Крім того, в ст. 59 Договору про Співтовариство встановлено, що положення про усунення обмежень на свободу надання послуг діють "відносно резидентів держав-членів, які засновані не в державі походження резидента-одержувача послуг". За практикою ЄСП, можна визначити декілька видів транскордонності послуг у Співтоваристві. По-перше, коли особа, яка надає послуги, вирушає в іншу державу-член ЄС з метою надання платних послуг. По-друге, коли одержувач послуг вирушає в іншу державу-член для отримання послуг. ЄСП відзначив, що для того, щоб зробити можливим надання послуг, особа, що надає послугу, може переміститися в ту державу-член, в якій має ділове заснування одержувач послуги або останній може переміститися в державу, де має своє ділове заснування суб'єкт, що надає послугу. По-третє, коли і суб'єкт, який надає послуги, і їх одержувач засновані в одній і тій же державі-члені ЄС, проте суб'єкт, що надає послуги, переміщається в іншу державу-член для того, щоб запропонувати свої послуги одержувачу. При цьому та держава, в якій послуги надаватимуться, не повинна встановлювати додаткових умов, що обмежують свободу надання послуг. Це підтверджено ЄСП в декількох справах про надання туристичних послуг (наприклад, екскурсоводів, які здійснюють діяльність на території різних країн). Так, у справі Є-180/89 ЄСП було вказано, що держава-член не може обтяжувати надання послуг на її території обов'язком дотримання вимог про ділове заснування; інакше положення про свободу надання послуг будуть позбавлені практичного ефекту. По-четверте, коли ні суб'єкт, що надає послуги, ні їх одержувач не здійснюють фізичних переміщень і послуги надаються за допомогою пошти або комунікацій, таких як телефон, факс або електронна пошта. Наприклад, у справі С-76/90 ЄСП, в черговий раз підкреслюючи неприпустимість обмеження свободи надання послуг, особливо відзначив, що таке обмеження є абсолютно неприпустимим у випадках, коли послуга надається суб'єктом без відвідування ним території тієї держави-члена, в яку така послуга адресована [27, 121]. Слід також зазначити, що ст. 49 Договору про Співтовариство забороняє будь-які обмеження надання послуг суб'єктам підприємницької діяльності ЄС, які вже мають місце ділового заснування в будь-якій державі-члені ЄС. Право надання транскордонних послуг добре ілюструє справа van Binsbergen. Приводом справи було уповноваження голландського юриста, що проживає у Голландії, діяти від імені пана ван Бінсбергена у голландському суді соціального страхування. Під час слухання судової справи юрист виїхав на постійне місцеперебування до Бельгії. Так як згідно з голландським законодавством лише особи, що проживають в Голландії можуть виступати як юридичні представники, юрист не був допущений представляти пана ван Бінсбергена у суді. Справа потрапила до Європейського суду, який, однак, виніс рішення, що Голландія не може зберегти право представляти сторони у суді лише для осіб, що постійно там проживають. Бо вільне надання послуг забороняє впровадження будь-яких обмежень згідно з громадянством, чи відсутністю постійного проживання в державі, в якій ця послуга виконується [30, 117].Муравйов В.І. Вступ до права Європейського Союзу: Підручн. - К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2007. - С. 241 Макаруха З. Правове регулювання розвитку простору свободи, безпеки, юстиції в рамках В більш пізніх рішеннях Суд ЄС пішов ще далі й поширив "принцип Dassonville", що стосується вільного пересування товарів в рамках вільного надання послуг. Згідно до рішення Суду, норми внутрішнього права, які стосуються всіх суб'єктів, що надають послуги, без огляду на їх національність, норми, які утруднюють надання послуг між країнами-членами ЄС, суперечать прву Співтовариства. Така позиція Суду ЄС була представлена у рішенні у справі Saeger} Справа стосувалася німецького законодавства, яке застерігало діяльність, пов'язану з отриманням прав промислової власності, для німецьких патентних повірених. Dennemeyer & Co, патентне агентство, зареєстроване згідно з англійським законодавством, вело діяльність з Великобританії у ряді країн, серед них і у Німеччині. Saeger - патентний повірений Монако, позивався проти Dennemeyer & Со у національному суді, за виконання моніторингу патенту і послуг, без ліцензій, які вимагаються німецьким законодавством. Після розгляду справи суд засвідчив, що колишня стаття 59 (зараз 49) Договору вимагає ліквідації кожного обмеження, якщо воно вірогідно унеможливить або створить труднощі в діяльності особи, що надає послуги і проживає в іншій державі-члені ЄС. Тому також внутрішньодержавне законодавство, яке ставить послуги у залежність від отримання адміністративної ліцензії, становить обмеження свободи згідно зі ст. 49 Договору. Обмеження вільного надання послуг можуть бути лише вмотивовані загрозою інтересам суспільства, при цьому критерії повинні використовуватися в такий самий спосіб відносно всіх осіб або підприємств, що діють у державі призначення. Суд ЄС також прийняв цікаве рішення у справі Shindler, що належить до періоду, що передував впровадженню Великобританією власної лотереї. Шиндлер був німецьким агентом лотереї, який висилав запрошення і анкети участі в лотереї жителям Великої Британії. Поштова влада вилучала більшу частину конвертів, бо британське законодавство робило неможливим для операторів лотереї з інших країн-членів ЄС рекламу їх діяльності і продаж білетів в Великобританії. Шиндлер був обвинувачений в порушенні британського лотерейного законодавства. В цій справі Суд ЄС виніс такий вердикт, що хоча лотереї заборонені в Великобританії і підлягають особливому контролю в інших країнах-членах ЄС, однак вони можуть вважатися послугами, і, тим самим, відноситися до сфери застосування статті 49 Договору. Суд ЄС ствердив, що він не повинен оцінювати законодавства тих країн-членів ЄС, в яких така діяльність проводиться легально. Суд таким чином залишив країнам-членам ЄС оцінку того, чи необхідним було обмеження або навіть заборона діяльності лотерей за умови, що обмеження були не дискримінаційні і базувалися несуспільних інтересах [30, 118]. Договірне право вільного надання послуг може бути втілене в життя також в ситуації, коли адресат послуги направляється до країни, в якій знаходиться особа, що надає послугу, щоб там, власне, цю послугу отримати. Приклад: пан Cowan, англійський турист, відвідуючи Францію, став жертвою нападу, здійсненого невідомими особами в паризькому метро. Після цієї події він вимагає від французької влади відшкодування зі спеціального фонду для жертв злочинів з використанням насильства. Франція, однак, відмовляла йому в отриманні відшкодування, посилаючись на те, що з фонду могли користатися лише громадяни Франції, або особи, що постійно там проживають. Справа потрапила до Суду ЄС, який не погодився з таким рішенням і встановив, що свобода надання послуг містить також право споживачів на приїзд до іншої держави-члена ЄС з метою отримання послуги. Таким чином, Суд до споживачів послуг відносить також туристів і стверджує, що право отримувати ту ж саму охорону (в цьому випадку - відшкодування) - це природній наслідок свободи пересування послуг так, як вона гарантується законодавством Європейського Співтовариства. Відшкодування, про яке йдеться і яке фінансується французькою державною скарбницею, не може змінити принципів щодо охорони прав, гарантованих Договором. Це означає, що принципи призначення відшкодування своїм громадянам мають бути призначені на тих самих умовах постраждалим особам, що є громадянами інших країн-членів ЄС [30, 119]. Горниг Г., Витвицкая О. Право Европейского Союза. - СПб: Питер, 2005. - С.181 Право отримувати послуги в іншій країні-члені ЄС Суд розглядав також у справі SPUC, в якій виник конфлікт між правом свободи слова і конституційною забороною абортів в Ірландії. Ця заборона була так широко інтерпретована, що забороняла фізичним особам допомагати жінкам, що планують зробити аборт, наприклад, допомагати вирішувати дорожні формальності, надавати їм інформацію про такі послуги поза територією Ірландії. Незважаючи на таку заборону, група студентів розповсюджувала інформацію про такі послуги, доступні в Великобританії. Справа потрапила до Суду ЄС, який виніс рішення, що здійснення аборту може вважатися послугою згідно з статтею 50 Договору. Хоча досить просто можна було б зробити висновок, що потенційний споживач цієї послуги мав природне право на отримання інформації про аборти без огляду на те, хто таку інформацію надавав, але Суд зайняв іншу позицію. В цій справі Суд вирішив, що оскільки студенти не мали жодного економічного зв'язку з виконавцями послуг в Англії, то їх право до розповсюдження такої інформації не захищалося як природне право на надання і отримання послуг згідно зі статтею 49 Договору. Таким чином, Суд впровадив вимогу економічного зв'язку між постачальниками інформації і виконавцем послуг [30, 120]. Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу: - К.: Знання, КОО, 2002.- С. 172. Також можливою є ситуація, коли як особа, що надає послуги, так і споживач перебувають в своїх рідних країнах, і лише послуга перетинає кордон. Така ситуація з'являється в справі Alpine Investments. Alpine Investments - це товариство, що діє в Голландії, яке контактує з фізичними особами в різних країнах-членах ЄС, без їх попередньої згоди з метою пропонування різних фінансових послуг (практика, відома як "cold calling"). Згідно з законодавством Голландії, Alpine Investments було заборонено таким чином налагоджувати контакт з клієнтами. Ця заборона, метою якої було збереження репутації голландських фінансових ринків і охорона інвесторів, була поширена також на пропозиції послуг, що пропонувалися з Голландії іншим країнам-членам ЄС. Суд вирішив, що стаття 49 Договору включає також транскордонні послуги, які особа пропонує за допомогою телефону. Крім того, заборона, впроваджена Голландією, позбавляла операторів швидкої безпосередньої техніки продажу і налагодження контактів з потенційними клієнтами в інших країнах-членах ЄС, і, тим самим, була обмеженням свободи надання послуг згідно зі статтею 49 Договору. Так, як заборона "cold calling" стосувалася лише способу, за допомогою якого пропонувалися послуги, то подібність до практики в справі Keck і Mithouard видавалася очевидною. Проте Суд ЄС не провів тут аналогії. В справі Keck Суд розглядав законодавство держави-імпортера, що встановлювало умов продажу товарів на території цієї держави. Натомість в справі Alpine Investments, держава-експортер бажає відповідності своїм власним принципам продажу, не лише для надання послуг на своїй території, але й на території інших держав-членів ЄС. Европейский Союз. Основополагающие акты в редакции Лиссабонского договора с комментариями. - М.: ИНФРА - М., 2010. - С. 423. 2.3 Свобода отримання послуг у Співтоваристві та визначення кваліфікацій осіб, які надають послуги У ст.ст. 49, 50 Договору про Співтовариство у ролі суб'єктів згадуються тільки суб'єкти підприємницької діяльності ЄС, що надають послуги, і не врегульовано правове положення осіб, які отримують послуги. Громадяни ЄС, які бажають отримати послуги в країні, іншій, ніж держава-член їх постійного проживання, можуть скористатися свободою отримання послуг згідно з Директивою 2004/58. Приймаюча держава-член ЄС, відповідно до цієї Директиви, не має права встановлювати обмеження, що перешкоджають отриманню послуг громадянами інших держав-членів ЄС. Право вільного руху в межах ЄС з метою отримання послуг також підтверджено в Директиві 2004/58 при користуванні свободами ділового заснування та надання послуг [27, 122]. Мокій А.І., Яхно Т.П., Бабець І.Г. Міжнародні організації. Навч. посіб. - К.: Центр учбової літератури, 2011.