Крім того, вони отримали в'їзні візи до Франції, дійсні на період роботи. Під час перевірки на місці роботи працівники ОМІ зажадали, щоб їм представили французькі дозволи на працю. Оскільки вони були відсутні, ОМІ наклало на бельгійського підприємця штраф. Фірма звернулася в суд, який, у свою чергу, скерував до Суду преюдиціальний запит щодо відповідності французького законодавства статті 49 та подальших статей Договору. Суд вирішив, що країна-член ЄС може вимагати пред'явлення дозволу на працю, але не може накладати додаткових (або подвійних) умов, необхідних для їх отримання. Країна-член ЄС тому не має права заборонити особам з інших країн-членів ЄС, що надають послуги, надавати послуги на його території, бо це порушувало б принципи вільного їх пересування. Грубіко А. Лісабонський договір та юридичне закріплення спільної зовнішньої політики і політики безпеки ЄС // Юрид. журнал. - 2010. - №7. - С. 33-35. Справа R. Vander Elst підтвердила хід думок Суду, представлений у більш ранньому рішенні у відомій справі Rush Portuguesa, що стосувалася португальської фірми, яка виконувала роботи в Франції в сфері ремонту рейок і залізниці. До Франції привозили, звичайно, португальських працівників, які працювали там по кілька місяців, а потім їх відвозили назад у Лісабон. В цьому випадку також місцеве міграційне бюро зажадало французького дозволу на перебування. Суд, натомість, вирішив, що французи не мали на це права, тому що португальські працівники підлягали свободі надання послуг щодо власника фірми [30, 128]. Країна-член ЄС може отримати обмеження вільного надання послуг щодо країни їх походження лише у випадках, вказаних у ст. 45 Договору (виконання державної влади) і ст. 46 Договору (порядок, безпека і здоров'я суспільства). Варто також підкреслити, що економічні цілі не належать до аргументів, що стосуються суспільного порядку. Тачинська Й., Ільченко О. Право внутрішнього ринку ЄС: Навчальний посібник. - К: ІMB КНУ імені Тараса Шевченка, 2005. - С. 122.