Усі засади судочинства у межах цілісної системи органічно й нерозривно пов'язані як з усією системою, так і з рештою засад, взаємодіють між собою і порушення будь-якої з них призводить, як правило, до порушення інших засад і тим самим до порушення законності при провадженні у справі загалом.

Такої ж думки дотримуються і відомі правознавці В. Комаров та Н. Сібільова, які стверджують, що при здійсненні судочинства конституційні засади не допускають ніяких винятків, їм притаманна найбільша стабільність. Невиконання приписів процесуальних норм, що містяться у процесуальному законодавстві та ґрунтуються на конституційних засадах судочинства, визнається безумовною підставою скасування судових рішень і пов'язується з суттєвим порушенням судових процедур, які здебільшого не сумісні з правом на судовий захист та унеможливлюють належну його реалізацію [36].

У 1996 р. змагальність сторін у судовому процесі, як одна із основних засад судочинства, отримала конституційне закріплення, хоча термін «змагальність сторін» привертав увагу багатьох вчених-процесуалістів і раніше. Однак, незважаючи на те, що цей принцип загальновідомий, виникає потреба в його ґрунтовному дослідженні з метою більш повного зґясування змісту цього поняття.

Тому актуальними сьогодні виявилися слова відомого російського юриста і громадського діяча К. Победоносцева, який наприкінці XIX ст. писав, що у нас у багатьох випадках зовсім забулось поняття про те, що суд є змаганням двох сторін і що неможливо задовольнити одну сторону, не вислухавши другої. Яким би простим не здавалося це поняття, воно не було присутнім у свідомості багатьох суддів, яким би беззаперечним не було це правило, воно порушувалось щоденно і несвідомо, і тому судове рішення нерідко набувало вигляду випадкової дії й тягнуло за собою нові непорозуміння. Оживити у свідомості названу корінну засаду будь-якого суду і поставити її так, щоб вона і на майбутнє була непорушною, щоб складала абетку правосуддя, без якої не можна зробити і кроку, -- вже це одне становить для нас значний набуток [48].

Якщо провести аналіз історичного розвитку даного інституту, то потрібно зазначити що з часів Руської правди до 18 ст. процесу було притаманна лише чиста змагальність, лише з деякими винятками [45]. При Петрі I загальною тенденцією розвитку процесуального законодавства була заміна змагального процесу слідчим. Разом з тим, слід зазначити, що процесуальне право зробило крок вперед. Був створений перший процесуальний кодекс, хоч із обмеженим застосуванням. Іменні укази від 21 лютого 1697 та указ від 5 листопада 1723р. « Про форму суда» стали найважливішими нормативними актами які регулювали процес. Суддя перестає бути пасивним арбітром і починає сам допитувати свідків. З здійсненням судової реформи 1964 р. було прийнято Статут цивільного судочинства . було проголошено ідею змагальності відповідно до якої суд ні в якому разі не збирає сам докази чи довідки, а обґрунтовує своє рішення виключно на доках наданих сторонами , також було встановлено, що суд не має права ні постановляти рішення про такі предмети, про які не було заявлено вимог, і присуджувати більше того, ніж було заявлено, ні порушувати питання про давність якщо сторони на неї не посилались(ст. 367,706) Проте проголошуючи змагальність залишилися деякі елементи слідчого процесу, суд міг: суди мали право з власної ініціативи подавати огляд( ст. 368), вимагати пояснення у сторін у разі неясності ( ст. 507), призначати експертизу( ст. 515).

Судова реформа 1964 р. стала поштовхом для розвитку науки цивільного процесу. Значення праць вчених процесуаналістів 19 ст. початку 20 ст. полягає в тому що вони заклали основи цивілістичної науки що стало опорою для майбутніх праць[46].

Подальший розвиток відбувався із зміню політичної формації відповідно до якої відбулися зміни у цивільному законодавстві. В основу нового законодавства було покладено класовий підхід. Перші кодифіковані акти, як Цивільно-процесуальний кодекс 1924 р. надав суду право втручатися в доказову діяльність, хоча формально було закріплено головне правило змагальності - кожна сторона доводить ті обставини, на які вона посилається як на підстав своїх вимог та заперечень. А ст. 5 закріпила, що суд зобов'язаний всебічно намагатися з'ясувати дійсні права та обов'язки, взаємовідносини сторін, не обмежуючись поданими доказами, сприяти з'ясуванні істинних для вирішення справи обставин і підтвердити їх доказами, активно сприяти сторонам, охороняти їхні права та законні інтереси, щоб юридичну необізнаність, малограмотність тощо не можна використовувати на їхню шкоду. Таке дивне поєднання змагального та слідчого начал на практиці робило процес чисто слідчим. Названа тенденція збереглася в наступних кодексах 1929 р. та 1964 р.[66].

Зрозуміло,що надання вирішальної ролі в доказової діяльності суду, принцип змагальності фактично нівелювався, що знайшло відображення в теоретичних розробках вчених-процесуаналістів. На думку С. Абрамова, принцип змагальності означав поєднання ініціативи та самодіяльності сторін з ініціативою та активністю суду у виявленні всіх обставин справи і в підтвердженні її доказами, що сприяють встановленню матеріальної істини[44].

А.Клейнман визначав принцип змагальності як право сторін посилатися на фактичні обставини справи і розпоряджатися доказами в поєднанні з правом прокурора доводити обставини справи із правом суду досліджувати факти, які мають значення для справи, та збирати докази[35].

Таку ж думку поділяв К. Юдельсон, котрий вважав змагальність правом сторін розпоряджатися доказами, свободу сторін посилатися на ті чи інші фактичні обставини перед судом, які лежать в основі вимог та заперечень, свободу суду, його право не обмежуватися юридичними фактами, що висунули сторони, а ставити на своє вирішення інші суттєві для справи, право суду вимагати від сторін додаткових доказів та самому збирати їх[69].

То ж не дивно, що виникла думка про відсутність принципу змагальності взагалі. Зокрема, В Семенов дійшов висновку, що специфічно галузевими принципами цивільного процесу є рівність сторін при змагальні формі судочинства, диспозитивність, активність суду при розгляді цивільних справ, доступність судового захисту цивільних прав. Принцип змагальності та рівності сторін у процесі він об'єднав в один[52].

Проблема змагальності залишається предметом наукових досліджень в науці і в сучасний період. При цьому слід зазначити, що процесуальна доктрина, як правило, розглядає змагальність як один з принципів цивільного процесуального права. Разом з тим, можна визнати правильним твердження Шишкіна про можливість біль широкого підходу до розуміння змагальності. На думку автора, змагальність- це характерна риса процесу визначає його розвиток з точки зору матеріальної сторони[56].У процесуальному праві принцип змагальності забезпечує широку можливість сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, обстоювати свої права й інтереси, свою позицію у справі, свободу надання суду своїх доказів і доведення перед судом їх переконливості. Змагальністю визначаються весь процес відбору фактичного матеріалу, необхідного для розв'язання судом справи, форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб'єктів доказування, її послідовність і правові наслідки.

Принцип змагальності передбачає широкі можливості сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і використовувати в доказовій діяльності передбачені ЦПК необхідні процесуальні засоби, фактичні дані і докази, що їх підтверджують. Цей принцип ґрунтується на праві сторін вільно розпоряджатися фактичним матеріалом у справі та доводити обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.

Зміст принципу змагальності складають права й обов'язки сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо судового доказування; як основа змагальності цивільного судочинства -- такого процесуального порядку, забезпечує сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, можливість активно захищати особисті права й інтереси, права й інтереси інших осіб та держави. Змагальна форма процесу забезпечується процесуальним становищем суду, який вправі надавати процесуальну допомогу особам, які беруть участь у справі, роз'яснити їхні права та обов'язки, сприяти у здійсненні цих прав і за їхнім клопотанням сприяти у витребуванні доказів (ст. 10, 60, 137 ЦПК) тощо[27].

Чорнооченко С.І. важає, що суть даного принципу полягає у забезпеченні широкої можливості сторонам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі, свободу надання ними суду своїх доказів і доведення перед судом їх переконливості тощо. Даний принцип близький за змістом з принципом здійснення правосуддя на засадах рівності сторін, однак не ідентичний йому. Якщо принцип рівності стосується учасників правосуддя в цілому, то принцип змагальності поширює свою дію лише на осіб, які беруть участь у судочинстві, наприклад позивача і відповідача. Реалізуючи принцип змагальності, сторони можуть активно і на рівних дискутувати, вільно висловлювати свої думки, давати тлумачення фактів, подій і доказів, пов'язаних з даною справою, відповідних законодавчих актів. Таким шляхом іде пошук істини, справедливості, забезпечення законності і обґрунтованості акту правосуддя. При цьому суду належить керівна роль в ході судового засідання, пошуку об'єктивної істини, неухильного дотримання всіх правил судового розгляду, встановлених законом[65].

Змагальність - це спосіб виявлення істини у справі, тому законодавець, наділяючи учасників процесу рівними правами у поданні доказів, тим самим забезпечив, гарантував реалізацію цього демократичного принципу. Правосуддя нині неможливе без принципу змагальності, але на практиці не усі судді правильно сприймають його. У деяких випадках суд замінює сторони при поданні доказів, тобто сам витребує їх, але доказ повинен подаватися однією із сторін для підтвердження її (саме сторони) вимог або заперечень, а не бути безпредметним. Інакше виходить, що суддя витребовує доказ в інтересах однієї із сторін, що є неприпустимим, оскільки суд повинен бути неупередженим. Одночасна активність суду і сторін при поданні, витребуванні та дослідженні доказів є неприпустимою, суд не повинен замінювати сторони, а має тільки створювати необхідні умови для здійснення ними їх процесуальних прав та виконання обов'язків. Оскільки основним завданням суду є розгляд та перевірка вірогідності поданих сторонами доказів, їх оцінка у судовому рішенні.