Стаття 261 КПК України вводить поняття сторін у судовому розгляді кримінальних справ, чого не було раніше. Розмежовуються сторона обвинувачення (прокурор, потерпілий, цивільний позивач та їхні представники) та сторона захисту (підсудний, захисник та законні представники, цивільний відповідач та його представник). Встановлено, що сторони мають рівні права на заявленя відводів та клопотань, подання доказів, участь у їх дослідженні та доведенні переконливості, виступ у судових дебатах, оскарження процесуальних рішень до суду.

Суттєвих змін зазнав порядок дослідження доказів.

Роль прокурора у поданні доказів, їх дослідженні зросла. Відповідно до Закону України від 21.06.2001 року зі ст.296 КПК України виключені частини 5 та 6, що раніше передбачали право суду на збирання нових доказів - виклик з власної ініціативи у судове засідання нових свідків, призначення експертизи, витребування документів та інших доказів. Усе це відтепер покладено на сторони, що зобов'язує прокурорів активізувати свою позицію у судових засіданнях, повною мірою використовувати право на надання нових доказів, не розраховуючи при цьому, що це зробить суд.

Абсолютно нове положення передбачено в Законі від 21.06.2001 року щодо ролі державного обвинувача та його прав при зміні обвинувачення або відмові від обвинувачення та процесуальних наслідків цих дій. Ст.277 КПК України вперше визначено, що під час судового слідства прокурор вправі змінити пред'явлення обвинувачення.

У зв'язку зі змінами кримінально-процесуального законодавства роль державного обвинувача та його відповідальність за законність судового рішення має значно зрости. Адже ст.347 КПК України (у старій редакції) зобов'язувала державних обвинувачів реагувати на кожен незаконний, необґрунтований вирок шляхом внесення касаційного подання.

Це положення в новій редакції ст.347 КПК України змінено. В п.8 ст.348 КПК України зазначено, що право на внесення апеляції має прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок.

Оскільки за законом державний обвинувач не зобов'язаний реагувати на незаконні судові рішення, а лише має на це право, ускладнюється оцінка діяльності прокурорів та якість підтримання державного обвинувачення, що в решті решт обмежує права громадян.

Законодавець передбачив право прокурорів вищого рівня на внесення касаційного подання незалежно від участі в розгляді справи (ст.384 КПК України). Але при цьому не передбачено право на витребування справи. У нових умовах прокуратура області позбавлена можливості ефективно використовувати право на внесення касаційного подання, оскільки це пов'язано з невеликою чисельністю штатів галузевого відділу, витратами на відрядження для безпосереднього ознайомлення зі справами. У зв'язку з цим на абсолютну більшість звернень громадян даються роз'яснення нового законодавства та пропозиції звернутись зі скаргами безпосередньо до Верховного Суду України.

Значну роботу виконували органи прокуратури з вивчення прокурорсько-судової практики при розгляді окремих категорій справ, щодо посадових осіб. Ця робота реалізовувалась шляхом витребування із судів справ певних категорій з подальшим їх вивченням. З приводу недоліків прокурорсько-судової практики до міських та районних прокуратур надсилались листи-зауваження для обговорення та вжиття заходів щодо недопущення порушень законів у подальшій роботі, і це мало позитивний вплив. Нині чинне законодавство взагалі не передбачає можливості витребування справ певних категорій, що фактично зведе нанівець аналітичну роботу в органах прокуратури.

Закон не передбачає надіслання судами копій судових рішень прокурорам. А тому окремі суди навмисно не направляють копії вироків, постанов прокурорам, що позбавляє їх можливості своєчасно виявляти порушення закону.

У зв'язку із закінченням терміну дії Перехідних Положень Конституції України Верховна Рада України 21 червня 2001 року прийняла зміни до КПК України, названі “малою судовою реформою”. В цих змінах порядок відправлення правосуддя та участі прокурора формулюються на інших засадах, ніж це було раніше.

1. ОСНОВНА ЧАСТИНА

1.1 СУТЬ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

1.1.1 Поняття державного обвинувачення і його підтримання у суді

У науці кримінального процесу обвинувачення розглядається перш за все в матеріальному (кримінально-правовому) і формальному (кримінально-процесуальному) значеннях. У матеріальному під обвинуваченням розуміють його “формулу” (предмет, зміст), обвинувальну тезу, твердження про винність обвинуваченого у вчиненому злочині, сукупність поставлених у вину протиправних фактів. У формальному сенсі - діяльність по встановленню винності конкретної особи у вчиненні конкретного злочину або по встановленню кримінальної відповідальності.

Проти подвійного тлумачення обвинувачення виступив П.М.Давидов, який вважав, що останнє є тільки процесуальною категорією і під обвинуваченням слід розуміти доведене, закріплене у процесуальному документі і направлене на реалізацію кримінальної відповідальності твердження органу дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду про вчинення злочину даною особою.

Окремі автори під обвинуваченням розуміють процесуальний документ, в якому воно викладено, інші - діяльність прокурора при розгляді справи у касаційній інстанції, “особливі процесуальні відносини між державою в особі ії уповноважених органів та особою, яка притягається як обвинувачений з приводу вчиненого злочину”. Заперечуючи проти цього, С.А.Альперт і В.М.Савицький обґрунтували положення про те, що обвинувачення зумовлює виникнення певної системи кримінально-процесуальних відносин, але саме по собі не є право відношенням.

Багато вчених не без підстави указують на взаємообумовленість, взаємодію та органічну єдність таких явищ, як обвинувачення - процесуальна діяльність і її матеріально-правовий прояв.

В.С. Зеленецький, посилаючись на певну самостійність кожного з названих аспектів обвинувачення, обґрунтовує, що конкретне обвинувачення в матеріально-правовому розумінні з моменту виникнення відбивається у процесуальних актах, але при відсутності діяльності воно статичне і може здійснюватися в ході процесуальної діяльності у процесуальному значенні. Такий підхід до виявлення взаємозв'язку “матеріального” і “процесуального” обвинувачення, на нашу думку, слід визнати переконливим. При з'ясуванні природи обвинувачення доцільно виходити не з видових відмінностей власне обвинувачення, а розглядати його як єдине ціле з іманентними ознаками, що характеризують його сутність.

Осмислення наведених поглядів на проблему дозволяє зробити висновок, що однією з основних ознак, які характеризують сутність обвинувачення, є твердження, що містяться в кримінально-процесуальному акті про вчинення певною особою злочину, передбаченого кримінальним законом. Ця думка знаходить своє підтвердження в КПК України, який містить такі терміни (словосполучення), як “пред'явлення обвинувачення”, “обвинувачений має право знати, в чому він обвинувачується”, “обсяг обвинувачення” тощо. Закон встановлює, що при формулюванні обвинувачення має бути складено процесуальний документ, в якому вказано: злочин, у вчиненні якого особа обвинувачується; час, місце та інші обставини вчинення злочину; кримінальний закон, який передбачає, що даний вчинок є злочинним.

Другою ознакою, яка окреслює сутність обвинувачення,є процесуальна діяльність по обґрунтуванню правильності обвинувальної тези. Ця ознака випливає зі ст.264 КПК України, яка містить такі терміни, як “підтримання державного обвинувачення”, “відмова від обвинувачення”, “підтвердження обвинувачення сукупністю доказів” та ін.

Нарешті, третьою ознакою, що характеризує сутність обвинувачення, є наявність суб'єктів, уповноважених законом формулювати обвинувачення. Розглянемо це питання детальніше, оскільки вирішення його пов'язано з визначенням низки понять у кримінальному процесі. Одне з них - момент початку реалізації функції обвинувачення. КПК України (ст.131, 132) пов'язує його з винесенням слідчим мотивованої постанови про притягнення особи як обвинуваченого. Однак багато авторів вважають, що обвинувачення формується саме в судовому розгляді, а діяльність слідчого спрямована тільки на дослідження обставин справи.

Проблемам формулювання і формування обвинувачення в теорії кримінального процесу була приділена певна увага , однак належним чином вона ще не була розроблена. В.М.Парадєєв вважає, що для більш повного виявлення суті формування обвинувачення необхідно простежити процес його “зародження” (виникнення), “становлення” (розвитку) та кінцевого формування. Для обґрунтування цього твердження треба простежити процес формування обвинувачення через діяльність слідчого (органу дізнання, прокурора, судді) по заяві (повідомленню), що надійшла про вчинення злочину. Заява, повідомлення - привод до порушення кримінальної справи. Однак, щоб остання була порушена, потрібні підстави - достатні дані, що вказують на наявність ознак злочину. За наявності приводів та підстав, означених у ст.94 КПК, прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язаний винести постанову, а суд - ухвалу про порушення кримінальної справи, в якій зазначаються приводи і підстави до порушення кримінальної справи, стаття кримінального закону, за ознаками якої порушується справа, а також подальший її хід.

Обвинувачення включає в себе: а) формулювання обвинувачення, тобто стисле викладення фактичних обставин справи, що містять у собі ознаки того чи іншого складу злочину і б) кваліфікацію злочину, тобто посилання на відповідну статтю кримінального закону, яка передбачає ознаки злочину, вказані у сформульованому обвинуваченні. Дійсно, закон передбачає формулювання обвинувачення у спеціальному процесуальному акті - постанові. Так з'являється обвинувачений.

Продовженням цієї діяльності є складання уповноваженою особою обвинувального висновку, в якому коротко викладається суть пред'явленого обвинувачення із зазначенням статті кримінального закону, яка передбачає даний злочин (ст.223 КПК), і затвердження (або складання нового) обвинувального висновку прокурором.

Таким чином, суб'єктами, уповноваженими законом формулювати обвинувачення, є прокурор, слідчий, особа, яка проводить дізнання1. Окрім слідчого обвинувачення виділяють також обвинувачення, здійснюване потерпілим (згідно з ч.4 ст.49 КПК потерпілий може брати участь у судових дебатах з усіх справ, по яких не виступає прокурор). Отже, обвинувальну діяльність у кримінальному процесі, окрім зазначених вище суб'єктів, можуть здійснювати потерпілий і його представники.

Чинний кримінально-процесуальний закон не визначає поняття “обвинувачення”.

На жаль, автори КПК України не запропонували визначення терміна обвинувачення. Між тим з урахуванням викладеного, можна сформулювати таке визначення цього поняття у кримінальному процесі: Обвинувачення-це зафіксоване (відбите) в спеціальному процесуальному акті твердження компетентної службової особи (слідчого, прокурора) про винність притягнутого до кримінальної відповідальності громадянина за вчинений ним злочин, а також процесуальні дії, пов'язані із здійсненням (у тому числі і підтриманням) обвинувачення у відповідних стадіях процесу.

Раніше наголошувалося, що обвинувачення у кримінальному процесі здійснюється уповноваженими на те суб'єктами: воно спрямоване на виявлення злочину, викриття винних та застосування до них справедливого покарання. Виникнувши, обвинувачення зумовлює подальший розвиток кримінально-процесуальних відносин, втягнення у кримінальний процес різних його учасників з не співпадаючими інтересами.