Опір виконавчих структур парламентським зусиллям демократизувати проект Основного Закону, підготовлений Конституційною комісією (президентський), вилився в гостре та небезпечне для всього суспільства протистояння першої та другої гілок влади. Прагнучи взагалі відкинути варіант конституційного проекту, вибудований Верховною Радою, та добитися прийняття президентського, виконавча влада, на порушення Конституції та Конституційного договору, запланувала антипарламентський спосіб створення бажаної їй Конституції, оминаючи Верховну Раду.

26 червня 1996 року, коли Верховна Рада займалася вирішенням конституційного питання, Президент України видав указ "Про проведення всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України". Відповідно до згаданого акта, на 25 вересня 1996 року намічалося конституційне волевиявлення народу.

Необхідно зазначити, що появі названого акта передували висловлювані в різних формах однозначні трактування референдуму як найдемократичнішого, найлегітимнішого способу прийняття Основного Закону. Такий погляд не відповідає ні світовій конституційній теорії, ні досвіду проведення конституційних референдумів. Народне волевиявлення -- справді прогресивний спосіб прийняття демократичних конституцій, проте тільки за умови їх розробки, розгляду та попереднього схвалення (затвердження) парламентом або демократично обраним спеціальним представницьким органом народу, Конституційними (Установчими) зборами (радого, асамблеєю тощо). Але на референдумах одержують "так" і реакційні, консервативні конституції. Негативні наслідки пов'язуються з розробкою основних законів у коридорах виконавчої влади, які акумулюють інтереси цієї влади, тому вона використовує референдум як спосіб усування парламенту від прийняття конституції.

Повертаючись до України, обмежимося констатацією того, що передбачуваний президентським указом конституційний референдум був дуже далекий від створених у багатьох країнах зразків підготовки та прийняття конституцій всенародними голосуваннями, до яких маємо прагнути.

Верховна Рада подолала цю складну ситуацію і 28 червня 1996 року кваліфікованою більшістю голосів народних депутатів України прийняла нову Конституцію республіки. Зміст Основного Закону порівняно з проектом, який президентським указом було призначено для передачі на всеукраїнський референдум, більш демократичний. Після прийняття Конституції Верховною Радою Президент скасував свій указ про проведення конституційного референдуму, видавши указ від 1 липня 1996 року "Про визнання таким, що втратив силу, указу Президента України від 26 червня 1996 року № 46" [22, 7].

Використання референдуму як самостійного способу прийняття конституції, розробленої поза безпосередньою участю парламенту або спеціально створеного представницького органу народу, не відповідає принципам демократії, не узгоджується з прогресивним досвідом, нагромадженим конституційною правотворчістю країн світу після Другої світової війни.

2.3 Застосування референдуму у конституційній відповідальності

Антипарламентський метод використання конституційного референдуму деякими пострадянськими республіками нічого спільного не має із застосуванням конституційного референдуму як дієвого інструменту безпосередньої демократії і вираження волі народу.

У цьому плані привертає увагу позитивний досвід низки країн Західної Європи, особливо процес створення конституцій "другого покоління", зокрема Конституції Іспанії 1978 року. Проект названого акта розроблявся парламентською комісією, яка створювалась кортесами. Конституція була прийнята на сумісному засіданні палат кортесів абсолютною більшістю голосів 31 жовтня 1978 року, а вже 6 грудня затверджена на референдумі і після підписання королем вступила в силу 29 грудня 1978 року.

Дуже важливим є те, що демократичній тенденції конституційної правотворчості притаманна спадкоємність. У новітній час це підтверджує польський досвід. Конституція Польщі прийнята Національними Зборами 2 квітня 1997 року, а 25 травня того ж року затверджена загально-польським референдумом.

Взірцевий і прогностичний аспект конституцій. Створені на базі широкого демократизму, вони закріпили і спадкоємність демократичного порядку внесення змін до основних законів та прийняття нових конституцій. Це втілюється в нормах основних законів, які визначають порядок вирішення всіх принципових питань конституційної правотворчості.

Конституція Іспанії визначає суб'єктом призначення референдуму короля, встановивши при цьому, що референдум призначається у випадках, передбачених Основним Законом (ст. 62). Застосування референдуму як самостійного способу змін Конституції або її прийняття, оминаючи представницький орган іспанського народу, неможливе. Закріпивши референдний спосіб змін основного закону чи його перегляду, конституція обумовлює використання народного волевиявлення з попереднім розглядом зазначених питань парламентом. Згідно зі статтями 87 та 166 право ініціативи конституційної реформи належить уряду Іспанії та палатам парламенту. Крім цього, збори автономних співтовариств можуть звернутись до уряду з проханням про висунення законопроектів, а також представляти в президію конгресу (палати) законодавчі пропозиції. Текст конституційних поправок, відповідно до статті 167 конституції, приймається кортесами, а після цього виноситься на референдум для його ратифікації за пропозицією не менше десятої частини членів однієї з палат кортесів [16, 78].

Конституція Польщі наділяє правом внесення проекту закону про зміни Конституції не менше однієї п'ятої частини депутатів, сенату, а також Президента Польщі (п. 1 ст. 235). Зміни Конституції здійснюються ухваленням закону, до того ж, в однаковій редакції спочатку сеймом, а потім сенатом. Більш ускладнений порядок встановлено щодо змін розділів: І -- Республіка; II -- Свобода, права й обов'язки людини і громадянина; XII -- Зміни Конституції. Відповідний закон ухвалюється сеймом і сенатом. Але пункт 6 статті 235 закріплює можливість як мінімум п'ятої частини депутатів сенату або президента, тобто суб'єктів, які мають право вносити законопроекти про зміни Конституції, протягом 45 днів після постанови сенату про закон вимагати проведення стверджувального референдуму. З пропозицією з цього питання названі суб'єкти звертаються до маршала сейму, який призначає референдум. Зміни Конституції вважаються прийнятими, коли за них висловилась більшість тих, хто брав участь у голосуванні. Маршал сейму представляє прийнятий закон президенту, який підписує його протягом 21 дня та видає розпорядження про опублікування.

Характерна особливість польської моделі референдуму полягає в тому, що Конституція абсолютно чітко і недвозначно втілює концепцію верховенства парламенту у відносинах, пов'язаних із застосуванням конституційного референдуму. Це підтверджує порівняння проаналізованої статті 235 зі статтею 125 Конституції, яка регулює питання загально-польського референдуму. Право призначати цей референдум належить сейму або президенту республіки за згодою сенату. Відносно ж конституційного референдуму, як наголошувалося, згадане право надається лише одому суб'єкту -- маршалу сейму.

Загалом досить показово, що країна, яка є своєрідним взірцем для держав, утворених на території колишнього СРСР і яка водночас має чимало спільного з ними, зуміла вибудувати суворі конституційні перепони можливому використанню виконавчою владою однієї з основних форм прямого народовладдя в антидемократичних цілях, про що ще в першій третині XX століття писав Каре де Мальбер. Цілком закономірно, що інші підходи, реалізовані в процесі підготовки і прийняття чинних конституцій у молодих державах на терені колишнього СРСР, негативно позначились на вирішенні питань про зміни конституцій та прийнятті нових основних законів.

Прискіпливої увага потребує питання конституційного закріплення суб'єктів призначення загальнонаціонального референдуму. Як свідчить порівняльний аналіз, конституційний процес ряду пострадянських республік характеризується негативною тенденцією позбавлення парламенту права призначати референдум та наданням згаданого права президентові. Це твердження чітко віддзеркалює еволюція відповідних конституційних конструкцій за час, що минув після здобуття незалежності [16, 79].

Реформована Конституція Росії 1978 року закріплювала прийняття рішень щодо проведення республіканського народного голосування (референдуму) з'їздами народних депутатів (п. 3 ст. 104). Верховна Рада могла проголошувати всеросійський референдум, призначений за рішенням з'їзду або на вимогу не менше одного мільйона громадян Росії чи не менше третини народних депутатів Росії (п. 25 ст. 109).

Реформована Конституція України 1978 року відносила прийняття рішень про проведення всеукраїнських референдумів до виключного відання Верховної Ради (п. 18 ст. 97). Крім цього загального положення Конституція містила таку норму конкретного характеру: стаття 114-6 надавала Верховній Раді можливість призначення всеукраїнського референдуму з питання про дострокове припинення повноважень Президента України за ініціативою громадян України.

Конституція Білорусі 1994 року встановлювала, що республіканський референдум призначається Верховною Радою за пропозицією президента; не менш як 150 000 громадян, які мають виборче право; за ініціативою мінімум 70 депутатів республіки (ст. 74).

Конституція Казахстану 1993 року закріплювала право прийняття рішень про проведення референдуму за Верховною Радою (п. 7 ст. 64). А згідно зі статтею 78 Конституції президент республіки мав також право приймати рішення про проведення референдуму "після консультацій з Верховною Радою".

На відміну від попередніх конституцій, чинні основні закони абсолютно однозначно закріпили домінуюче становище глав держав у розглядуваній сфері.

Основний Закон Російської Федерації 1993 року (п. 13 ст. 84) конституює суб'єктом призначення референдуму Президента Росії. Виходячи зі змісту глави 9 -- Конституційні поправки і перегляд Конституції -- в ній закладено потенційні можливості (гарантії) президента за певних обставин відігравати ключову роль у вирішенні питань щодо змін Конституції чи прийняття нового основного закону. Річ у тім, що Конституція 1993 року не визначає порядку формування та складу конституційних зборів. Водночас за ними закріплюється право розробляти проект нової Конституції та приймати нову Конституцію (ст. 135). Крім того, передбачається й варіант прийняття проекту Конституції, розробленого конституційними зборами, шляхом всенародного голосування, суб'єктом призначення якого конституційно визначений Президент Російської Федерації. Отже, за обставин, які дозволяють президентові відігравати важливу роль Щодо створення конституційних зборів, зберігається потенційна загроза закріплення і новим Основним Законом переваги президентських повноважень за рахунок решти інститутів державної влади, порушення балансу компетенції органів, які уособлюють систему розподілу влад.

Конституція Білорусі 1996 року (ст. 74) та Конституція Казахстану 1995 року (п. 10 ст. 44) закріплюють суб'єктами призначення республіканських референдумів президентів названих республік.