Конституція Польщі, зокрема, проголошує: "За порушення Конституції або Закону в зв'язку з посадою, що обіймається, чи в сфері виконання своїх службових обов'язків конституційну відповідальність перед Державним Трибуналом несуть: Президент Республіки, Голова Ради Міністрів, а також члени Ради Міністрів, Голова Польського Національного Банку, Голова Верховної Палати Контролю, члени Всепольської Ради Радіомовлення та Телебачення, особи, котрим Голова Ради Міністрів довірив керівництво міністерством, а також Вищий Командуючий Збройними Силами" (ст. 198). В окремому пункті цієї статті зазначається, що конституційну відповідальність перед Державним Трибуналом несуть також депутати та сенатори в обсязі, визначеному статтею 107 Конституції. Вона встановлює відповідальність за порушення заборон щодо меж господарської діяльності вказаних суб'єктів.

Наведене свідчить: характерною рисою польської Конституції є те, що на рівні основного закону вона легітимує конституційну відповідальність не тільки термінологічно. В узагальненому вигляді конституційно вибудовано механізм самого інституту. Основний закон закріплює коло суб'єктів конституційної відповідальності, основи цього виду відповідальності, а також визначає державний орган, на який покладається вирішення питань за порушення Конституції та законів названими суб'єктами. Це -- Державний Трибунал. Конституція (ст. 199) встановлює такий його склад: голова, два заступники голови та 16 членів, які обираються Сеймом не з числа депутатів і сенаторів на період строку повноважень Сейму. Заступники голови Трибуналу, а також не менше половини членів Державного Трибуналу повинні мати кваліфікацію, яка вимагається для посади судді. Головою державного Трибуналу є Перший Голова Верховного Суду. Члени Державного Трибуналу під час здійснення функції судді Державного Трибуналу незалежні і підпорядковуються тільки Конституції та законам.

Прийнятні елементи польської моделі можуть бути використані, з урахуванням вітчизняних обставин та особливостей, для легітимації конституційної відповідальності в Україні і створення цілісного механізму досліджуваного виду відповідальності [24, 23].

Виокремлення конституційної відповідальності як окремого виду юридичної відповідальності значною мірою зумовлюється суб'єктним складом цього виду відповідальності.

В основному суб'єкти конституційної відповідальності тотожні суб'єктам конституційно-правових відносин. Це -- державні органи, посадові особи, депутати, громадяни, недержавні органи. Виняток становить народ. Він є суб'єктом державно-правових відносин, але в коло суб'єктів конституційної відповідальності не входить, оскільки "піднімається" над усіма суб'єктами -- як державними, так і недержавними. Щодо держави, то тут погляди вчених різняться. Питання: чи є держава суб'єктом конституційної відповідальності має дискусійний характер. Одні вчені дають на нього позитивну відповідь, інші -- не визнають державу суб'єктом конституційної відповідальності.

А між тим сьогодні загальновизнаним є положення про недостатність наявного конституційного та законодавчого забезпечення інституту конституційної відповідальності, що негативно позначається на реалізації цього виду відповідальності.

Конституційний аспект проблеми пов'язується з рівнем (якістю) відповідних норм основних законів, взаємообумовленістю та взаємопов'язаністю положень, що регулюють конституційні правовідносини, ступенем включення відповідних відносин до предмета конституційного регулювання.

2.2 Конституційна відповідальність президента

Досліджуючи проблему конституційної відповідальності, необхідно приділити особливу, позакон'юнктурну, прискіпливу увагу питанням конституційної відповідальності президента. Така особливість диктується тим, що новітня конституційна доктрина основних законів багатьох держав СНД характеризує його як гаранта Конституції. Цей елемент асоціюється з можливістю застосування главою держави засобів конституційної відповідальності до інших суб'єктів конституційної відповідальності. Але поряд з цим президент сам є суб'єктом конституційної відповідальності (відзначимо імпічмент, який управі застосовувати парламент).

Як із теоретичної, так і конституційно-правової та практичної точок зору велике значення має порівняльно-правовий аналіз проблематики, що нас цікавить, у межах держав СНД і Балтії, тобто групи пострадянських республік. У даному разі доцільно аналізувати проблему на підставі досвіду Російської Федерації, України, Республіки Білорусь і Республіки Казахстан.

Зіставлення норм чинних основних законів цих країн свідчить, що, закріплюючи статус президентів, вони включають у відповідні визначення елемент, який конституює президентів гарантами Конституцій (додержання Конституції, непохитності Конституцій) -- статті 80.2 Конституції Росії 1993 року, 102 Конституції України 1996 року, 79 Конституції Білорусі 1996 року, 40 Конституції Казахстану 1995 року.

Закономірно виникає запитання щодо відображення наведеного установлення в нормах, що закріплюють основи конституційної відповідальності президентів, насамперед -- імпічменту.

Конституція Російської Федерації передбачає, що Президент Росії може бути усунутий з посади Радою Федерації лише на основі висунутого Державною Думою звинувачення в державній зраді або вчиненні іншого тяжкого злочину (ст. 93). Згідно зі статтею 111 Конституції України Президент України може бути усунутий з посади Верховною Радою України в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Конституція Білорусі (ст. 80) фіксує основи імпічменту Президента, тотожні тим, які встановлюють Основні Закони Росії та України: вчинення державної зради або іншого злочину. Відповідно до Конституції Казахстану Президент несе відповідальність за дії, вчинені під час виконання своїх обов'язків, тільки у випадку державної зради, і може бути за це усунутий з посади Парламентом (ст. 47.2). Таким чином, остання модифікація звужує основи імпічменту, навіть у порівнянні з наведеними варіантами [24, 25].

Проте всі чотири модифікації, і на цьому слід наголосити, об'єднує така спільна риса, як відсутність стосовно суб'єктів конституційної відповідальності (визначених основними законами гарантами Конституцій) відповідної основи імпічменту, а саме -- порушення Конституції. Ця основа так чи інакше пов'язана з конституційним статусом російського, українського, білоруського, казахського президентів і абсолютно чітко та логічно випливає з цього статусу.

Наведене диктує необхідність доповнення основ імпічменту, закріплених чинними основними законами, порушенням Конституції. Крім зазначеного аргументу така пропозиція ґрунтується також на аналізові норм основних законів, присвячених президентській присязі. Така присяга Президента Росії містить обов'язок "додержуватись і захищати Конституцію Російської Федерації" (ст. 82.1), Президент України, згідно з присягою, зобов'язаний "додержуватися Конституції України і законів України" (ст. 104). Тотожний обов'язок включає текст присяги Президента Білорусі (ст. 99). Відповідно до Конституції Казахстану (ст. 42.1) Президент дає клятву "суворо додержуватись Конституції і законів".

Отже, обов'язок (клятва) додержуватись Конституції -- необхідна складова змісту кожної з чотирьох президентських присяг. Це -- загальне положення, що об'єднує в розглядуваному аспекті Конституції Росії, України, Білорусі, Казахстану. Обов'язку додержуватись Конституції кореспондує конституційна відповідальність за її порушення у формі імпічменту. Не потребує доказів положення про те, що зазначене поширюється також на присягу глави держави в цілому, її порушення є основою імпічменту. Звідси -- висновок, суть якого полягає в необхідності радикального перегляду основ імпічменту президента в напрямі їх розширення за рахунок включення до переліку основ порушень главами держав Конституції і законів, недодержання присяги тощо [24, 26].

Виключно важливо й актуально наголосити на великій ролі принципу спадковості конституційної правотворчості. Річ у тім, що перелічені раніше основи конституційної відповідальності в формі імпічменту закріплювались попередніми конституціями, які приймались і реформувались вищими представницькими органами народу. Реформована Конституція Росії 1978 року (ст. 121-10) передбачала, що президент може бути усунутий з посади у випадку порушення Конституції, законів, а також присяги. Реформована Конституція України 1978 року зараховувала до основ імпічменту президента порушення ним Конституції і законів України (ст. 114-9). Конституція Білорусі 1994 року передбачала можливість імпічменту президента, якщо він порушить Конституцію або вчинить злочин (ст. 104). Основний Закон Казахстану 1993 року не регулював це питання.

Проте, прийняті парламентами основні закони, які передували чинним Конституціям, закріплювали чітко і недвозначно: порушення президентами конституції неминуче приводить до конституційної відповідальності у формі імпічменту. Чи можна пояснити, чому цей елемент, а також недодержання законів та присяги чинні конституції не включають до переліку засад усунення глав держав з посад? За своїм характером таку еволюцію демократичною не назвеш. Це -- крок назад. Разом з іншими "нововведеннями" відмова від зазначених засад імпічменту віддзеркалює та закріплює конституційну тенденцію, що склалася, -- піднесення президентури в системі розподілу влад за рахунок зниження ролі і місця в цій системі парламенту.

Могутньою зброєю оформлення і закріплення цієї негативної тенденції на конституційному рівні є антипарламентський спосіб підготовки та прийняття чинних основних законів. Адже діючі нині Конституції Росії, Казахстану, Білорусі розроблялись виконавчою владою без безпосередньої участі представницьких органів і приймались на референдумах, які призначались та проводились на основі президентських указів в умовах розпуску або розгону парламентів.

Щодо Конституції України слід констатувати таке. Хоч вона приймалась на останній, так би мовити, хвилі, процес її створення характеризувався значними труднощами, повільністю, неузгодженістю, особливо в 1994-1996 роках, оскільки саме в цей час тенденція піднесення президента над парламентом екстраполювалася також на конституційний процес. Конституційна правотворчість із функції Верховної Ради трансформувалася в сумарну функцію двох гілок влади: першої і другої, з перевагою в бік останньої. Тим самим адекватне співвідношення було закладене в текст проекту Конституції України, схваленого Конституційною комісією та поданого на розгляд Верховної Ради. Проект моделював інститут надпрезидентства та безвладний парламент, відсунутий на другий план.

На стадії парламентського розгляду проект Основного Закону, який дістав назву "президентського", було перероблено. Фактично у стінах Верховної Ради народився новий проект головного акта України. Він істотно перебудував модель першої гілки влади шляхом вилучення з проекту Конституційної комісії низки антидемократичних, анти-парламентських рішень і впровадження положень, тією чи іншою мірою спрямованих на врівноваження президентської шальки терезів та створення прогресивнішого конституційно-правового статусу загальнодержавного представницького органу народу. Але руйнівний потенціал Конституційного договору 1995 року між Верховною Радою і Президентом був настільки могутній, що виконавчі структури, зіпершись на згаданий антиконституційний акт, не просто втручалися у діяльність Верховної Ради, а й дозволяли собі застосовувати певний тиск, а то й погрози [22, 6].