Цивільне процесуальне право України і врегульоване ним цивільне судочинство побудовано на демократичних принципах. У принципах відображені політико-правові ідеї, погляди народу на право як соціальну цінність. У них в концентрованому вигляді виявлена заінтересована воля народу наділити право такими якостями, які найбільш повно задовольняли б його ідеї і погляди у визначенні основ організаційної побудови правосуддя в цивільних справах, процесуальної діяльності суду і правового становища учасників процесу. Зміст принципів має демократичний характер і полягає в тому, що, закріплені в нормах права, вони характеризують здійснення правосуддя тільки судом і на засадах рівності громадян перед законом і судом, одноособовість і колегіальність розгляду цивільних справ, незалежність суддів і підкорення їх тільки законові, змагальність, гласність, здійснення судочинства державною мовою. Широкі і реальні процесуальні права учасників процесу і надійні гарантії їх реалізації, доступність і простота судочинства, які дають можливість кожній заінтересованій особі реалізувати право на звернення до суду за захистом і на судовий захист, надані Конституцією України (ст. 55). З розвитком суспільства принципи цивільного процесуального права розвиваються і вдосконалюються з урахуванням потреб політичних і соціально-економічних перетворень, подальшого забезпечення гарантій захисту суб'єктивних прав громадян, їх об'єднань і державних інтересів, а також підвищення ефективності судової діяльності в забезпеченні законності і справедливості. На сучасному етапі розвитку України суворе додержання і законодавче вдосконалення повноти вираження і дії демократичних принципів цивільного процесуального права є важливою гарантією зміцнення законності як невід'ємної частини функціонування правової держави і демократичного правопорядку.

Основними гарантіями справедливого судочинства виступають його основні засади, не дотримання яких судом тягне за собою скасування судового рішення. Зауважимо, що матеріальні і процесуальні закони також створюють умови та гарантують захист основоположних прав і свобод людини. Тоді виникає питання, хто і яким чином може контролювати дотримання конституційних приписів та норм процесуального законодавства, що гарантують законність, повноту, об'єктивність, неупередженість суду і належний рівень використання процесуальних прав сторонами? На мою думку, таким своєрідним контролером може виступати сама сторона судового процесу. Саме в результаті реалізації свого права на змагальність, свободу в наданні суду своїх доказів та у доведеності перед судом їх переконливості і проявляється можливість для сторони контролювати хід судового процесу з усіма притаманними йому особливостями.

Зважаючи на те, що право на судовий захист входить до переліку прав, що захищаються Конвенцією, доцільно виокремити ті його елементи, які є обов'язковими в сенсі практики Європейського суду з прав людини. Так, у статті 6 Конвенції закріплене право на справедливий суд. Зокрема у частині першій цієї статті зазначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним та безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - якщо за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя. Виходячи з конструкції частини першої статті 6 Конвенції, стверджуємо, що в ній закріплені такі елементи права на судовий захист: а) право на розгляд справи; б) право на справедливість судового розгляду; в) право на публічність розгляду справи та проголошення рішення; г) право на розумний строк розгляду справи; д) право на розгляд справи судом, встановленим законом; е) право на незалежність і безсторонність суду[43].

Отже, значення принципів цивільного процесуального права в тому, що в них відображені найбільш характерні демократичні риси і загальна спрямованість права та його найважливіших інститутів, у зв'язку з чим вони дають змогу пізнати суть цієї галузі права, її суспільний характер у цілому, а також окремих інститутів.

Виконання завдань цивільного судочинства і його ефективність залежить від правильного застосування судами в справі норм матеріального і процесуального права, для чого необхідне пізнання їх змісту, регламентованих ними правил, їх спрямованості, місця в системі права, зв'язку з іншими нормами і юридичними принципами, які в них відтворюються. Принципи сприяють правильному пізнанню і застосуванню норм цивільного процесуального права, виступають основою для законодавчої практики, для підготовки, розроблення і прийняття за змістом правових норм та їх удосконалення.

Визначення в законодавстві принципів як загальних засад, начал права вплинуло на формування їх поняття в науці цивільного процесу. Вони розглядаються як основні (або правові) засади організації і діяльності суду, основні положення даної галузі права, які відображають її специфіку і зміст, або засади побудови процесу в цілому і всієї системи цивільних процесуальних дій і відносин відповідно до завдань правосуддя; як основні ідеї, положення, керівні засади з питань здійснення правосуддя в цивільних справах, закріплені в нормах права; як правові погляди народу на завдання і засоби діяльності суду по розгляду і вирішенню цивільних справ; як обумовлені базисом суспільства і виражені в змісті цивільного процесуального права суспільно-політичні, нормативно-керівні основи (засади) даної галузі права, які становлять її якісні особливості і виявляють демократизм, специфічні властивості процесуального права і відображають перспективи його розвитку.

У наведених та інших визначеннях принципів процесуального права відображаються їх характерні риси, але вони повністю не розкривають їх суті й змісту, отже, потребують додаткових пояснень. Визначення принципів як основних засад, керівних положень, суспільно-політичних основ залишає поза увагою, що являють собою такі засади, положення, основи. Чиї вони і що відображають? Помилковим є визнання функціонування принципів цивільного процесуального права за межами законодавчого закріплення їх змісту, а тільки як теоретичних положень, які виражають необхідність певних способів і форм правового регулювання суспільних відносин.

Принципи закріплюються в нормах права. їх положення, правила відображають суспільно-правові погляди народу як безпосередньо, так і через політичні партії, громадські і державні об'єднання, які беруть участь у соціально-політичному житті держави. Змістом таких суспільно-політичних поглядів є відносини, які належать до предмета регулювання даної галузі права. Отже, принципами цивільного процесуального права будуть закріплені в його нормах правові погляди, ідеї українського народу на завдання і мету правосуддя в цивільних справах (цивільного судочинства), організаційної його побудови і процесуальної діяльності, процесуально-правових повноважень суду та процесуально-правового становища учасників процесу -- громадян, підприємств, установ, організацій.

Принципи характеризуються такими ознаками:

1) принцип включає (виражає) в собі певну ідею (погляд), яка складає його зміст;

2) така ідея має бути закріплена в нормі(ах) цивільного процесуального права;

3) принцип повинен бути безпосередньо пов'язаним з цивільним процесом, визначаючи його основні властивості;

4) принцип повинен мати загальне значення для всього цивільного процесу;

5) принцип визначає типові риси цивільного судочинства і може мати винятки, які не є принципом;

6) принципами не можуть бути звичайні вимоги (правила), які не складають одну з відомих альтернативних вимог;

7) принципами не можуть бути положення, які дублюють інші принципи або які з них виходять[68].

Теоретичні і практичні проблеми змагальності вивчалися і продовжують вивчатися у цивілістичні науці. Слід зазначити що цивілістичні науці навадояться найрізноманітніші визначення поняття змагальності. Звичайно, термін «змагальність» походить від слова «змагання». Змагатися, означає, намагатися перемогти кого-небудь у якомусь спорті, змаганні. Змагання передбачає наявність, принаймні, двох суб'єктів, які змагаються та володіють відповідними засобами, відомою зброєю, за допомогою якої вони добиватися своєї перемоги. Отже, змагальність, це насамперед один із способів вирішення правових конфліктів, який визначає внутрішню структуру і зміст цивільного процесу. Термін змагальність точніше всього віддзеркалює одну з істотних рис цивільного процесу, а саме те що, у змагальному судочинстві вирішення справи відбувається лише внаслідок процесуальної боротьби двох суб'єктів, які протистоять один одному, це позивач і відповідач.[58]

Змагальність за проф. Штефаном полягає у забезпеченні можливості сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права й інтереси, свою позицію у справі, свободу в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Змагальністю визначається весь процес відбору (подання, витребування, залучення) фактичного матеріалу, необхідного для розв'язання судом справи, встановлюються форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб'єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвердження своїх міркувань і оспорювань та заперечень доводів іншої сторони визначають зовнішню форму цивільного процесу, надаючи йому змагального вигляду -- спору сторін перед судом.

Тому, змагальність характеризується змогою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і використовувати у доказовій діяльності передбачені ЦПК України необхідні процесуальні засоби, фактичні дані і докази, що їх підтверджують. Процес ґрунтується на праві сторін вільно розпоряджатися фактичним матеріалом у процесі. Необхідні судові дані про юридичні факти у справі, що становлять предмет доказування, а також докази, якими вони підтверджуються, подають, насамперед, сторони. Кожна з них повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 2 ст. 10 ЦПК України). У зв'язку з цим вони мають право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у судових засіданнях, подавати докази і брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати судові усні і письмові пояснення, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 27 ЦПК України). Отож зміст принципу змагальності складають права і обов'язки сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, у сфері судового доказування. Принцип змагальності визначає змагальну форму цивільного судочинства -- такий процесуальний порядок, що забезпечує сторонам й іншим особам, які беруть участь у справі, можливість активно захищати особисті права й інтереси, права й інтереси інших осіб та держави.

Змагальна форма процесу забезпечується процесуальним становищем суду, який зобов'язаний надавати процесуальну допомогу особам, які беруть участь у справі, роз'яснити їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні їх права і за їх клопотанням сприяти у витребуванні доказів (ч. 4 ст. 10, п. 5 ч. 6 ст. 130 ЦПК України) тощо. Отже, принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єктивного встановлення дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін[68].

1.2 Становлення принципу змагальності