Зустрічаються певні складнощі при відмежуванні приховування, що виражається в приховуванні предметів, здобутих злочинним шляхом, від складу придбання або збуту майна, свідомо здобутого злочинним шляхом. У юридичній літературі поширена думка, згідно з якою придбання або збут майна, здобутого злочинним шляхом, розглядається як спеціальний вид приховування [21, с. 23]. Між тим ці два злочини мають істотні відмінності. Головне з них полягає в різному характері відношення винного до предметів злочину: якщо при приховуванні ці предмети приховуються (приховуються в тайниках, знищуються, піддаються видозміні і т.п.), то при придбанні і збуті свідомо викраденого майна вони реалізуються (споживаються, обмінюються, продаються і т.п.). Якщо ж реалізація предметів, здобутих злочинним шляхом, виступає способом їх приховування (за наявності відповідної мети), то скоєне кваліфікується по сукупності цих злочинів.

Головна відмінність між приховуванням і недонесенням полягає в істотних особливостях об'єктивної сторони цих діянь. Якщо приховування завжди виражається в активних діях, то недонесення є чистою бездіяльністю. Притягнення до відповідальності по сукупності злочинів - за приховування і недонесення одночасно - було неможливим.

Маючи на увазі можливість здійснення приховування шляхом інтелектуальних дій, слід чітко відмежовувати цей злочин від таких суміжних з ним складів, як, наприклад, завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383КК України), завідомо неправдиве показання (ст. 384КК України), відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'язків (ст. 385КК України), перешкоджання з'явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку (ст. 386КК України), розголошення даних досудового слідства або дізнання(ст.387КК України).

Якщо метою приховування є приховування злочину, то метою вказаних злочинів можуть бути і інші бажані результати. У тих же випадках, коли цілі співпадають, скоєнні злочини, передбачені статтями 383-387КК України, належить розглядати лише як засіб здійснення приховування. У цих випадках кваліфікація повинна наставати по сукупності статей, що передбачають відповідальність за приховування і інший відповідний злочин проти правосуддя (ідеальна сукупність).

Важливо підкреслити, що приховування кваліфікується по сукупності з іншими злочинами, якщо воно додатково охоплюється ознаками якого-небудь іншого злочину (окрім недонесення і потурання), наприклад, якщо приховування пов'язане з незаконним носінням або зберіганням зброї або здійснене посадовцем. У останньому випадку приховування (втім, як і придбання або збут свідомо викраденого майна) завжди кваліфікується по сукупності із зловживанням по службі.

Приховування є закінченим з моменту здійснення будь-яких дій з приховування злочинця, знарядь або засобів скоєння злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом. При цьому склад визнається закінченим незалежно від того, чи була винним фактично досягнута мета приховування. Було б неправильним зв'язувати момент закінчення цього злочину із здійсненням вказаної мети.

З суб'єктивного боку приховування характеризується провиною у формі прямого наміру. У зміст наміру приховувача входить, передусім, свідомість суспільно небезпечного характеру своїх дій. Свідомість суспільно небезпечного характеру своїх дій ґрунтується в даному випадку, з одного боку, на свідомості характеру прихованого злочину і, з іншою, - на свідомості того, що в результаті його дій прихований злочин може виявитися невикритим. Досягнення вказаного наслідку складає мету діяльності винного. З цих міркувань не можна погодитися з думкою тих авторів, які допускають можливість здійснення приховування з непрямим наміром[5, с. 23].

Велике значення в змісті наміру приховувача має усвідомлення ним характеру вчиненого виконавцем злочину, оскільки приховувач може притягатися до відповідальності тільки за приховування того злочину, характер якого охоплювався його наміром. Наприклад, якщо за обставинами справи винна особа могла усвідомлювати, що їм приховується вбивство, здійснене по необережності, тоді як насправді це вбивство було здійснене умисно, то він взагалі не може притягатися до карної відповідальності, оскільки умисне вбивство не охоплювалося його наміром, а приховування необережного вбивства некаране. У тих випадках, коли відповідальність встановлена за приховування злочинів, обтяжених кваліфікуючими ознаками, свідомість приховувача повинна охоплювати і ці ознаки.

Мета, яку ставить перед собою приховувач, - приховування злочину, але в той же час вона включає і прагнення перешкодити діяльності органів правосуддя по викриванню злочинця і розкриттю злочину[19, с. 107].

Мотивами приховування можуть бути корисливі спонукання, родинні почуття, побоювання помсти з боку злочинця, почуття помилкового товариства і т.п. Мотиви лежать за межами складу приховування, але вони враховуються при призначенні покарання.

До недавнього часу не виключали карної відповідальності і родинні зв'язки між приховувачем і злочинцем. Проте новим Кримінальним кодексом України від 5квітня2001 року ст. 396КК України(Приховування) де було закріплено положення, що обмежує коло осіб, які можуть притягати до карної відповідальності за приховування: "Не підлягають кримінальній відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину члени сім'ї чи близькі родичі особи, яка вчинила злочин, коло яких визначається законом.". Законодавець не вказує на мотиви і цілі подружжя і близьких родичів, якими вони керуються у своїй діяльності, укриваючи злочинця. Мабуть, в даному випадку передбачаються певні родинні почуття, але оскільки в законі вони не вказуються, то можна зробити висновок про те, що і тут мотиви і цілі для кваліфікації значення не мають.

2.2 Недонесення про злочини

На відміну від приховування, недонесення і потурання менш вивчені в юридичній літературі види причетності до злочину. Досі не вирішені окремі питання, що відносяться як до змісту, так і до перспективи розвитку кримінально-правових норм, що передбачають ці види причетності. У світлі переворотів, що сталися в нашій країні, і демократизації суспільства, що усе більш набирає темпи, новий нині чинний КК України усунув відповідальність за такий вид причетності, як недонесення. Але цей інститут, що відноситься до причетності як і приховування, і потурання, близько стоїть до них і часто "переливається" в них, недонесення має бути розглянуте в цій роботі. Важливо також розглянути шляхи розвитку цього інституту і виявити тенденції його вдосконалення.

Недонесення про злочини є ще одним з проявів байдужого відношення до підготовлюваних злочинів, що здійснюються або приховуються. Тому в радянському законодавстві передбачалася відповідальність за недонесення, яка була ще одним кримінально-правовим засобом боротьби із злочинністю.

Ст. 21 КК УРСР визначала даний вид причетності як недонесення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинений злочин і встановлювала, що недонесення про злочини тягне відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених законом. Хоча в цьому законі прямо і не говорилося про недонесення про злочини, що вчинюються, але такі випадки прямо малися на увазі в ньому.

У Особливій частині КК УРСР передбачалася роздільна відповідальність за недонесення про найбільш небезпечні державні злочини і за недонесення по найбільш небезпечних інших злочинах.

Передбачаючи недонесення, КК УРСР, не обумовлював його якими-небудь умовами, подібно до того, як це робиться відносно приховування ("заздалегідь не обіцяне"), а в числі ознак пособництва не вказував на заздалегідь обіцяне недонесення. Тому навіть заздалегідь обіцяне недонесення не могло розглядатися як співучасть. Більшість авторів того періоду не розділяли цього погляду [27, с. 106]. Головний аргумент, що спонукав оспорювати позицію законодавця, найчіткіше був сформульований Ш.С. Рашківською, яка пише, що "причинний зв'язок, як об'єктивна ознака співучасті, може бути обумовлений не лише фізичними діями, але і психічною дією на свідомість виконавця. Обіцянка не донести зміцнює у злочинця надію сховатися від викриття, послабляє стримуючі мотиви і тим самим стимулює намір скоїти злочин".

З огляду на те, що норма про недонесення про найбільш небезпечні державні злочини була поміщена в главі КК УРСР "Злочини проти правосуддя", слід дійти висновку, що в цьому випадку законодавець вважав безпосереднім об'єктом недонесення громадські стосунки у сфері попередження державних злочинів. Безпосереднім же об'єктом усіх інших видів недонесення вважалися інтереси правосуддя, що і було відображено в системі законодавства усіх союзних республік відносно складу недонесення про найбільш тяжкі загальнокримінальні злочини.

Об'єктивна сторона недонесення характеризується бездіяльністю, що є невиконанням правового обов'язку повідомити про підготовлюваний, здійснюваний або вчинений злочин органам влади.

Готуванням до злочину в ч. 1 ст. 17КК УРСР визнавав підшукування або пристосування відповідних засобів або знарядь, а також створення інших умов для вчинення злочинів. КК України уточнив це поняття, додавши у визначення , підшукування співучасників злочину і змову на вчинення злочину, усунення перешкод (ч. 1 ст. 14). Під вчиненням злочину слід розуміти попередню злочинну діяльність на стадії замаху. У злочинах, що продовжуються і тривають, поняттям здійснюваного суспільно небезпечного діяння можуть охоплюватися також дії (бездіяльність), здійснювані злочинцем при закінченому складі (наприклад, коли розкрадання шляхом привласнення досягло особливо великого розміру і продовжує здійснюватися).

КК УРСР не встановлював форми, в якій мало бути зроблене повідомлення про злочин. Це могло було бути, наприклад, письмова або усна заява або повідомлення по телефону.

Відомості, які особа, достовірно знаючи про злочин, була зобов'язана повідомити компетентні органи, мали бути, як правило, вичерпними. Приховування істотних обставин скоєння злочину (наприклад, прізвища злочинця) тягнуло відповідальність за недонесення на загальних підставах. В цьому відношенні є цікавий приклад з практики. Громадянка А, знаходячись в нетверезому стані, задушила капроновою панчохою сусідку С. Чоловік дружини А. - В. і її знайомий К., достовірно знаючи про обставини скоєного злочину, не повідомили повністю про злочин в органи міліції. В. і К. були засуджені за недонесення. У вироку суд вказав, зокрема, що посилання В. на те, що він по телефону викликав працівників міліції, не обґрунтована, оскільки він не повідомив, хто саме убив С.

Відповідальність за недонесення наставала лише у разі наявності об'єктивної можливості повідомити про злочин. Хвороба, відсутність засобів зв'язку і інші поважні причини, що перешкоджають виконанню обов'язку повідомити про злочин, виключали карну відповідальність. Ш.С. Рашківська вважала, що відповідальність за недонесення виключалася і в тих випадках, коли "особі було відомо, що про підготовлюваний або вчинений злочин вже обізнані відповідні органи" [17, с. 133]. Таке категоричне твердження спірне. Суб'єкт далеко не завжди може досить повно судити про те, які саме відомості про злочин мають в розпорядженні компетентні органи. Тому в таких випадках, як правило, особа не звільнялася від обов'язку повідомити відомі йому про злочин відомості і, отже, від карної відповідальності за невиконання цього обов'язку (інша справа, що в подібних ситуаціях можливе звільнення винного від карної відповідальності і покарання на підставі статті 51 КК УРСР - звільнення від карної відповідальності з передачею справи до товариського суду або на поруки).