Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, держава має право встановлювати правила, що визначають критерії законності перебування іноземців на території країни. У разі порушення встановлених правил можлива втрата статусу законного перебування, що може спричинити за собою і втрату свободи пересування. До такого висновку Європейська Комісія прийшла при розгляді скарги Параманафан проти Федеративної Республіки Німеччини, згідно з якою особі, яка добивається притулку, було наказано проживати в конкретному районі і не залишати його без дозволу поліції в період визначення статусу, проте дану особу двічі затримували за межами цього району і притягували до адміністративної відповідальності. Комісія погодилася з позицією німецьких властей про відсутність порушення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції і визнала, що перебування іноземця може вважатися законним тільки до тих пір, поки дотримуються умови в'їзду і перебування, встановлені державою [9].

Проблематика, пов'язана зі свободою пересування, закріплюється в ряді інших конвенцій Ради Європи. Відповідно до Європейської конвенції про встановлення загальних правил поводження з громадянами однієї держави-учасника на території інших держав-учасниць від 13 грудня 1955 (ETS № 19) [4, С. 242-254], кожна договірна сторона надає громадянам інших держав-учасниць Конвенції можливість в'їзду для тимчасових поїздок і вільного пересування по своїй території, за винятком тих випадків, коли це суперечить інтересам забезпечення громадського порядку, державної безпеки, здоров'я населення та моральності (стаття 1). Кожна договірна сторона в тому обсязі, в якому дозволяють економічні та соціальні умови, сприяє тривалому або постійному проживанню на своїй території громадян інших сторін (стаття 2).

Також неможливо не згадати про гарантії реалізації права кожного на свободу пересування, вибір місця перебування і проживання, умовах і засобах реалізації цього права.

За сферою дії розрізняють міжнародно-правові (планетарні) гарантії, гарантії в рамках регіональних міжнародних співтовариств, внутрішньодержавні та автономні гарантії права людини на свободу пересування, вибір місця перебування і проживання.

Міжнародно-правові гарантії закріплюються у Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 р., в Міжнародному пакті ООН «Про громадянські та політичні права» 1966 р. та інших документах. Їх здійсненням займаються ООН, її органи, а також організації, що діють під її егідою, через різного роду міжнародні програми і проекти: Рада Безпеки, комітети Генеральної асамблеї, Міжнародного Суду ООН та спеціалізованих установ, зокрема Комітету з прав людини.

Гарантії регіональних міжнародних співтовариств (Рада Європи, Співдружність Незалежних Держав та ін.) здійснюються також через різні установи на основі відповідних нормативно-правових актів. Так, держави - члени Ради Європи керуються у своїй діяльності Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод і додатковими протоколами до неї, зокрема Протоколом № 4 від 4 листопада 1950 року. Контроль за їх реалізацією здійснює Європейський суд з прав людини. Країни-члени Співдружності Незалежних Держав прийняли ряд документів, які сприяють здійсненню на їх територіях особистих і майнових прав та свобод громадян усіх держав - членів СНД. Зокрема, це Конвенція Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини 1995 року [3].

Внутрішньодержавні гарантії закріплюються в конституціях та інших законодавчих актах держав, забезпечуються відповідними матеріальними і організаційними засобами.

Під автономними розуміються гарантії, які отримали відображення в законодавстві складових частин федеративних держав (республік, областей, штатів, земель, провінцій).

В системі гарантій досліджуваного права слід виділити дві групи. Перша - це умови реалізації права на свободу пересування, вибір місця перебування і проживання, а друга - кошти, за допомогою яких забезпечується реалізація даного права, якими є способи, прийоми та методи охорони і забезпечення права на свободу пересування, вибір місця перебування і проживання.

2. Право вільно залишати будь-яку країну в практиці Європейського суду з прав людини

Свобода пересування і право на вільний вибір місця проживання, вперше було передбачене статтями 13 і 14 Загальної декларації прав людини, згідно з якими кожна людина має право на свободу пересування і обрання собі місця проживання в межах кордонів кожної держави, право залишати будь-яку країну, включаючи також її власну, і повертатися до своєї країни, право шукати притулок від переслідувань (за винятком таких, які викликані вчиненням неполітичного злочину або діяннями, що суперечать цілям і принципам ООН) в інших країнах і користуватися цим притулком. Відповідно до ст. З Протоколу № 4 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, жодна людина не може бути позбавлена права в'їзду на територію держави, громадянином якої вона є.

Що стосується існуючих обмежень свободи пересування і права на вільний вибір місця перебування, то, відповідно до Протоколу № 4 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, здійснення права на вільне пересування, свободу місця проживання в межах території будь-якої держави і право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які запроваджуються згідно із законом і є необхідними в демократичному суспільстві, а саме: в інтересах національної або громадської безпеки; з метою підтримання громадського порядку або запобігання злочинів; для захисту здоров'я чи моралі; з метою захисту прав і свобод інших людей.

Протокол № 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 16 вересня 1963 (ETS № 46) гарантує право кожного вільно залишати будь-яку країну, включаючи свою власну (пункт 2 статті 2).

Дане право поширюється як на громадян, так і на іноземців та осіб без громадянства. На думку Європейської Комісії з прав людини, воно включає в себе і право виїзду в будь-яку країну, на територію якої особі може бути дозволений в'їзд за її вибором [10].

Допустимі обмеження права виїзду з країни перераховані в пункті 3 статті 2 Протоколу № 4: вони мають бути передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки або громадського спокою, для підтримки громадського порядку, запобігання злочинам, охорони здоров'я і моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Як зазначається в коментарях до Конвенції, сфера застосування даного права не дуже широка, оскільки практично всі можливі обставини, на підставі яких влада може відмовити особі в праві виїзду, підпадають під підстави, перелічені в пункті 3 статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції [6, С.669]. Інтереси "підтримки громадського порядку" обмежують можливість виїзду з країни осіб, які утримуються під вартою відповідно до статті 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканність). Вилучення паспорта у іноземця, щодо якого ведеться кримінальне розслідування, також визнано законним обмеженням права на виїзд, оскільки дана міра спрямована на запобігання злочинам та підтримання громадського порядку [11].

Слід зазначити, що право на виїзд не може бути обмежене виходячи з публічного інтересу відповідно до пункту 4 статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції. Як наголошується в коментарях, це обмеження стосується і введення заборони на еміграцію з економічних підстав для запобігання так званого "витоку мізків" [5, C.671].

У ряді конвенцій Ради Європи містяться положення, що полегшують пересування між державами та режим в'їзду на територію договірних сторін.

Відповідно до Європейської конвенції про встановлення загальних правил поводження з громадянами однієї держави-учасника на території інших держав-учасниць від 13 грудня 1955 (ETS № 19) [4, С. 242-254], кожна договірна сторона сприяє в'їзду на свою територію громадян інших держав-учасниць Конвенції для тимчасового перебування і дозволяє їм вільно пересуватися по своїй території (стаття 1). В згідно з Європейською угодою про режим пересування осіб між державами-членами Ради Європи від 13 грудня 1957 (ETS № 25) громадяни договірної сторони незалежно від місця їх проживання можуть в'їжджати на територію іншої сторони через будь-який кордон на підставі діючих паспортів або посвідчень особи, якщо термін їх перебування на території даної держави не перевищує три місяці (пункт 1 та 2 статті 1).

В рамках Європейської угоди про подорожі молоді за колективними паспортами між державами-членами Ради Європи від 16 грудня 1961 (ETS № 37) договірні сторони беруть зобов'язання допускати на свою територію групи молоді з інших держав-учасниць угоди за колективними проїзними документами на строк, що не перевищує три місяці (статті 1 і 8). Всі члени групи повинні бути громадянами країни, що видала проїзні документи, у віці до 21 року (статті 2 і 3). До складу групи можуть входити від 5 до 50 осіб, включаючи керівника (стаття 5). Члени групи, які подорожують за колективним паспортом, не повинні пред'являти власні посвідчення особи (пункт 1 статті 12).

Держави-учасниці переглянутої Європейської соціальної хартії від 3 травня 1996 (ETS № 163) визнають право своїх громадян виїжджати з країни для того, щоб зайнятися прибутковою діяльністю на території іншої сторони (пункт 4 статті 18). Особливий режим передбачається для трудящих-мігрантів. Відповідно до статті 19 Хартії, сторони надають захист і допомогу мігрантам та їхнім сім'ям, зокрема вживають заходів для полегшення в'їзду, проїзду та прийому даних осіб, забезпечення необхідних санітарних та медичних послуг, хороших гігієнічних умов під час проїзду (пункт 2).

Європейська конвенція про правове становище трудящих-мігрантів від 24 листопада 1977 (ETS № 93) [4, С.265-284] передбачає право мігрантів безперешкодно залишати свою країну і бути допущеними в країну свого працевлаштування після отримання всіх необхідних дозволів (пункт 1 статті 4). Ці права можуть бути обмежені відповідно до закону в інтересах охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення (пункт 2 статті 4). Документи, необхідні трудящому для еміграції та імміграції, видаються в найкоротші терміни безкоштовно або після сплати суми, що не перевищує адміністративні витрати (пункт 3 статті 4). У разі офіційного колективного набору на роботу трудящі-мігранти не оплачують вартість переїзду до приймаючої держави (пункт 1 статті 7). Договірні сторони беруть на себе зобов'язання видавати вид на проживання тим трудящим-мігрантам, яким дозволено займатися оплачуваною трудовою діяльністю на території даної держави, та членам їх сімей (пункт 1 і 3 статті 9). Вид на проживання видається на період дії дозволу на роботу (пункт 2 статті 9). Якщо трудящий більше не працює у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю внаслідок захворювання або нещасного випадку або у зв'язку з вимушеною безробіттям, йому дозволяється залишатися на території держави не менше п'яти місяців (пункт 4 статті 9).

Крім того, при в'їзді на територію даної держави трудящі-мігранти та їхні родини звільняються від сплати імпортних мит на приватне та рухоме майно, особисті інструменти та переносне обладнання, необхідне для виконання роботи (пункт 3 статті 7).