно» [22, c. 10].

Натомість М. І. Брагінський вважає цей випадок прикладом новації [23, c. 457].

Варто зазначити, що проблема співвідношення двох розглянутих способів припинення зобов'язань, на думку О. П. Сергєєва та Ю. К. Толстого, виникає тільки у випадку, коли сторони замість договору оренди укладають договір купівлі - продажу відносно одного і того ж майна. В інших ситуаціях новація не порівнюється із поєднанням боржника і кредитора в одній особі. Це різні інститути за своєю специфікою і сферою застосування. Вони також входять в різні групи способів припинення зобов'язань - новація належить до числа способів припинення зобов'язань за згодою сторін, а поєднання боржника і кредитора в одній особі - до числа способів припинення зобов'язань незалежно від волі сторін [24, c. 744?745].

б) Припинення зобов'язання неможливістю його виконання має місце у разі, якщо неможливість виконання зобов'язання настала після його виникнення.

Така неможливість може бути як юридичною (наприклад, у разі заборони проведення товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності з товарами (роботами, послугами), перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України), так і фактичною (наприклад, загибель у результаті пожежі індивідуально визначеної речі, яку боржник зобов'язаний передати кредиторові). Слід, проте, мати на увазі, що в останньому випадку притіняється зобов'язання щодо передання речі, проте може виникнути обов'язок відшкодувати збитки, що виникли в результаті невиконання попереднього зобов'язання, або повернути вартість товару (роботи, послуги), сплачену кредитором.

Стаття 607 ЦК України встановлює, що за обставину, яка викликала неможливість виконання зобов'язання, жодна зі сторін не відповідає. При цьому зазначена стаття не передбачає жодних винятків зі встановленого нею загального правила щодо припинення зобов'язання неможливістю виконання. Натомість такі винятки встановлені в інших статтях ЦК України.

Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 752 ЦК України у разі неможливості подальшого виконання фізичною особою обов'язків набувача за договором довічного утримання (догляду) з підстав, що мають істотне значення, обов'язки набувача можуть бути передані за згодою відчужувача члену сім'ї набувача або іншій особі за їхньою згодою. Отже, в цьому випадку зобов'язання не припиняється; по суті, має місце заміна сторони в зобов'язанні шляхом переведення боргу.

В іншому випадку (ч. 2 ст. 756 ЦК України) законодавець встановив наслідком неможливості подальшого виконання договору довічного утримання (догляду) набувачем з підстав, що мають істотне значення, розірвання договору. При цьому закон не визначає, що це за підстави, в чому полягає їх істотне значення. Із змісту ч. 1 ст. 755 ЦК України можна зробити висновок, що в цьому випадку договір може бути розірваний за рішенням суду на вимогу набувача, оскільки на вимогу відчужувача договір може бути розірваний у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків.

Аналогічний наслідок - розірвання договору - встановлений п. З ч. 1 ст. 740 ЦК України, згідно з яким одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору ренти у разі, якщо платник безстрокової ренти визнаний неплатоспроможним або виникли інші обставини, які явно свідчать про неможливість виплати ним ренти у розмірі і в строки, що встановлені договором.

Припинення договору як наслідок відмови управителя або установника управління від договору управління майном у зв'язку з неможливістю управителя здійснювати управління майном, передбачене п. 6 ч. 1 ст. 1044 ЦК України.

З наведених прикладів можна зробити висновок, що наслідком неможливості виконання зобов'язання з обставин, за які жодна з сторін не відповідає, згідно з цивільним законодавством України може бути:

а) припинення зобов'язання (ст. 607 ЦК України);

б) заміна сторони у зобов'язанні (ч. 1 ст. 752 ЦК України);

в) розірвання договору і як наслідок - припинення зобов'язання (ч. 2 ст. 756; п. З ст. 740 ЦК України);

г) припинення договору в разі відмови однієї з сторін (п. 6 ч. 1 ст. 1044 ЦК України).

Кожен із названих тут правових наслідків має свій механізм (процедуру), з тією або іншою мірою повноти врегульований нормами ЦК України. Так, у разі відмови однієї сторони від договору управління майном вона повинна повідомити другу сторону про це за три місяці до припинення договору, якщо договором не встановлено інший строк (ч. 2 ст. 1044 ЦК України); заміна набувача за договором довічного утримання (ст. 752 ЦК України) має відбуватися за правилами, встановленими статтями 520-523 ЦК України; розірвання договору довічного утримання відбувається в судовому порядку (статті 755, 756 ЦК України).

Окремо стоїть наслідок, встановлений ч. 1 ст. 625 ЦК України, згідно з якою боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання (при цьому закон не вказує на те, чи залежать обставини, у зв'язку з якими виконання стало неможливим, від боржника).

Неможливість виконання не є невиконанням зобов'язання, оскільки зобов'язання вже припинилося. В такому разі можна говорити про vis major (непереборна сила) або casus forttus (нещасний випадок).

в) Припинення зобов'язання смертю фізичної особи як підстава припинення зобов'язання встановлене ст. 608 ЦК України.

При цьому в законі йдеться не просто про смерть фізичної особи, як підставу припинення зобов'язання, а про смерть фізичної особи, яка є стороною в зобов'язанні, - боржником (ч. 1 ст. 608 ЦК України) або кредитором (ч. 2 ст. 608 ЦК України). Так, смерть користувача, якому річ була передана в користування за договором позики, є підставою для його припинення ( ст. 835 ЦК України ), смерть довірителя або повіреного є підставою для припинення договору доручення ( п.3 ч.1 ст. 1008 ЦК України). Відповідно до ч.1 ст.1027 ЦК України у разі смерті фізичної особи - ( комісіонера ) припиняється договір комісії, смерть вигодонабувача визнається підставою для припинення договору управління майном (п.3 ч.1 ст. 1044 ЦК України).

Відповідно до ч.3 ст. 1141 смерть фізичної особи - учасника визнається однією з підстав припинення договору простого товариства. Смерть фізичної особи ( наймача ) відповідно до ч. 1 ст. 781 ЦК України є підставою для припинення договору оренди. У випадку смерті людини, якій річ було передано в користування за договором позики, цей договір також підлягає припиненню ( ст. 835 ЦК України ).

Таким чином, обставина смерті в зазначених договорах є підставою для їх припинення. Що стосується ч. 5 ст. 1219 ЦК України, то вона відсилає до ст. 608 цього ж Кодексу, яка встановлює: «Зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою. Зобов'язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора». Коментуючи дану статтю ЦК України, О.О. Кот слушно зауважує, що Закон не закріплює вичерпного переліку таких забовязань - законодавець визначає лише їх ознаку. Законодавча заборона зміни кредитора в зобовязаннях нерозривно повязаних з особою кредитора, обумовлена передусім тим, що такі зобовязання зобовязання за своєю природою не пристосовані до передачі.

Залежно від персоніфікації субєктів, зобовязання поділяють на не персоніфіковані та персофіковані ( фідуціарні ). О.С.Йофе вважав, що фідуціарний характер притаманний лише тій угоді, сутність якої спирається на взаємну довіру її учасників.