Згідно з Конституцією України 1996 року статус суб'єктів призначення всеукраїнського референдуму мають Верховна Рада і Президент України. Проте де-факто предмет, щодо якого парламент конституюється суб'єктом призначення референдуму, відсутній. Відповідно до пункту 2 статті 85 до повноважень Верховної Ради належить призначення всеукраїнського референдуму про зміни території України. Але стаття 2 Конституції проголошує цілісність та недоторканність території України. Таким чином, наявна колізія -- норми-принципу і конкретної норми. Виходячи із теоретичної доктрини верховенства норм-принципів примат -- на боці статті 2 Конституції. Значить, парламент де-факто не має права призначення всеукраїнського референдуму. Можна лише припустити факт приєднання території, що потребує чіткого врегулювання [16, 80].

Навпаки, Президент України як конституційно, так і фактично наділений важливими правами та великими можливостями у цій сфері. Конституція закріплює президента суб'єктом призначення всеукраїнського референдуму з питань змін Конституції, а також суб'єктом проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою (п. 6 ст. 106). Таким чином, є всі підстави констатувати спорідненість сучасних конституцій України, Росії, Білорусі, Казахстану стосовно вирішення питання про визначення суб'єктів, які мають право призначати загальнонаціональні референдуми. Це -- президенти вказаних країн. Парламентам же основні закони не тільки не надають права призначати загальнонаціональні референдуми: вони не мають навіть таких повноважень, як надання згоди президентам на призначення всенародного голосування. За своїм характером таке право глав держав можна трактувати як дискреційне, тобто таке, яке суб'єкт даного права може використовувати на свій розсуд, не пов'язуючи цього з необхідністю додержання визначених умов (вимог).

Не викликає ніяких сумнівів, що незмінність створеної регламентації загальнонаціональних референдумів становить реальну загрозу її застосування виконавчою владою з метою подальшого розширення та зміцнення конституційних гарантій тенденції посилення свого володарювання в системі розподілу влад, ще більшого звуження інституту конституційної відповідальності.

А що це так, переконливо проілюстрував постконституційний час в Україні. Президент України 15 січня 2000 року видав указ "Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою". Громадянам України (виборчому корпусу) пропонувалось висловити свою думку з питань, які містились в указі.

Як кожне із шести запитань, що намічались до включення до бюлетенів для таємного голосування, так і в узагальненому вигляді зміст усіх цих питань переконливо свідчить, що вони абсолютно чітко втілювали концепцію перегляду чинної Конституції України в бік різкого збільшення президентських повноважень та можливостей за рахунок серйозного послаблення парламентських позицій, зруйнування і без того порушеного балансу між компетенцією парламенту і глави держави. Це попри те, що діючий Основний Закон і без того закріпив значну перевагу повноважень Президента України.

Утім, антипарламентський характер референдуму 16 квітня 2000 року всебічно, ґрунтовно аргументується в численних публікаціях народних депутатів, науковців, журналістів, де аналізуються різні сторони організації, проведення, підбиття підсумків голосування та реалізації результатів цього референдуму. Тут же, в контексті досліджуваної теми, важливо загострити увагу на питанні, що формулювалось у пункті 6 президентського указу. Його зміст доволі чітко та недвозначно проводив попередню лінію президентських структур на використання главою держави референдуму-2000 з метою прийняття конституції способом, який виконавчій гілці не вдалось реалізувати під час конституційного процесу створення Конституції України 1996 року. Проте варіант вирішення питання про референдумний метод прийняття Конституції також поки що не вдалось закріпити Основним Законом. На звернення народних депутатів до Конституційного Суду щодо неконституційності президентського указу, присвяченого проголошенню референдуму, Конституційний Суд визнав два питання -- перше та шосте -- такими, що не відповідають Основному Закону.

РОЗДІЛ ІІІ. КОНСТИТУЦІЙНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ

3.1 Конституційна відповідальність президента України

Як відомо конституційна відповідальність президента настає тоді, коли він порушує основний закон країни, в деяких випадках при невиконанні своїх функцій і повноважень.

Основні функції і повноваження Президента визначаються Конституцією України. За Конституцією Президент є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Президент забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави (ст. 102, 106 Конституції).

Одними із пріоритетних повноважень Президента у здійсненні названих функцій є його повноваження щодо представництва держави всередині країни і в міжнародних відносинах.

Як представник держави в своїй країні, Президент має право звертатися з посланнями до народу та із щорічними (чи позачерговими) посланнями до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України. Він також представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України. Як представник нашої держави у міжнародних відносинах і керівник її зовнішньої політичної діяльності, Президент приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, а також приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представництв іноземних держав.

Отже, якщо президенти порушує свої законодавчі повноваження, він несе конституційну відповідальність.

Крім того, президент, на відміну від монарха, несе конституційну відповідальність за виконання службових обов'язків, за свої дії. Як правило, президент несе відповідальність за навмисне порушення конституції і законів, за державну зраду, заподіяння шкоди державній незалежності, хабарництво, вчинення інших тяжких злочинів.

Така відповідальність має переважно форму імпічменту, процедура якого полягає в тому, що спочатку парламент формулює й приймає обвинувачення президенту, а потім приймає рішення про зміщення його з посади. У деяких країнах парламент приймає лише обвинувальний висновок, а судить президента особливий суд (Франція, Польща).

Однією з найскладніших процедур дострокового припинення повноважень Президента є процедура усунення його з поста в порядку імпічменту, тобто відсторонення від посади, поста.

Відповідно до ст. 111 Конституції України Президент може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Ініціювання питання про усунення Президента з поста у порядку імпічменту здійснюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Вирішенню цього питання Верховною Радою має передувати парламентське розслідування. Для проведення розслідування Верховна Рада створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі. Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України. За наявністю підстав Верховна Рада України не менш, як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента.

Рішення про усунення Президента з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертями від її конституційного складу. Розгляду цього питання має передувати перевірка справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отриманням висновку Верховного Суду про те, що діяння, в яких звинувачується Президент, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

3.2 Перспективи становлення конституційної відповідальності в Україні

Перспективи справжнього становлення та розвитку Інституту конституційної відповідальності суб'єктів конституційно-правових відносин органічно переплітаються з розв'язанням цілого комплексу проблем. Чи не на першому плані -- побудова належного конституційно-правового забезпечення цього виду відповідальності.

Як засвідчив аналіз, розширення, зміцнення та вдосконалення конституційного фундаменту еволюціонування конституційної відповідальності державної влади, насамперед президентури, в напрямі вже набутого прогресивного світового досвіду, виходить далеко за рамки регулювання лише конкретних відносин у цій сфері. Комплексне, системне розв'язання проблеми пов'язується з гострою потребою вирішення питань демократизації процесів реформування основних законів та прийняття нових. У такому напрямі, зокрема, необхідно на конституційному рівні визнати парламенти (палати) домінуючими суб'єктами вирішення питань призначення, організації, проведення та реалізації результатів референдуму. Неодмінним елементом оновлення конституційного регулювання слід уважати позбавлення глав держав дискреційного права призначення загальнонаціональних референдумів та закріплення основними законами міцних гарантій визначальної, провідної ролі представницьких органів народу в організації, проведенні та втіленні в життя результатів народного волевиявлення.

Побудова юридичного механізму конституційної відповідальності, цілком зрозуміло, не обмежується зміцненням тільки самого конституційного фундаменту. Заслуговує на підтримку пропозиція щодо підготовки закону про конституційну відповідальність, уже сформульованого стосовно законодавчої бази цього інституту в Російській Федерації. Необхідність розробки та прийняття подібного акта назріла також в Україні.

Система правових актів, що регламентують досліджувані відносини, на мій погляд, повинна включати, крім національних, також модельні правові форми. Враховуючи позитивний досвід модельної правотворчості Міжпарламентської Асамблеї країн СНД, значення модельних правових форм як орієнтира, еталона національних актів, цілком доцільно вважати, що суттєву роль у побудові цілісного механізму конституційної відповідальності як самостійного виду юридичної відповідальності може відігравати модельний закон про конституційну відповідальність. Тим більше, що модельні акти Міжпарламентської Асамблеї не мають обов'язкової юри-дичної сили, а носять лише рекомендаційний характер. Виходячи з цього пропоную включити до Плану підготовки модельних актів Міжпарламентської Асамблеї держав Співдружності проект закону про конституційну відповідальність та прийняття модельного закону про конституційну відповідальність на сесії МПА країн СНД.

ВИСНОВКИ

Курсова робота досліджувала одну з актуальних проблем сучасного конституційного права - Конституційна відповідальність глави держави. У цілому аналіз становлення і розвитку конституційної відповідальності дає підстави для таких висновків:

1. На думку В. О. Виноградова, конституційна відповідальність -- це обов'язок суб'єкта конституційно-правових відносин, закріплений конституційно-правовими нормами, відповідати за невідповідність своєї юридично значущої поведінки тій, яка приписана йому цими нормами, забезпечуючи це можливістю застосування заходів державного (чи прирівняного до нього громадського) впливу.