ВСТУП

Причетність до злочину як самостійний кримінально-правовий інститут затвердився порівняно недавно ще в радянській юридичній літературі. Цьому сприяло встановлення тоді ще чинного кримінального законодавства з питання про заздалегідь не обіцяне приховування злочину, через яке останнє було остаточно відокремлене від співучасті в злочині. Нині загальновизнано, що приховування (заздалегідь не обіцяне), недонесення і потурання - це різновиди причетності до злочину, як справедливо відмічав А.А. Піонтковський, є "цілком стійким юридичним поняттям" [21, с. 560].

Доводиться, проте, констатувати, що, незважаючи на ряд робіт, спеціально присвячених дослідженню причетності і зараз ще продовжують залишатися невирішеними деякі питання, що відносяться до цього інституту і мають важливе теоретичне та практичне значення. Передусім, тут маються на увазі питання, пов'язані з визначенням матеріально-правової природи причетності, відмежування причетності від співучасті і суміжних суспільно небезпечних діянь, з'ясування особливостей кримінально-правової регламентації окремих видів причетностей.

Об'єктом дослідження у роботі є злочини.

Предметом - коло питань, що стосуються причетності до злочину.

Мета курсової роботи, полягає у визначенні поняття та видів причетності до злочину.

Поставлена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань: 

- розглянути актуальність даної теми та її рівень дослідження в юридичній літературі;

- дослідити розвиток даного інституту в Україні; 

- розкрити теоретико-методологічні аспекти аналізу теми дослідження;

- розглянути основні види причетності до злочину;

- навести кваліфікаційно-правову характеристику причетності до злочину;

- систематизувати матеріал та зробити висновки.

Обрана тема курсової роботи видається вельми актуальною, адже інститут причетності до злочину належить до найбільш складних кримінально-правових явищ. Однак, вирішальну роль у її виборі відіграли дещо інші чинники. Перш за все, звертає на себе увагу те, що про причетність тієї чи іншої особи до вчиненого злочину нас щоденно сповіщають засоби масової інформації. При цьому окремі журналісти не занадто переймаються питаннями юридичної термінології, через що інформація, викладена на шпальтах газет та журналів, доволі часто втрачає свій первинний зміст та набуває дещо спотвореного вигляду.

По-друге, пересічні громадяни, на превеликий жаль, до певного часу не виявляють особливої зацікавленості питаннями про причетність до злочину, хоча окремі положення цього інституту досить часто відіграють важливу роль у їхньому житті. Знання цих положень, з одного боку, може уберегти особу від небажаних неприємностей, з іншого - стати запорукою додержання її прав та законних інтересів під час виконання державними органами правоохоронних функцій.

По-третє, у юридичній літературі недостатньо уваги приділяється дослідженню інституту причетності до злочину.

Окрім того, проблеми причетності до злочину набувають особливої актуальності через те, що діяння, котрі відносяться до зазначеного інституту, мають розглядатися як такі, що сприяють настанню суспільно небезпечних наслідків, або уникненню винними у вчинені злочину кримінальної відповідальності. Таким чином у цих осіб створюється відчуття безкарності та вседозволеності, що, у свою чергу, може призвести до вчинення ними нового (повторного) злочину.

Розробці інституту причетності до злочину і його окремих аспектів присвятили свої роботи такі фахівці, як Д. Богатіков, Ф. Бурчак, І. Бушуєв, Р. Галіакбаров, М. Карпушин, М. Ковальова, В. Кульчихин, О. Лемешко, П. Панченко, О. Піонтковський, М. Таганцев, П. Тельнов, О. Трайнін, О. Ширяєв. Незважаючи на вагомі здобутки вказаних науковців, окремі положення цього інституту залишаються доволі суперечливими і потребують чіткого законодавчого визначення.[12]

Інформаційною базою даної роботи є чинне законодавство України, навчальні посібники, монографії, наукові праці, періодична література, а також судова практика.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І ОЗНАКИ ПРИЧЕТНОСТІ ДО ЗЛОЧИНУ

злочин причетність потурання

У юридичній літературі немає єдності думок з питання про зміст інституту причетності до злочину. Висловлювалися думки про те, що законодавцеві слід встановити відповідальність за причетність по усіх тяжких злочинів. Більшість авторів дотримуються погляду, що поняття причетності охоплює три види злочинної діяльності - приховування, недонесення і потурання. Ця позиція відображає стале в юридичній науці уявлення про структуру даного інституту. Проте деякі учені не рахують схему "приховування-недонесення-потурання" єдино вірною і непорушною для обґрунтування інституту непричетності як самостійного інституту кримінального права[6, с. 37-38] , тим паче, що недонесення про злочин в новому карному кодексі взагалі не тягне за собою карної відповідальності.

Дійсно, не можна заперечувати існування комплексу інших діянь, злочинність яких може виявитися похідній від факту головного злочину, як це має місце при приховуванні, недонесенні і потуранні. До їх числа можна віднести, наприклад, придбання, отримання, зберігання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом(ст. 19 Кримінального кодексу України (далі - КК України), а також деякі із злочинів проти правосуддя: завідомо неправдиве показання (ст. 384КК України), відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'язків (ст. 385КК України), розголошення даних досудового слідства або дізнання(ст. 387КК України).

Між тим розширення змісту інституту причетності за рахунок перерахованих діянь не лише не сприятиме виконанню завдань, що стоять перед ним, але і неправильно по суті. Річ у тому, що придбання, отримання, зберігання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом , є самостійним видом корисливого злочину, що зазіхає на громадську безпеку. Причетність зазвичай не є корисливим злочином і спрямована не на громадську безпеку, а на нормальну діяльність органів правосуддя.

Що стосується діянь, передбачених статтями 384-387 КК України, то вони можливі і за відсутності основного злочину (наприклад, свідомо неправдиве свідчення при розгляді судом цивільної справи або при наступному виправданні підсудного за відсутністю події злочину). Крім того, зв'язок складів придбання або збуту майна, свідомо здобутого злочинним шляхом, свідомо неправдивого свідчення і інших названих вище злочинів проти правосуддя з основним злочином (природно, за наявності останнього) значно менш виражена в порівнянні з подібним зв'язком при приховуванні, недонесенні або потуранні. Останні знаходяться в безпосередньому зв'язку із злочином, витікають з нього, тоді як інші діяння тільки опосередковано пов'язані з ними.

З іншого боку, ще в радянській юридичній літературі мала місце спроба викреслити із змісту інституту причетності таку форму суспільно небезпечної поведінки, як потурання злочинам. Це обґрунтовувалося тим, що зв'язок потурання зі злочином який трапився внаслідок потурання, нібито, не має кримінально-правової природи[15, с. 635]. Але тоді виникає питання: якою ж, окрім кримінально-правової, може бути природа зв'язку між тим, що не перешкодило злочину і самим злочином у випадках, якщо вказане те, що не перешкодило за певних умов розглядається законом як злочин? Насправді, якщо, наприклад, сторож, що охороняє державне або приватне майно, або працівник міліції або інша зобов'язана протидіяти злочину особа свідомо не виконує цього обов'язку, то очевидно, що така поведінка є суспільно небезпечною і за наявності певних умов утворює відповідний склад злочину.

Важливо чітко визначити поняття причетності до злочину як кримінально-правової категорії, оскільки від цього багато в чому залежить вирішення питання про межі відповідальності за причетність. Річ у тому, що є ще і кримінально - соціологічне поняття причетності[15, с. 634], яке включає приховування, недонесення і потурання, що здійснюються відносно будь-якого злочину, причому як умисне, так і необережне і незалежне від особливостей суб'єкта причетності (приватна або посадова особа). Наприклад, в слідчо-судовій практиці до причетності, зокрема до потурання, нерідко відносять допущену посадовцем недбалість, яка сприяла розкраданню державного майна. Між тим, причетність до злочину як кримінально-правове поняття значно вужче за об'ємом. Тут мається на увазі тільки причетність, що здійснюється, як правило, приватною особою, причому тільки умисне і лише відносно суворо визначених законом серйозних злочинів [16, с. 634]. Кримінальна відповідальність за таку причетність настає тільки у випадках, спеціально передбачених законом.

Діяння, що становлять причетність, можуть "торкатися" до основного злочину в подвійному значенні. У одних випадках причетна поведінка не знаходиться в причинному зв'язку з основним злочином, в інших - знаходиться (як утворення певних передумов для виникнення можливості скоєння основного злочину). Так, в якості форм причетності, що полягають, на думку М. Віттенберга і П. Панченко, в причинному зв'язку з основним злочином, виступають недонесення і потурання відносно підготовлюваного або здійснюваного злочину [10, с. 8].

Дійсно, якщо, наприклад, пересічний громадянин, а тим більше працівник міліції, що дізнався тим або іншим чином про факт підготовлюваного злочину, не зробить необхідних заходів того, що перешкодило останньому (не повідомить належних відомостей компетентним органам, не виявить особистого втручання в злочинну ситуацію), то такого роду протиправну поведінку не можна розглядати поза причинами утворення можливості безперешкодного скоєння злочину і наступної реалізації цієї можливості в дійсність. У подібних випадках і недонесення, і потурання, разом з іншими обставинами, опиняються в причинному зв'язку з доконаним злочином.

Тому видається спірною широко поширена в кримінально-правовій літературі думка, що "характерними рисами причетності є те, що поведінка винних в таких випадках не знаходяться в причинному зв'язку із злочином, здійсненим іншими особами." [22, с. 245]. Цей погляд лежить в основі поняття причетності, що міститься в юридичній літературі визначенням, як злочинна діяльність, причинно не пов'язана із злочинним результатом або із здійсненням злочину [11, с. 203].