Закон визначає їх процесуальний стан, особливості їхньої діяльності, а також функції. У теорії кримінального процесу проблема кримінально-процесуальних функцій і на сьогодні ще залишається однією з найбільш дискусійних, оскільки від її вирішення багато в чому залежить удосконалення діяльності учасників кримінального процесу.

На думку одних вчених, процесуальна функція - це певний напрямок, особливим чином обмежена сторона, вид кримінально-процесуальної діяльності. Інші вважають, що під функцією кримінального процесу слід розуміти регламентовані нормами права і висловлені у відповідних напрямках такої діяльності призначення і роль його учасників.

Проаналізувавши визначені поняття “функції”, В.С.Зеленецький обґрунтовано помітив, що “загальним для них є те, що всі автори включають до нього вказівку на діяльність як обов'язковий елемент будь-якої функції процесу. Другий їхній загальний елемент - це вказівка на здійснення певного напрямку діяльності конкретним суб'єктом, який займає у процесі специфічне правове становище і виконує в ньому самостійну процесуальну функцію”. Вбачаючи єдність відносин і діяльності, як структуроутворюючих елементів функції, В.С.Зеленецький дійшов висновку, що під функцією необхідно розуміти особливий вид специфічно спрямованої діяльності, що характеризується особливою морфологічною структурою і здійснюється з метою реалізації правових, криміналістичних і виховних завдань кримінального процесу, захисту прав та охоронюваних законом інтересів людини . Останнім часом такий погляд поділяють і інші вчені.

Викликає інтерес і питання про класифікацію кримінально-процесуальних функцій. Відомий поділ функцій на основні (зв'язані з досягненням загальних цілей процесу) і неосновні (окремі). До основних (загальних) відносять обвинувачення, захист і вирішення справи. Щодо таких функцій, як обвинувачення, захист, вирішення справи, то вони здійснюються не на всіх, а лише на окремих стадіях процесу. До того ж вони притаманні не всім суб'єктам кримінально-процесуальної діяльності, а тільки деяким з них. Такі функції мають не загальний, а приватний (окремий) характер, у зв'язку з чим їх потрібно називати приватними (окремими) функціями процесу або функціями окремих стадій.

В юридичній літературі висловлені судження про те, що функція обвинувачення, переходячи зі стадії досудового розслідування в стадію судового розгляду, проходить два етапи. Державне обвинувачення як процесуальну функцію можна розділити на два етапи - на обвинувачення до суду, коли в своєму матеріальному змісті воно пред'являється обвинуваченому, коли збираються необхідні докази для його обґрунтування, і на обвинувачення в суді, коли, будучи сформульованим в обвинувальному висновку, воно підтримується прокурором. З цих суджень випливає, що державне обвинувачення як процесуальна функція здійснюється як на слідстві, так і в суді.

Однак визначення “державне” щодо обвинувачення відбиває його відмінність як від інших видів обвинувальної діяльності (здійснюваної, наприклад, на досудовому слідстві), так і від інших суб'єктів обвинувачення (що особливо чітко простежується на стадії судового розгляду).

У теорії не склалося єдиної думки з приводу моменту виникнення державного обвинувачення, а це досить важливо для виникнення інших кримінально-процесуальних функцій та діяльності учасників кримінального процесу.

Момент появи державного обвинувачення свого часу був ретельно досліджений В.М.Савицьким. З цього приводу він писав: “Затвердження прокурором обвинувального висновку означає згоду з висновком слідчого й аргументацією, яка лежить в його основі.

Між тим законодавець використовує термін “державне обвинувачення” стосовно діяльності прокурора у суді. Тому слід погодитися з В.М.Савицьким, який відзначив, , що “…саме цей вислів - “підтримання державного обвинувачення” - дуже точно характеризує суть діяльності прокурора у стадії судового розгляду “.

На думку В.С.Зеленецького, державне обвинувачення виникає в тому процесі , де прокурор досліджує обвинувальний висновок і всі матеріали кримінальної справи; якщо прокурор впевнений у винності конкретної особи , він приймає рішення про затвердження обвинувального висновку й отже, про порушення державного обвинувачення. “Функція державного обвинувачення, - підкреслює він, - виникає у момент затвердження прокурором обвинувального висновку і порушення завдяки цьому державного обвинувачення проти винної особи. Саме з цього моменту прокурор стає державним обвинувачем”. Дійсно, затвердженням обвинувального висновку прокурор формулює своє переконання у винності конкретної особи і тому порушує проти неї державне обвинувачення. Направляючи справу з обвинувальним висновком на розгляд суду, він цим підтверджує намір підтримувати державне обвинувачення.

Автори проекту КПК, більш чітко проводячи межу між обвинувальною діяльністю слідчого і прокурора, момент закінчення досудового слідства пов'язують з винесенням слідчим постанови про закінчення досудового слідства і направлення справи прокурору для складання обвинувального висновку або постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного впливу.

Таким чином, державне обвинувачення - виражене у процесуальному акті твердження прокурора про вчинення конкретною особою кримінально-караного вчинку, передбаченого нормою кримінального закону, яке породжує обов'язок органів, здійснюючих правосуддя, розглянути питання про винність і покарання вказаної особи.

1.1.2 Прокурор - суб'єкт державного обвинувачення

Порушивши державне обвинувачення, прокурор стає суб'єктом його підтримання в суді. Правове становище прокурора, який бере участь у розгляді справи судом, визначено КПК, і Законом України “Про прокуратуру”.

З прийняттям у 1996 р. Конституції України спір про процесуальний стан прокурора в суді (як органу вищого нагляду за дотриманням законів або як сторони у процесі) втратив свою актуальність, оскільки основний Закон визначив діяльність прокурора в судовому розгляді кримінальних справ як підтримання державного обвинувачення.

В.В.Гаврилов, аналізуючи окремі статті КПК, які регламентують судовий розгляд, категорично заперечує проти положення про те, що державний обвинувач - лише сторона, що бере участь у розгляді справ. Те, що в одних статтях прокурора названо “державним обвинувачем”, в других -“обвинувачем”, а в третіх - просто “прокурором” дала йому підставу зробити висновок, що “обвинувачення і нагляд в судовому розгляді… здійснюються одночасно”.

У використанні цих різних термінів - “прокурор” і “державний обвинувач” відповідно до судового розгляду досить складно знайти логіку законодавця. Свого часу В.М.Савицький обґрунтовано помітив, що не витримання термінології закону безпосередньо відбивається на мові наукових досліджень і потрапляє у сферу практиків, укорінюючись досить міцно і надовго.

Слід відзначити, що автори проекту КПК України, підготовленого робочою групою Кабінету Міністрів України, взагалі відмовилися від використання терміну “державний обвинувач”.

Суб'єкти, здійснюючі кримінально-процесуальні функції обвинувачення і захисту, називаються в законі сторонами. Визнання того, що в кримінальному процесі виконання функцій обвинувачення і захисту забезпечується сторонами на підставі принципу змагальності, дозволило деяким авторам зробити висновок, що прокурор, який підтримує в суді обвинувачення, виконує функції позивача.

Терміном “сторона” визначають учасника судового розгляду, який відстоює перед судом певний, охоронюваний законом інтерес і користується для цього тими ж правилами, які має учасник судового розгляду, який відстоює протилежний інтерес. Для сторони характерні два моменти: а) наявність процесуального інтересу і б) володіння однаковою з іншою стороною сукупністю прав у доказуванні висновків, що втілюють цей інтерес. У прокурора, який підтримує державне обвинувачення в суді, є вказані ознаки сторони (наявність процесуального інтересу - забезпечення державного інтересу обвинувачення особи в інкримінованому злочині; законодавче закріплення функції обвинувачення та функції захисту і рівноправності сторін).

Питання про сторони у судовому розгляді тісно пов'язано з принципом змагальності у кримінальному процесі.

Елементам змагальності і формам її практичного прояву у судовій діяльності присвячене немало публікацій.

Закріплення в Конституції України принципу змагальності сторін, свободи в наданні ними суду доказів і в доказуванні перед судом своєї переконливості ( п.4 ч.3 ст. 129) вимагає внесення до Кримінально-процесуального Кодексу відповідних змін, а саме введення терміну “сторона”, який поширюється і на прокурора. На жаль, і автори проекту КПК, підготовленого Кабінетом Міністрів України, і автори проекту Закону “Про прокуратуру”, поданого Генеральною прокуратурою України у березні 1998 р., не врахували ці положення Основного Закону нашої держави.

Разом з тим зведення змагальності в ранг конституційного принципу і наступне внесення відповідних змін до КПК і Закону “Про прокуратуру” повинні показати всю безпідставність тверджень про прокурорський нагляд за судом.

На підставі багатогранного аналізу існуючих точок зору про процесуальне становище прокурора в суді В.М.Савицький зробив висновок: “Прокурор в суді - сторона-обвинувач, його завдання - підтримання пред'явленого обвинувачення і викриття перед судом винного. Підтримання обвинувачення або відмова від нього, якщо воно не підтвердилося на судовому слідстві, - от що означає його процесуальне становище як учасника судового розгляду”.

Обговорюючи питання про практичне забезпечення дотримання принципу змагальності в кримінальному судочинстві, деякі автори висловили думку, що у зв'язку з ліквідацією загально наглядової і слідчої функції прокурора кадри прокурорів, які вивільняються, можуть поповнити лави державних обвинувачів. Така постановка питання зможе вирішити кадрову проблему в органах прокуратури вже в недалекому майбутньому. Оскільки відповідно до п.9 розд.XV Конституції України (“Перехідні положення”) прокуратура згідно з чинними законами продовжує виконувати функцію нагляду за дотриманням і виконанням законів до набуття чинності законів, регулюючих діяльність державних органів по контролю за дотриманням законів, до формування системи досудового слідства і надання чинності законам, регулюючим її функціонування, то вихід ми вбачаємо у збільшенні штатної чисельності прокурорських кадрів, на яких буде покладено підтримання державного обвинувачення в суді. Тому дуже важливо з урахуванням науково обґрунтованих рекомендацій визначити справжню потребу практики і вже сьогодні вирішити це питання. Інакше при відсутності у справі сторони - державного обвинувача принцип змагальності, закріплений Конституцією, надовго залишиться декларативним.

Введення в Україні суду присяжних (п.4 ст.121 Конституції) передбачає обов'язкову участь прокурора в розгляді справ цим судом. Винесення вердикту присяжними багато в чому залежить від уміння обвинувача і захисника брати активну участь у судовому розгляді, особливо в дослідженні доказів, а головним чином - від уміння переконливо побудувати обвинувальну чи захисну промову.