1.2. Проблеми становлення та закономірності розвитку системи міжнародного права В історії міжнародно-правової думки питання виникнення й розвитку системи міжнародного права ніколи не ускладнювались науковою аргументацією, хоч і ніколи не мали однозначної відповіді переконливих пояснень. Цій, чи не найскладнішій проблемі науки міжнародного права, вчені не залежно від того, яку правову концепцію вони сповідають, не менше приділяли уваги і, як правило, обмежувалися досить спрощеними відповідями. Відповідь на питання про виникнення й розвиток системи міжнародного права залежала, як правило, від світоглядних уподобань науковця, в основу яких беруться певні ідеологічні засади, а не особливості, природа реального права. Науковці в доведенні справедливості своїх висновків оперують одними й тими самими факторами правового ( поява джерел права, особливості правотворчості, суб'єкти права, юридична сила актів, відповідальність і санкції за порушення норм та ін.) чи позаправового (війна, ступінь розвитку духовної культури, розвинутий спосіб виробництва, рівень розвитку технічних засобів спілкування та ін.) характеру, але з різною заздалегідь поставленою метою. Зазначимо, що на початку ХХ століття міжнародне право стало необхідним регулятором значного обсягу міжнародних відносин. Був накопичений нормативний матеріал, закладені початки міжнародно-правової свідомості. Намітилися зрушення й у національному праві, що, наприклад, закріпило привілею іноземних дипломатів, установило правовий режим іноземців. У 1919 р. держави - переможниці в першій світовій війні вирішили створити Лігу Націй і прийняли її установлюючий документ - Статут. Була заснована перша загальна політична організація, покликана забезпечити мир і співробітництво між державами. Про розвиток механізму міжнародно-правового регулювання свідчить положення Статуту, яке відносить до числа питань, що підлягають третейському чи судовому розгляду, усі міжнародно-правові суперечки. У відповідності зі Статутом у 1922 р. була заснована Постійна палата міжнародного правосуддя - перший постійний міжнародний суд. Важливим кроком у напрямку до сучасного міжнародного права було прийняття в 1928 р. Паризького пакту про відмовлення від війни як знаряддя національної політики. На англо-радянсько-американській конференції 1943 р. у Москві було прийнято рішення про необхідність створення загальної міжнародної організації, заснованої на принципі суверенної рівності. У червні 1945 р. конференція Об'єднаних Націй у Сан-Франциско прийняла Статут ООН, що поклав початок сучасному міжнародному праву. Розглядаючи окремі закономірності міжнародного права як особливої системи права, потрібно наголосити на наступному. [4,c 57] По-перше, додержання норм міжнародного права після їх створення забезпечується за потреби державним примусом, здійснюваним безпосередньо або опосередковано. І це є правомірним, оскільки договірний процес між суб'єктами міжнародного права закріплює взаємні права та обов'язки. По-друге, міжнародне право слугує своєрідним масштабом можливої і належної поведінки держав у міжнародних відносинах. У свою чергу в національному праві кожної держави, у тому числі й України, є норми, які регулюють діяльність державних органів у міжнародних відносинах. Наприклад, Закон України "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 р. регламентує повноваження і порядок підготовки й підписання Україною міжнародних договорів, порядок їх ратифікації й виконання і т. п. Цей закон має вичерпний вплив на поведінку України в сучасних міжнародних відносинах. По-третє, для міжнародного права як особливої системи права характерним є те, що воно має свій специфічний предмет регулювання. Як зазначалося, таким предметом регулювання для міжнародного права є відносини між суб'єктами міжнародного права. По-четверте, суб'єктами міжнародного права, на відміну від внутрішньодержавного права, є головним чином суверенні держави, міжнародні організації, деякі державоподібні утворення тощо. По-п'яте, для міжнародного права характерний свій, лише йому притаманний, спосіб творення норм. Його основою є узгодження між собою позицій суб'єктів міжнародного права, що дає змогу досягати угод і створювати норми міжнародного права. Процес узгодження позицій держав є основою демократичної спрямованості міжнародно-правових норм, які іноді можуть відрізнятися від соціальної сутності цих держав. Зазначеними характерними рисами міжнародне право докорінно відрізняється від національних систем права тих чи інших держав. 1.3 Міжнародне право і внутрідержавне право - дві системи права: спільні та відмінні риси Міжнародне та внутрішньодержавне (в тому числі - конституційне, трудове, кримінальне, цивільне та ін.) право постійно розвиваються, змінюються їхні принципи і норми, об'єкти і методи правового регулювання, сфера дії, суб'єкти. Все це справляє вплив на характер взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права і перетворює питання про їхнє співвідношення в цілому та у сфері конституційного права зокрема в найгострішу теоретичну і практичну проблему. Особливо зростає інтерес до неї у зв'язку із закінченням “холодної війни” та інтенсифікацією міжнародних зв'язків, поглибленням процесів інтернаціоналізації життя народів, економічною та, значеною мірою, політичною інтеграцією, підвищенням ролі людського фактору в міжнародних відносинах. В цьому контексті американські дослідники М. Макдугал та М. Райзман зазначають, що в результаті науково-технічного прогресу людство рухається до більш тісних та інтенсивних зв'язків. Держави все ще залишаються на світовій арені, але зростає роль і вплив урядових та неурядових організацій. При цьому, головними діючими особами на міжнародній арені стають фізичні особи. За таких умов, на думку американських вчених, необхідно створити світову державу, яка б переслідувала двояку мету: утворення загального правопорядку для забезпечення прав людини та припинення спроб створення світової тоталітарної держави.[7, с 74] Можна говорити про те, що М. Макдугал та М. Райзман досить правильно виокремили тенденції розвитку світового співтовариства. Однак створення світового права і держави навряд чи є нереальним в сучасних міжнародних відносинах внаслідок політичних, економічних та інших причин. Особливо слід зазначити, що багато держав світу все ще абсолютизують державний суверенітет і значення принципу невтручання. Досить своєрідною в питанні про співвідношення міжнародного і конституційного права була радянська правова доктрина. Одним з перших радянських юристів, хто звернув увагу на проблему співвідношення міжнародного і конституційного (внутрішньодержавного) права, був В.Н. Дурденевський, який у 1930 р. опублікував в німецькому “Журналі Східного права” статті “Першість міжнародного договору або внутрішнього закону в радянському праві”. У даній статті професор Дурденевський робить висновок, що внутрішньодержавний закон і міжнародний договір мають рівну силу, а їхня дія на території держави визначається часом опублікування.[8, c 36] У більш пізній період часу, а саме в 1950 р., В. Дурденевський дещо уточнив цю ж думку. На його думку, “правильним вирішенням проблеми, було б визнання рівної сили міжнародного договору і внутрішнього державного закону даної країни, оскільки договір і закон затверджуються однією й тією ж владою. Далі В. Дурденевський продовжує: “Укладений договір (з ратифікацією, якщо вона необхідна) прирівнюється до звичайного закону країни та усуває або, навпаки, доповнює більш ранні закони з того моменту, коли через опублікування чи на основі іншого усталеного в урядовій практиці порядку стає відомим тим органам і громадянам, яких він стосується”.[9, с 30] Інший радянський юрист - А.Я. Вишинський, фактично говорить про примат радянського внутрішньодержавного права. Так А.Я. Вишинський пише, що “визнаючи пріоритет за національним правом, побудованим відповідно до інтересів народу миролюбної, вільної і незалежної держави, радянська концепція національного права не суперечить і не може суперечити концепції міжнародного права, що відповідає цим же вимогам. Більше того, у такому випадку вона створює для міжнародного права міцну основу і забезпечує йому належний авторитет, без чого неможливе успішне регулювання міжнародних відносин між незалежними, суверенними державами”. Ще один із представників радянської школи міжнародного права Є.А. Коровін писав, що “приписувати радянській науці міжнародного права якусь схильність до теорії “абсолютного суверенітету” - це, фактично, означає ствердження певної та абсолютної неправди”.[11, c 45] І.П. Бліщенко у книзі “Міжнародне і внутрішньодержавне право” (1960 р.) писав: “Міжнародне і внутрішньодержавне право є самостійними системами норм зі своєю специфікою, властивою кожній з них. Звідси, існуючі теорія примату міжнародного права і теорія примату внутрішньодержавного права носять реакційний характер...”.[12, c 23] Г.І. Тункін, розглядаючи це питання, відзначає: “Коли ми говоримо про суверенітет держав, ми маємо на увазі не абсолютний суверенітет, а радше суверенітет у рамках міжнародного права”. В.Г. Буткевич, аналізуючи цю проблему, пише, що “в цілому було б помилково репрезентувати внутрішньодержавну і міжнародну правотворчість як абсолютно відмінні суспільні явища. Внутрішньодержавна і міжнародна правотворчість тісно між собою взаємопов'язані, маючи набагато більше спільного, аніж відмінного”.[14, c 41] Зі сказаного очевидно, що більшість радянських юристів не виключали взаємодії двох правових систем. Взаємодія двох правових систем відбувається у вигляді їхнього взаємовпливу. Підхід радянських юристів до цього питання полягає в тому, що вони в якості первинного вбачали вплив радянського права на міжнародне. Так, зокрема, акцентувалася увага, що держави створюють міжнародне право, а не навпаки. Але радянська міжнародна юридична доктрина виходила з того, що первинність не означає верховенства внутрішньодержавного права над міжнародним. Як пише Р.А. Мюллерсон, “ця первинність означає, що в процесі створення норм міжнародного права держави виходять із принципів і норм свого національного права і не йдуть на створення норм міжнародного права, що суперечать основам їхнього соціального і політичного устрою, закріпленим, як правило, у конституційних нормах”. З вищевикладеного слід зазначити, що вплив міжнародного права на радянську національно-правову систему здійснювався як своєрідна “допомога” останнього при здійсненні норм першого. Саме в цьому аспекті взаємини між двома правовими системами радянські юристи-міжнародники вбачали юридичний зв'язок. [15, c 75] Взагалі ж, у доктрині міжнародного права існують різні точки зору щодо співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права, які чи не найбільш рельєфно простежуються крізь призму аналізу дуалістичної та моністичної концепцій. Саме цей поділ є найбільш розповсюдженим у теорії міжнародного права. Говорячи про дуалістичні теорії співвідношення міжнародного та конституційного права, з-поміж інших прихильників даного принципу, необхідно насамперед виділити таких дослідників, як Г.Трипель, Д.Анцилотті, В. Даневський. Г. Тріпель наголошує: “Міжнародне і внутрішньодержавне право суть не тільки різні галузі права, але й різні правопорядки. Це два кола, які тісно дотикаються, але ніколи не перетинаються”. Інший відомий дуаліст Анцилотті, продовжуючи концепцію Г. Тріпеля, пише, що “міжнародне і внутрішньодержавне право являють собою окремі правопорядки”.[16, c 44] Радянський юрист В.Г. Буткевич пише: “Дуалісти захопилися аналізом особливостей відносин міжнародного і внутрішньодержавного права й настільки їх гіпертрофували, що не визнавали можливим співвідношення правових систем та їхніх елементів між собою”.[17, с 97] Далі В.Г. Буткевич відзначає, що засновник дуалістичної теорії Г. Тріпель не зміг уникнути плутанини в цьому питанні.[18, c 56] Р.А. Мюллерсон, не погоджуючись з В.Г. Буткевичем, відзначає, що як Анцилотті, так і Тріпель відзначають факт наявності зв'язку між двома правовими системами.