Ще однією надзвичайно важливою проблемою держави Україна у цьому напрямі є відсутність політичної волі її державних лідерів. Насамперед це стосується органів виконавчої влади. Якби вони діяли рішучіше і розумно реагували на висловлювання того чи іншого депутата, партійного лідера, навіть офіційних і неофіційних представників інших держав, була б реальна гарантія того, що наша країна поступово просувалася б уперед, до повноцінного створення громадянського суспільства. Що ж стосується останнього то, на наш погляд, була лише імітація створюваної роботи, але не сама продуктивна праця. Політичні дебати на симпозіумах і конференціях, заклики до громадськості, закордонні відрядження, навіть хаотичні намагання щось робити самі по собі не здатні забезпечити створення громадянського суспільства.

Як тут не згадати висновок Е. Коулі в англійському журналі «Економіст», що політична воля є «ахіллесовою п'ятою» українського керівництва. Саме політичної волі йому не вистачає для здійснення економічних реформ. А загалом для цього процесу необхідно мати чотири чинники: добрий план; людей, які здатні його реалізувати; фінансову допомогу; політичну волю щодо здійснення цих реформ. Вважаючи, що перші три умови є, автор сумнівається щодо політичної волі. Нам потрібен поміркований лідер, який би об'єднав спільною ідеєю регіони України, дав відчуття загальної долі та сформував би політичну волю, щоб здійснити те, що треба здійснити [10, С. 8].

Можна також погодитися з Е. Коулі в тому, що кадрам державного керівництва України притаманний низький професійний рівень, що і призвело до значних управлінських хиб у фінансово-грошовій політиці, приватизації, проведенні земельної реформи та інших управлінських діях. Автор захоплюється терпінням, з яким українці ставляться до некомпетентності своїх керівників, називаючи його слов'янським стоїцизмом.

«Український стоїцизм» не повинен перерости в песимізм, а тим більше в егоїзм, особливо в державних структурах -- це теж одне з головних ідейно-духовних завдань держави. Бажано, щоб на рівні політичних і державних лідерів, виробників і науковців, простих громадян не було послідовників Макса Штірнера з його «союзом егоїстів» і Ф. Ніцше, який зазначав, що «...життя ґрунтується на неморальних передумовах: і будь-яка мораль відкидає життя» [18, С. 25.] Тут пропагується принцип егоїзму, що є негативним передусім тому, що він прямо суперечить соціальній справедливості, яка за всіх інших умов обов'язково повинна бути забезпечена у громадянському суспільстві. Хоч слід визнати, що останнім часом в Україні в науково-публіцистичній літературі з'являється все більше теорій про необхідність формування в межах громадянського суспільства «аристократичної економічної еліти», «первинного накопичення капіталу, будь-якими шляхами і засобами», заперечення принципу рівності не тільки у його абсолютному розумінні, з чим, за певних умов, можна погодитися, а й у плані забезпечення кожному рівних можливостей для здійснення своїх позитивних ініціатив тощо.

На противагу цьому заслуговує на увагу позиція вже згадуваного С. Л. Франка з питання прав особи, зокрема права власності. Він розглядає власника як уповноваженого володіти, користуватись і розпоряджатися власністю для служіння громадянському суспільству. Вчений стверджує, що «приватна власність є реальною умовою буття людини як духовно-тілесної істоти; тим самим вона є реальною умовою його свободи як члена суспільного цілого і, отже, умовою буття самого громадянського суспільства» [23, C. 142]. Тобто, власність, у розумінні С. Л. Франка, по-перше, дає індивідуальну свободу людині, по-друге, забезпечує їй владу над оточуючим середовищем і, по-третє, пов'язує людину з суспільством, робить її його повноцінним членом. Б. Констан зазначав: «Дух власника не набувається настільки ж легко, як сама власність. Збережи мене Боже думати, що багатство повинно являти собою якійсь привілей! Всі природні здібності, аналогічно, як і суспільні привілеї, повинні знайти своє місце у політичній організації, і талант є не меншим багатством, ніж достаток. Але у добре організованому суспільстві талант завжди веде до достатку. Когорта колишніх власників поповнюється новими членами -- такий єдиний шлях розвитку, розвитку прогресивного, невловимого, що включає у себе часткові зміни. Поступове і еволюційне збагачення -- зовсім інша справа, ніж насильницьке захоплення власності. Людина, що збагачується за рахунок свого виробництва або своїх здібностей, вчиться цінити те, чого вона набуває. Той, хто збагачується за рахунок пограбування, стає негідним того, що награбував» [12, С.204].

Основна форма збільшення приватної власності у повсякденному житті -- це підприємництво. Саме воно духовно збагачує та дає життя громадянському суспільству, а тому держава також не може стояти осторонь. Загалом, за сутністю свого спрямування, завдання полягає в тому, щоб рішуче посилити роль державної влади у регулюванні, на демократичній основі, перш за все економічних суспільних відносин. Якоюсь мірою слід повернутися назад, у тому розумінні, щоб ліквідувати всі негативні результати придбання, володіння, використання та розпорядження державним та громадським майном. Держава повинна повернути собі довіру трудового народу, рішуче діючи у напрямі здійснення реформ і захисту прав та свобод людини і громадянина. Слід вдуматися у пророчі слова І. О. Ільїна про те, що «приватна власність -- це влада: безпосередньо -- над речами, але опосередковано -- і над людьми. Не можна надавати владу, не навчаючи користуватись нею. Приватна власність -- це свобода. Не можна надавати свободу, не привчаючи до її благовикористання. Приватна власність -- це право: цьому праву відповідають не тільки юридичні обов'язки, що згадувались, а й морально-соціальні, і патріотичні, -- ніде не оформлені і не згадувані обов'язки. Приватна власність означає самостійність і самодіяльність людини: не можна виходити з припущення, що кожний з нас «від природи» дозрів до неї і вміє її здійснювати в житті» [7, С. 132].