Досить своєрідно розуміють у Генеральній прокуратурі України і принцип змагальності. Направляючи справу до суду, прокурор повинен повідомляти суд про своє рішення по підтриманню державного обвинувачення (п. 2.1. наказу № 5гн Генерального Прокурора України від 19.09.05р.). Звичайно, кадрові проблеми прокуратури залишаються невирішеними. Однак, виникає запитання: хто ж, якщо не прокурор, за чинним законодавством виконує в суді функцію обвинувачення? Як бути суду, якщо прокурор не бере участі в розгляді справ публічного обвинувачення? Чи значить це, що постановлені судом рішення у справах є незаконними, оскільки суд не повинен був їх розглядати?1 Саме такі наслідки (тобто визначення винесених судових рішень) повинні тягнути порушення п.4 ч. 2 ст.129 Конституції України, бо давно підмічено: “латання дірок”, економія на правосудді, порушення принципу змагальності недешево обходиться нашій державі, яка проголосила себе “демократичною, соціальною і правовою” (ст.1 Конституції України)2. Відмова від існуючих норм Конституції тягне грубі порушення прав людини, судові помилки.

Разом з тим, останнім часом актуальним стало ще одне питання, пов'язане з діяльністю державного обвинувача: деякі автори виступили з обґрунтуванням необхідності розірвати зв'язок між діяльністю прокурора по нагляду за законністю розслідування злочинів (в Конституції ця функція називається наглядом за дотриманням законів органами, здійснюючими оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство) і підтримання державного обвинувачення в суді.

Для розмежування наглядової і обвинувальної функції прокурора, деякі автори пропонують скасувати затвердження прокурором обвинувального висновку, запровадивши норму про його санкціонування; покласти на прокурора обов'язок перевіряти справу “з точки зору достатності даних для того, щоб поставити обвинуваченого перед судом”; зобов'язати прокурора вперше визначити своє ставлення до обвинувачення, “лише виступаючи в судових дебатах”; покласти обов'язки державного обвинувача на слідчого, який здійснював розслідування справи; направляти справу безпосередньо до суду органами досудового слідства і дізнання та ін.

Однак у дискусії, що розгорнулася майже двадцять років тому запанувало категоричне твердження В.М.Савицького, що жодні так звані “корінні” зміни в організації діяльності органів прокуратури, пов'язані з участю прокурора в суді, непотрібні. Обґрунтовуючи свою точку зору, він писав: “Тільки ретельно розслідувана справа може бути поставлена на судовий розгляд - тоді будуть у наявності всі необхідні фактичні передумови винесення законного і обґрунтованого вироку. Своєрідним фільтром, який відсіює все, що не підлягає розгляду в суді, служить судова перевірка справи при попередньому розгляді.

Аналізуючи негативні тенденції, що склалися в діяльності прокурорів-обвинувачів у сучасних умовах, Ю.В.Коренєвський стверджує: “Прокурор, який почуває себе зв'язаним по руках і ногах обвинувальним висновком, над яким висить дамоклів меч статистики (тільки б не було виправдовувального вироку!), не зможе виконати завдань, що стоять перед ним”. До цього можна додати, що подолати подібні труднощі може лише прокурор з високим рівнем правосвідомості, принциповий, критично і творчо мислячий, здатний в інтересах справи проігнорувати неоправданою зарозумілістю і відмовитися від помилкової, непідтвердженої версії, людина, яка вміє протистояти будь-якому сторонньому впливу, проявити, якщо треба, і громадянську мужність.

У проекті КПК, розробленому робочою групою Кабінету Міністрів України, з метою розмежування наглядової й обвинувальної функції прокурора пропонується передати останньому право складати обвинувальний висновок по матеріалах органів досудового слідства і навіть визначається коло відповідних суб'єктів (ст.246 проекту).

Однак , такі заходи мають компромісний характер і проблеми не вирішують. Вихід із ситуації, що склалася, вбачаємо у створенні спеціалізованих прокуратур, єдиною функцією яких буде підтримання державного обвинувачення в суді. Такі прокуратури, що будуть діяти за територіальною ознакою, виключать змішування функцій прокурора в суді і сприятимуть об'єктивному розгляду справ. На жаль, на сьогодні аналізований конституційний принцип правосуддя дотримується не повною мірою, про що свідчить статистика.

Актуальним є питання про суб'єктів державного обвинувачення. Як було зазначено раніше, кожний вид обвинувачення здійснюється конкретним суб'єктом. Очевидно, що основним суб'єктом державного обвинувачення є прокурор, який правомочний порушувати державне обвинувачення проти особи, яка вчинила злочин. Такий висновок можна зробити з аналізу положень, що містяться у ст.228-233 КПК України. Зіставляючи їх з п.6 ст.32 КПК, де приводиться тлумачення терміна “прокурор”, відзначимо, що порушувати державне обвинувачення може тільки прокурор.

В.С.Зеленецкий пропонує класифікувати усіх суб'єктів державного обвинувачення на дві групи: особи, які порушують державне обвинувачення й особи, що підтримують його.

Оскільки прокурор є основним суб'єктом обвинувачення, можна класифікувати суб'єктів обвинувачення на основних і додаткових. До основних належать прокурори всіх рангів, які мають право як порушувати державне обвинувачення, так і підтримувати його в різних стадіях судового процесу, до додаткових - інші прокурорські працівники, які мають право лише підтримувати обвинувачення у суді.

У науковій літературі досить докладно розглянуто проблеми підтримання державного обвинувачення у суді стосовно діяльності прокурора.

Додаткові суб'єкти обвинувачення стають державними обвинувачами з моменту доручення їм прокурором, який порушив державне обвинувачення, підтримати його в суді. Саме з цього часу додатковий суб'єкт зобов'язаний готуватися до підтримання державного обвинувачення (п.2.5. Наказу № 10 Генерального прокурора України), тобто вивчити всі матеріали справи і бути переконаним у винності підсудного.

Очевидно, що між основним і додатковим суб'єктами державного обвинувачення виникають певні відносини. Означені відносини, не врегульовані КПК, мають службовий характер, засновані на відносинах влади і підлеглості в прокуратурі. Слід вказати на такі підстави прийняття обвинувачення до його підтримання в суді: а) матеріально-правові (наявність у діях обвинуваченого складу злочину, передбаченого конкретною нормою Кримінального кодексу); б) процесуальні (законність і обґрунтованість обвинувачення, відсутність порушень закону, які перешкоджають направленню справи в суд, тощо); в) психологічні (наявність переконання у винності особи, яка притягається до кримінальної відповідальності). Відзначимо, що на практиці є поодинокі випадки відмови додаткового суб'єкта обвинувачення від підтримання державного обвинувачення, причому такі відмови не завжди обґрунтовані, оскільки пов'язані з помилками, припущеними у процесі пізнання обставин конкретної кримінальної справи. У переважній більшості справ саме безпосереднє сприймання їх у суді дозволяє додатковим суб'єктам обвинувачення остаточно визначити своє ставлення (сформувати переконання) щодо винності особи, притягненої до кримінальної відповідальності.

Те, що прокурор повинен мати по кожній справі самостійну точку зору, яка ґрунтується на вивченні матеріалів справи, підкреслено і в п.2.5. наказу Генерального прокурора України №10 від 30.10.98р.

1.2 ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДГОТОВКИ ПРОКУРОРА ДО ПІДТРИМАННЯ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ В СУДІ

1.2.1 Поняття підготовки прокурора до підтримання державного обвинувачення

Як відомо, кримінальна справа - це сукупність документів, що відбивають хід і завершення кримінального процесу. В юридичній літературі, в актах Генерального прокурора України звертається увага на необхідність ретельної підготовки прокурора до підтримання державного обвинувачення. Разом з тим зміст поняття підготовки не визначено. Вважаємо, що підготовка до підтримання державного обвинувачення в конкретній кримінальній справі являє собою творчу пізнавальну діяльність, яка складається із сукупності дій по:

1) вивченню матеріалів кримінальної справи, їхній систематизації і фіксації;

2) аналізу доказів, наявних у кримінальній справі, їх оцінці і перевірці;

3) плануванню підтримання державного обвинувачення в суді, прогнозуванню ситуацій, що можуть виникнути при розгляді справи в суді.

Вважаємо, що метою підготовки прокурора до підтримання державного обвинувачення є попереднє сприймання конкретної кримінальної справи шляхом формування запасу знань, отриманих при її пізнанні (вивченні).

Для того, щоб означена діяльність була успішною, прокурор повинен знати систему прийомів, що її забезпечують, тобто володіти засобами її здійснення.

Понятійний апарат методу, способів, прийомів тощо розглядаються передусім як загальнонаукові категорії у філософській і спеціальній літературі, що об'єднуються в методологію - певний спосіб бачення і організацій дослідження. У філософії методологія визначається як система принципів і способів організації і побудови теоретичної та практичної діяльності, а також вчення про цю систему. Вона включає в себе прийоми, що складають загальний підхід до вирішення проблем, які стоять перед даною наукою. Звідси випливає, що в науці кримінального процесу застосовуються не тільки теоретичне пізнання, але і пізнання практичної діяльності, до яких можна віднести підтримання державного обвинувачення. Під цим розуміють спосіб досягнення будь-якої мети, вирішення конкретного завдання, сукупність прийомів або операцій практичного чи теоретичного засвоєння дійсності. Пізнавальна діяльність складається з процедур і процесів, технічних прийомів і засобів дослідження, аналізу, перевірки й оцінки даних і направлена передусім на досягнення належної якості знань і контролю за ними, що дозволить уникнути помилок при провадженні означеної діяльності. Система методів являє собою сукупність взаємопов'язаних правил, технологічних прийомів і наукових положень, які вказують на оптимальні шляхи і способи реалізації пізнання і перетворення дійсності.

Очевидно, що наука кримінального процесу, як одна з наук про боротьбу зі злочинністю, коригується у процесі свого функціонування певними методами, що досліджувалися в спеціальній літературі. Разом з тим діяльність прокурора по підтриманню державного обвинувачення досліджена явно недостатньо.

Дійсно, поняття системи прийомів, технічних засобів, тактичних засобів, тактичних прийомів і методичних рекомендацій тривалий час розроблялося криміналістикою. Криміналістика - це система наукових положень і розроблюваних на їхній основі практичних рекомендацій по розкриттю і розслідуванню злочинів, під криміналістичною тактикою розуміють сукупність заснованих на законі, найбільш ефективних прийомів розкриття і розслідування злочинів, які обираються у відповідності до умов слідчої ситуації і спрямовані на подолання протидії зацікавлених осіб і усунення чинників, що перешкоджають встановленню істини.

Підтримання державного обвинувачення є праксеологічним (безпосередньо практичним), галузевим, індивідуальним, призначеним для реалізації конкретного методу боротьби зі злочинністю.