Важливо, відмітити, що знаходження певних форм причетної діяльності в причинному зв'язку із злочином, до якого ця діяльність "торкається", далеко ще не означає факту співучасті. Як відомо, для співучасті, окрім об'єктивних, потрібні ще і відповідні суб'єктивні ознаки, зокрема, взаємна обізнаність співучасників про злочинні наміри один одного. Тому для визнання, наприклад, потурання розкраданню співучасті в цьому злочині потуральник повинен знати про злочинні наміри розкрадача, а розкрадач - про наміри потуральника. Якщо ж немає взаємного усвідомлення спільності злочину з боку потуральника і розкрадача, то їх не можна визнати співучасниками. Це підтверджується особистим баченням проблематики причетності перш за все у П. Матишевського, який вважає що причетність до злочину - це «різновид суспільно небезпечної поведінки особи, що не містить ознак співучасті у злочині, вчиненому чи такому, що вчинюється іншою особою, але перебуває з ним у певному зв'язку і тим самим об'єктивно сприяє вчиненню цього злочину чи перешкоджає його виявленню або розкриттю»[19,с. 153]також слушна думка і у М. Бажанова -«дія чи бездіяльність, яка хоча і пов'язана з вчиненням злочину, але не є співучастю в ньому».[14, с. 216] Сказане, зрозуміло, відноситься і до інших видів причетності. Виходячи з цього не можна погодитися з професором В. Г. Смирновим, який вважає причетність формою "злочинної співпраці" [24, с. 154]. Всяка співпраця припускає взаємну обізнаність і узгодженість дій, чого немає при причетності.

Перш за все видається доцільним з'ясувати, що являє собою інститут причетності до злочину, адже у чинному КК України не наводиться визначення цього поняття.

Причетний - той, що має безпосереднє відношення до якої-небудь справи або до когось. Наведене визначення не дає чіткої відповіді на поставлене запитання, але доволі точно вказує напрямок, у якому слід його шукати. Дійсно, причетною до злочину є особа, яка має безпосереднє відношення до злочину або особи, котра його вчинила. Однак, видається доцільним звузити коло пошуку, адже до встановленої категорії осіб можна віднести:

потерпілого (хто, як не він найгостріше відчуває на собі результат суспільно небезпечної поведінки злочинця);

свідка або очевидця злочину, які перебували неподалік від місця вчинення злочину та володіють певною необхідною інформацією про злочин, або особу, що його чинила;

суб'єкта злочину, відсутність якого виключає злочинність діяння;

інших співучасників, які спільно з суб'єктом злочину приймали участь у його чиненні;

слідчого, прокурора, суддю, дізнавача, співробітника оперативного підрозділу правоохоронного органу, діяльність яких спрямована на розкриття злочину.

Відповідь на це запитання можна знайти у юридичній літературі. Однак, слід зважати на різноманітність поглядів щодо вирішення проблем причетності до злочину. Деякі автори визначають причетність до злочину як умисну діяльність, що примикає до злочину, але не зумовлює його готування або вчинення.

У юридичній літературі часів СРСР зустрічається термін «прикосновенность к преступлению», який дозволяє хоча й на інтуїтивному рівні, але ж усе таки скласти певне уявлення про зміст цього інституту .

Усе наведене дає підстави для висновку, що для причетності до злочину характерними є наступні риси:

відсутність причинного зв'язку між діянням особи, причетної до злочину та злочином, вчинюваним іншою особою;

причетність до злочину не сприяє нанесенню шкоди об'єктові злочину;

поведінка особи, причетної до злочину, характеризується певною суспільною небезпечністю, адже вона утруднює розкриття уже вчиненого злочину, або певним чином створює передумови для можливого вчинення нового злочину.

Виходячи з викладеного, під причетністю слід розуміти такі діяння, що не являються співучастю у суспільно небезпечних і передбачених карним законом умисних діяннях, що виражаються в заздалегідь не обіцяному приховуванні злочинів або в неприйнятті безпосередніх або інших заходів запобігання підготовлюваному, припинення здійснюваного або викривання скоєного злочину (потурання). У радянській юридичній літературі в цьому визначенні ці діяння виражалися також в недонесенні органам влади про підготовлюваний, здійснюваний або скоєний злочин (недоносительство).

Слід звернути увагу на ту особливість, що не в Загальній, ні в Особливій частині КК України немає жодної спеціальної норми, яка безпосередньо передбачала б караність потурання і встановлювала б межі карної відповідальності за цей вид причетності. Таке положення, мабуть, і привело до того, що, як зазначено вище, в юридичній літературі з'явилися твердження, ніби потурання не має кримінально-правової природи.

РОЗДІЛ 2. ВИДИ ПРИЧЕТНОСТІ ДО ЗЛОЧИНУ

2.1 Приховування злочинів

Встановлена кримінальним законодавством відповідальність за приховування відіграє важливу роль в боротьбі із злочинністю. Попереджувальне значення покарання обумовлюється зовсім не його жорстокістю, а його невідворотністю. Важливе не те, щоб за злочин було призначено тяжке покарання, а то щоб жоден випадок злочину не проходив нерозкритим.

Розкриття усіх злочинів являється, таким чином, однією з найважливіших умов успішної боротьби із злочинністю, головним змістом принципу невідворотності покарання. Приховання ж злочинів є суспільно небезпечною дією, що завдає серйозної шкоди боротьбі із злочинністю, нормальній діяльності органів правосуддя.

Стаття 20 Кримінального кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки (далі КК УРСР) визначала приховування злочинів, як заздалегідь не обіцяне приховування злочинця, а рівно знарядь і засобів скоєння злочину, слідів злочину, або предметів, здобутих злочинним шляхом. У цій же нормі вказувалося, що приховування тягне відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених карним законодавством. Іншими словами, КК УРСР визнавав приховування злочином тільки тоді, коли воно спрямоване на приховання злочинів, перерахованих у відповідних статтях Особливої частини кодексу. У п. 1 ст. 186 КК УРСР були перераховані більш небезпечні види злочинів, в п. 2 і п.3- менш небезпечні злочини, приховування яких тягнула карну відповідальність. Притягнення до відповідальності за приховування інших, не вказаних в КК УРСР, злочини не допускалося.

У нині чинному карному законодавстві не дається визначення приховуванню злочинів, і чітко видно тенденцію до скорочення видів злочинів, приховування яких спричиняє за собою карну відповідальність. У зв'язку з розмежуванням злочинів на категорії "залежно від характеру і міри громадської небезпеки діяння" і з тим, що приховування злочинів невеликої тяжкості, злочинів середньої тяжкості і тяжких злочинів не тягне карної відповідальності, КК України проголошує, що відповідальність настає тільки за "заздалегідь не обіцяне приховування особливо тяжких злочинів" (ст. 396 КК України).

Заздалегідь обіцяне приховування відповідно до ч. 5 ст. 28 КК України розглядається як співучасть у вигляді пособництва. Як співучасть можуть бути визнані також випадки такого приховування, яке хоча і не було (до або під час скоєння злочину) обіцяно виконавцеві, але з яких-небудь інших причин (наприклад, через систематичне здійснення) свідомо для приховувача давало основу виконавцеві злочину розраховувати на сприяння. У даних випадках наявні необхідні для співучасті об'єктивні і суб'єктивні зв'язки між діяльністю приховувача і виконавця основного злочину.

Об'єкт причетності до злочину має як би подвійну структуру: з одного боку, це громадські стосунки у сфері запобігання, припинення або викривання конкретних злочинів; з іншої - громадські стосунки у сфері попередження злочинів певного роду, тобто аналогічних тим, відносно яких мав місце факт не запобігання, неприпинення або не викривання.

Однією з цілей покарання є приватне попередження, що полягає в тому, щоб не допустити здійснення засудженим злочинцем (в силу антигромадській спрямованості його особи, що вже проявилася в першому злочині) нових злочинів. Тому, якщо причетна особа укриває злочин або потурає йому, то воно створює певну загрозу здійснення злочинцем нових злочинів. Саме тому карний кодекс відносить приховування до злочинів проти правосуддя.

Об'єктивна сторона приховування завжди виражається в активних діях, що полягають в приховуванні злочинця, знарядь і засобів скоєння злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом. Не можна погодитися із твердженням окремих авторів про те, що приховування може виражатися як в активних діях, так і в бездіяльності[13, с. 9-11]. Бездіяльність причетної особи не може привести до реального утворення об'єктивних ознак приховування, вона може утворити тільки склад недонесення або потурання[17,с. 175-176].

Приховання злочинця може полягати, наприклад, в наданні йому притулку, в зміні його зовнішнього вигляду, в постачанні його підробними документами і т.п. Під прихованням знарядь і засобів скоєння злочину слід розуміти, наприклад, переміщення вказаних предметів в тайники, зміну їх зовнішнього вигляду або знищення. Приховування слідів злочину - це, як правило, зміна або знищення первинного виду обстановки місця скоєння злочину, знищення залишених злочинцем предметів, відбитків взуття, відбитків пальців, виправлення вм'ятин на автомашині, замивання плям крові на одязі і т.п. Нарешті, приховування предметів, здобутих злочинним шляхом, може виражатися зокрема, в наданні приховувачем місця у своїй квартирі для зберігання викраденого майна, в наданні злочинцеві допомоги в транспортуванні цього майна в місця укриття і в інших подібних діях.

Приховування може бути здійснене шляхом як фізичних, так і інтелектуальних дій, хоча ряд авторів вважає, що приховування може здійснюватися тільки шляхом фізичних дій [7, с. 104]. Прикладами здійснення приховування шляхом інтелектуальних дій можуть служити випадки самообмови або інших помилкових повідомлень з метою навести органи правосуддя на хибний слід і дати можливість істинному злочинцеві сховатися, випадки давання порад злочинцеві про те, де і як "безпечніше" сховатися, укрити знаряддя і засоби скоєння злочину, сліди злочину або предмети, здобуті злочинним шляхом.

Потрібно, в той же час, мати на увазі, що приховуванням визнається не будь-яке фізичне або інтелектуальне сприяння злочинцеві, а тільки таке, яке дійсно ускладнює викривання злочину. Незначна допомога злочинцеві, що не мала на меті посприяти в приховуванні вчиненого ним злочину і що фактично не зробила такого сприяння, складу приховування не утворює. У подібних випадках за певних умов може йтися про наявність ознак складу недонесення. Так, за недонесення була засуджена М., яка, знаючи, що знайомий її сина П. убив працівника міліції, дозволила йому відвідувати свою квартиру, харчуватися в їдальні, де вона працювала [9, с. 62].

Не можуть розглядатися як приховування дії, спрямовані на безкоштовне користування плодами злочину, оскільки об'єктивне приховування предметів, здобутих злочинним шляхом, не обумовлене при цьому спеціальною метою, укрити злочин. В окремих випадках при відповідній обізнаності особи, що користується плодами злочину, могла б настати відповідальність за недонесення.