Підтвердженням цього є те, що вчені Англії і США також здійснювали спроби популяризації ідей порівняльного правознавства у своїх країнах. Зокрема, англійський учений X. Гаттерідж і американський учений Р. Паунд зробили багато в цьому напрямі. Значний внесок у розвиток ідей порівняльного правознавства зробив Кембриджський інститут (яким керував X. Гаттерідж). Інститути порівняльного права було створено також при Гарвардському, Єльському, Колумбійському, Тюленському і Чікагському університетах.

Після Другої світової війни починається новий етап у розвитку порівняльного правознавства, пов'язаний із новою ситуацією у світі, що відобразила прагнення народів до кращого взаєморозуміння. У суспільній свідомості зріс престиж порівняльного правознавства, наслідком чого стало значне збільшення наукових публікацій на цю тему: статей, монографій, нових журналів, бібліографії. Зріс якісний рівень досліджень, спрямований не тільки на емпіричне застосування порівняльного методу, а й на розроблення основних теоретичних проблем порівняльного правознавства.

Інтенсифікація розвитку ідей порівняльного правознавства в даний період також характеризується проведенням великої кількості міжнародних, регіональних і національних конференцій, конгресів, колоквіумів, «круглих столів», у рамках яких розглядалися ті чи інші аспекти порівняльного правознавства. Тепер обговорення в рамках цих заходів були спрямовані на подальшу розроблення загальнотеоретичних основ порівняльного правознавства з метою їх практичного застосування.

Цьому багато в чому сприяло виникнення нових товариств, асоціацій і центрів порівняльного права. У ряді країн з'явилися інститути і центри порівняльного правознавства.

Таким чином, даний етап розвитку порівняльного правознавства, зумовлений обстановкою, яка склалася після Другої світової війни, характеризується інтенсифікацією порівняльно-правових досліджень, що мають не тільки теоретичний, але й практичний напрям.

Ю.Тихомиров, аналізуючи тенденції розвитку права, відзначає, що «в сучасному світі посилюється тенденція виділення сфери правової співпраці, в якій спостерігається взаємопроникнення правових теорій, учень, поглядів, інтенсивний обмін юридичною інформацією, а також ухвалення в результаті цього узгоджених і схожих актів, і норм. У зв'язку із цим в умовах наростаючої правової інтеграції посилюється роль порівняльного правознавства» Тихомиров Ю.А. Право: национальное, международное, сравнительное // Государство и право. -- 1999. -- № 8. -- С. 7..

Розвиток порівняльного правознавства на сучасному етапі відбувається під впливом найважливіших геополітичних змін, що відбуваються в сучасному світі.

По-перше, сучасний етап суспільного розвитку характеризується процесами глобалізації, що охопили практично всі сфери життя. По-друге, після розпаду Радянського Союзу і соціалістичного табору ідеї зближення правових систем набувають нового звучання. Для значної кількості держав знову актуалізується визначення місця їхніх правових систем серед основних правових систем сучасності.

Крім того, у результаті цих масштабних перетворень змінюються принципи міжнародного порядку, на основі яких будувалися взаємини між державами і народами в останні десятиліття. Це, у спою чергу, зумовлює зміни правової панорами світу.

По-третє, посилення інтеграційних процесів у рамках європейського правового простору призвели до подальшого зміцнення і розширення Європейського Союзу як могутньою міждержавною утворення зі своєю правовою системою.

Вагомий внесок у розвиток порівняльного правознавства на сучасному етапі, як і раніше, робить Міжнародна академія порівняльного права, яка проводить конгреси з періодичністю один раз на чотири роки, де висловлюються і обговорюються позиції компаративістів різних країн як щодо традиційних, так і щодо нових проблем порівняльного правознавства. Наприклад, на XVII конгресі, що відбувся в липні 2006 p., було обговорено питання, пов'язані з конституційними гарантіями правосуддя, референдумами, відповідальністю суддів, межами права власності, правовим статусом мігрантів і ін.

Даний етап розвитку порівняльного правознавства також характеризується актуалізацією правових досліджень на пострадянському просторі. Так з'являється велика кількість наукових розробок (монографії, підручники, збірок наукових статей), спеціалізованих періодичних видань.

У даний період створюються також науково-дослідні центри й інститути (Інститут порівняльного законодавства при Уряді РФ, Українська Асоціація порівняльного правознавства), спеціалізовані кафедри (науковий сектор і кафедра порівняльного правознавства в Уральському інституті права і Російській школі приватного права, відділ міжнародного і порівняльного права Інституту держави і права АН України ім. В.М. Корецького, кафедра права Європейського Союзу і порівняльного правознавства Одеської національної юридичної академії). До навчального плану багатьох юридичних вузів включено курс «порівняльне правознавство».

Сучасний етап розвитку порівняльного правознавства характеризується подальшим зміцненням порівняльного правознавства як самостійної сфери наукових знань. У теперішній час інтеграційні процеси в політичних, економічних, соціальних, гуманітарних, екологічних і інших сферах життя суспільства, що охоплюють усі регіони світу, багато в чому залежать від взаєморозуміння і взаємодії, перш за все, в правовій сфері.

Таким чином, нагромаджений на сучасному етапі потенціал порівняльного правознавства дозволяє дійти висновків про його зрілість як самостійного наукового напряму, що виконує найважливіші функції, спрямовані на зближення правових систем.

3. Порівняльне правознавство та його зв'язок з теорією права

Теорія держави і права знаходиться в тісному зв'язку з порівняльним правознавством. У вітчизняній юриспруденції порівняльне правознавство тривалий час знаходилося, та й зараз ще перебуває на далекій периферії наукових досліджень та юридичної освіти. У західноєвропейських університетах ця дисципліна вивчається і викладається вже більше 150 років.

Поява і розвиток порівняльного права - явище таке ж природне і неминуче на певній стадії розвитку суспільства і держави, як і зародження національного права. Вона зумовлена багатьма чинниками, але найбільш важливими з них є ті, які асоціюються з розширенням і поглибленням між різними країнами і народами економічних, торговельних та інших зв'язків, що потребують професійного знання правової системи не тільки своєї країни, але й інших країн, а також уніфікації механізмів правового регулювання.

Життя народів, писав Р. Ієрінга в другій половині XIX ст., В період інтенсивного розвитку зв'язків між різними країнами «не є ізольоване стояння один біля одного». Як і «життя окремих особистостей в державі», вона «є спілкування, система взаємних зіткнень і впливів - дружніх і ворожих, віддача і привласнення, запозичення і повідомлення, коротше - величезний обмін, що охоплює всі сторони людського буття». І це стосується не тільки матеріального світу, але й духовного, правового.

У процесі такого спілкування та обміну інформацією виникає реальна можливість не тільки оцінити переваги та недоліки правових систем інших країн, але і крізь призму цих систем по-новому поглянути на свою власну правову систему, побачити всі її плюси і мінуси, перейняти все краще, що є у правових системах інших країн.

Досягнення успіху будь-якого народу, помічав Р. Ієрінг, точно так само, як і успіх «одиничної особистості», багато в чому пов'язане з «безперервним запозиченням ззовні». Його мова, мистецтво, звичаї, вся його культура, одним словом, «його індивідуальність або національність є, як і тілесний та душевний організм одиничної особистості, продуктом незліченних впливів і запозичень із зовнішнього світу».

Якщо в давнину, продовжував автор, в силу слабких зв'язків та роздробленості народів, кожен з яких «розвивався сам по собі і для себе, незалежно від інших», не було і не могло бути спільною науки права чи історії права, а існувала лише історія прав окремих народів, то в новий час, в новому світі все йде інакше.

В новому світі «історія права отримує вищий політ; тут підноситься вона справді до історії права». В силу постійному взаємозв'язку і взаємодії різних народів один з одним «нитки окремих прав», окремо розвивалися правові системи «не біжать більш поруч, не стикаючись один з одним, але перехрещуються, з'єднуються в одну тканину ...»

В даний час потреба в кооперуванні зусиль юристів різних країн, необхідність в інтеграції та уніфікації законодавства, а отже, і в розвитку порівняльного правознавства не тільки не зменшується, а, навпаки, ще більше зростає. Це пов'язано як з породжуваними самим життям теоретичними проблемами, так і з практичними потребами у розвитку порівняльного державознавства і правознавства.

Співвідносячи останнє з теорією держави і права, необхідно відзначити, що в одних випадках порівняльне право розглядається як складова частина теорії держави і права. Передбачається, що у них спільний понятійний апарат у вигляді таких категорій та понять, як «право», «система права», «норма права», «правові традиції», «правова культура »,«правосвідомість» та ін. Мається на увазі, що у них також спільні цілі та предмет. Порівняльне правознавство ставить своєю метою, писав ще Г.Шершеневич, шляхом порівняння права різних народів «на різних ступенях культури з'ясувати загальні закони розвитку права».

В інших випадках порівняльне право представляється у вигляді самостійної галузі знань і навчальної дисципліни. У зв'язку з цим Ю.Тихомиров цілком справедливо говорить «про особливу зв'язку порівняльного правознавства із загальною теорією держави і права», маючи на увазі відносну самостійність першої дисципліні по відношенню до другої.

Багатьом дослідникам і практикуючим юристам, пише автор, до цього дня здається можливим повністю охопити проблематику порівняльного правознавства рамками загальної теорії держави і права. «Так, таке поглинання можливе, але лише в обмежених межах». Для загальної теорії держави і права важлива інша, більш високої міри абстракції «нормативної концентрації», коли щодо загального та особливого домінуючим є перший елемент у цій парі. Весь правовий різноманітність важко охопити подібним чином, і воно неминуче вимагає свого «правового поля».

Це означає, що порівняльне право як самостійна дисципліна має свій, відмінний від теорії держави і права, предмет, свій метод (порівняльний) і свій понятійний апарат. Що ж до «особливих зв'язків» з теорією держави і права, то суть їх полягає в тому, що обидві ці дисципліни діють в одній і тій же сфері - правовий, користуються загальними, виробленими в рамках теорії держави і права поняттями, переслідують, по суті справи, одні й ті ж цілі і вирішують дуже подібні між собою теоретично і практично значущі завдання.

У свою чергу порівняльне правознавство використовує у своїх дослідженнях досягнення теорії держави і права, передусім понятійний апарат та методологічний арсенал. А весь емпіричний матеріал, що синтезується методами теорії права, особливості практичного застосування досягнень порівняльного правознавства, збирається через поєднання компаративістики із наступними науками правового циклу:

1. Порівняльне правознавство та історія держави і права. Як відомо, історія держави і права вивчає загальні закономірності та специфічні особливості виникнення і функціонування держави і права в певній країні у хронологічній послідовності. Запозичення порівняльним правознавством історичних знань є безперечним: історія впливає на розвиток правової системи країни. Тому використання досягнень науки історії держави і права в компаративістиці є вкрай необхідним. Порівняльне правознавство, зі свого боку, є відповідальним насамперед за постачання для науки історії держави і права порівняльної методології.