ЗМІСТ

Вступ

1. Право вільно пересуватися та вільно вибирати місце проживання в практиці Європейського суду з прав людини

2. Право вільно залишати будь-яку країну в практиці Європейського суду з прав людини

3. Підстави обмеження свободи пересування в практиці Європейського суду з прав людини

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Права і свободи людини й громадянина набувають в сучасному світі все більшого значення, оскільки рівень їх дотримання, захист і гарантії забезпечення є показником розвитку правової і демократичної держави. Серед загальновизнаних прав і свобод людини особливе місце посідає право на свободу пересування і вибір місця проживання, право вільно залишати територію й повертатися на неї як основоположне природне й невідчужуване право. У наш час ніщо не повинно перешкоджати людині вільно пересуватися по країні і навіть по планеті й перебувати там, де є найсприятливіші умови для розвитку її особистості.

Свобода пересування та вибір місця проживання на території будь-якої держави, в якому людина перебуває на законних підставах, являє собою одне з найважливіших особистих прав, яке прямо або побічно гарантується в ряді документів Ради Європи і підтверджується у рішеннях Європейського Суду з прав людини.

Право на свободу пересування встановлено пунктами 1 і 2 статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції. Воно націлене на забезпечення будь-якій особі права на свободу пересування в межах території та право залишати цю територію, яка передбачає право поїхати в будь-яку країну на вибір цієї особи. Воно, однак, не робить якого-небудь впливу на можливість допуску особи до країни призначення. Коротко кажучи, це право громадянина країни чи законно проживаючого на території цієї країни іноземця пересуватися по її території і залишати цю країну. Однак це право не є абсолютним і може бути обмежене при певних умовах.

Основний закон нашої держави - Конституція України, у своїй статті №3 декларує положення про те, що "Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави". Дане положення - одна з фундаментальних основ конституційного ладу України.

Зміст статті №3 Конституції України означає пріоритет прав і свобод людини в діяльності всіх органів держави, їх орієнтацію на ці права і свободи. Бо права людини по-перше, виражають її волю, а по-друге, вони покликані служити обмежувачем всевладдя держави, перешкоджати сваволі державних органів і посадових осіб, необґрунтованого вторгнення держави у сферу особистої свободи людини.

Правове становище (статус) людини і громадянина в повному обсязі характеризується сукупністю прав, свобод і обов'язків, якими він наділяється як суб'єкт правовідносин, що виникають у процесі реалізації норм всіх галузей права. Право на вибір місця проживання становить частину свободи самовизначення особистості.

Таким чином, особисті права і свободи людини і громадянина входять до складу основних прав і свобод. Вони є основоположними для кожної людини і кожен володіє ними від народження, і тому вони сприймаються вже як природні права. У зв'язку з цим в даний час істотно зростає потреба дослідження природи і правового механізму забезпечення права на свободу пересування людини і громадянина в рішеннях Європейського суду з прав людини, а також допустимих меж обмеження даного права. При цьому важливо враховувати, що в умовах ринкової економіки, яка передбачає вільне переміщення товарів, послуг і фінансових коштів, свободу економічної діяльності, суттєво підвищується значення економічної і соціальної мобільності населення. А це неминуче пов'язане з необхідністю посилення позитивних державних гарантій реалізації права на свободу пересування в Європейських країнах. Зазначені гарантії зумовлюють у свою чергу виникнення нових можливостей для інтенсивного розвитку економіки, підвищення ефективності регіональних і муніципальних інститутів, соціального захисту громадян.

Метою даного дослідження є розкриття теоретичних аспектів права на свободу пересування як одного з основоположних прав людини.

Об'єктом дослідження є поняття «свобода», «свобода пересування», «рішення Європейського суду з прав людини», «свобода пересування у рішеннях Європейського суду з прав людини».

Завданням даної наукової розвідки є: з'ясування змісту поняття «свобода пересування» та аналіз наукових підходів до розуміння даної категорії; визначення змісту рішень Європейського суду з прав людини, в яких мало місце порушення чи обмеження свободи пересування; безпосередній аналіз положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, покликаних регулювати право на свободу пересування.

Тема даної роботи є актуальною, оскільки саме право на свободу пересування є одним із основоположних прав людини, яке закріплено як в національному законодавстві, так і в міжнародних правових договорах; це зумовлено процесами усвідомлення людини як найвищої соціальної цінності, закріплення випливаючих з такого розуміння прав, формуванням механізму правових гарантій їх реалізації. Також серед особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи право на свободу пересування займає своє чільне місце.

1. Право вільно пересуватися та вільно вибирати місце проживання в практиці Європейського суду з прав людини

пересування перебування проживання обмеження

Право на свободу пересування - це юридичне поняття. Як сукупність правових норм, воно виражає можливість особистості вільно пересуватися в потрібному напрямку у встановлених законом рамках. Свобода пересування по території можлива тільки в певних межах, встановлених законом. Оскільки індивід існує в ситуації конфліктів, інтересів що стикаються, ускладнюють чи створюють умови неможливості здійснення пересування в повній мірі, то виникає потреба в гарантіях і допомозі в реалізації або відновленні розглянутого права. Такою гарантією виступає закон, що передбачає для всіх однакові правила поведінки. Тим самим досягається рівність людей у ??сфері права на свободу пересування, їх рівноправність. Отримуючи закріплення в правових нормах, свобода пересування стає гарантованою відповідними механізмами забезпечення та процедурами захисту. Держава, регулюючи відносини між громадянами та їх об'єднаннями, гарантує свободу пересування, встановлюючи певні правила поведінки для них, тобто суб'єктивне право.

Існує дві точки зору щодо розуміння свободи пересування. Перша з них розглядає можливість пересуватися і можливість вибирати місце проживання та місця перебування в тій інтерпретації, в якій вони передбачаються законодавчо. Друга трактує правомочності що розглядаються, як окремі два види права. Відповідно до першого підходу, право на свободу пересування неодмінно має бути у зв'язці з правом вибору місця проживання та місця перебування. Зокрема, Н.С. Лімонова, аналізуючи право на свободу пересування, вважає, що дана правомочність передбачає свободу вибору місця перебування, визначаючи таким будь-яке місце знаходження громадянина [1].

Інша позиція відносно розглянутого питання у А.Л. Кононова, який стверджує, що право на свободу пересування, хоча і має самостійне значення, проте тісно пов'язане у своєму правовому регулюванні з правом на свободу вибору місця проживання та місця перебування [2]. Схожим чином сформульована точка зору Г.А. Гаджиєва, який визначає, що «свобода пересування і вільного вибору місця проживання - це акти вільного самовизначення людини, вони є умовою духовного і професійного розвитку особистості. Але кожному приватному праву об'єктивно протистоїть деякий публічний інтерес», відзначаючи при цьому, що законодавчо закріплене право на свободу пересування та вільний вибір місця перебування і проживання включає в себе дві різні свободи: свободу пересування і свободу вибору місця проживання.

Отже, право людини на свободу пересування та вільний вибір місця проживання є закріплене у низці міжнародно-правових актів, таких як Загальна декларація прав людини, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, а також це право є закріплене в Основному Законі нашої держави - Конституції України.

Так, ст. 13 Загальної декларації прав людини проголошує, що кожна людина має право вільно пересуватися й обирати собі місце проживання у межах кожної держави. Відповідно до ч. 1 ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території. Частина 1 ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права гарантує кожному, хто законно перебуває на території будь-якої держави, належить, у межах цієї території, право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Згідно зі ст. 33 Основного Закону України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування.

Дана свобода є одним з компонентів свободи пересування, яка передбачена в статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 16 вересня 1963 (ETS № 46) і включає в себе також право залишати будь-яку країну, включаючи власну, і право громадянина безперешкодно повертатися у власну країну.

Відповідно до Протоколу № 4 до Конвенції кожен, хто на законних підставах перебуває на території будь-якої держави, має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання в межах цієї території (пункт 1 статті 2). Існує певна специфіка у відношенні трактування поняття "територія держави" стосовно положень цієї статті. Дипломатичні представництва за кордоном, відповідно до стандартів Ради Європи, не розглядаються як території держави в розумінні статті 2. До такого висновку прийшла Європейська Комісія з прав людини при розгляді скарги, в якій заявник оскаржував відмову у в'їзді в Данію, коли він і група інших громадян НДР намагалися отримати притулок на території посольства цієї країни. Комісія визнала, що в даному випадку територія посольства не визнається територією держави, хоча останнє прямо або побічно відповідально за дії своїх дипломатичних служб, і, отже, тут незастосовні положення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції, оскільки заявники не знаходились на території Данії [8].

Свобода пересування і вибору місця проживання на території держави поширюється на громадян, іноземців та осіб без громадянства. Разом з тим дана стаття не гарантує особі права на в'їзд, проживання або перебування на території тієї держави, громадянином якої вона не є. У коментарях до Конвенції зазначається, що невтручання в імміграційну політику органів державної влади конкретної країни виражається в словах: кожен, хто "на законних підставах перебуває на території будь-якої держави". Виходячи з того, що у статті 3 цього Протоколу передбачено зобов'язання держав гарантувати в'їзд власних громадян і заборона їх висилки, перебування громадянина на території власної країни завжди носить законний характер.