Він зазначає: “Основною темою його [Тріпеля] дискусії є дослідження взаємин між двома цими системами права”. Тріпель підкреслював: “для того, щоб міжнародне право змогло виконати своє завдання, воно постійно повинно звертатися по допомогу до внутрішнього права. Без нього воно в багатьох аспектах є абсолютно неспроможним”. Що стосується Анцилотті, то, як стверджує Р.А. Мюллерсон, він достатньо докладно зупинився на такій формі взаємозв'язку міжнародного і національного права, як відсилання.[19, c 59] З огляду на вищесказане можна зробити висновок, що як Тріпель, так і Анцилотті у своїх дослідженнях вбачали зв'язок між національним і міжнародним правом. Саме ними була сформульована концепція про взаємодію двох правових систем. Відповідно до цієї теорії внутрішньодержавне право регулює юридичні відносини всередині держави між громадянами і державою з одного боку, та власне між громадянами. Міжнародне право, за цією теорією, регулює відносини між державами як членами сім'ї народів.[20, c 157] Як відзначає Р.А. Мюллерсон, саме дуалістичний напрямок найбільш повно відповідає реаліям існування суверенних держав. Взагалі слід зазначити, що більшість радянських і пострадянських правознавців дотримуються саме дуалістичної концепції. Підбиваючи окремі підсумки вищезазначеного, можна виокремити домінуючий чинник впливу на формування певної теоретичної позиції щодо співвідношення внутрішнього та міжнародного права “часовий фактор”. Тому, природу і особливості розуміння вказаної проблематики неможливо характеризувати без врахування історичних процесів, які ставали ґрунтом досліджень по даному питанню. Дуалістична концепція отримала найбільшого доктринального визнання, і її прихильники на сучасному етапі вважають, що “формально міжнародне і національне право, як системи ніколи не можуть вступити в конфлікт. Може мати місце щось інше, а саме конфлікт зобов'язань чи нездатність держави поводитися у “внутрішніх відносинах” так, як того вимагають взяти нею міжнародні зобов'язання”.[21, c 75] Не абсолютизуючи її, можна стверджувати що саме дуалістична концепція в порівнянні з іншими теоретично-методологічними конструкціями правильно відображає співвідношення міжнародного і національного права. Недоліком цієї концепції є до певної міри недооцінка взаємозв'язку двох систем. У цьому сенсі окремі дослідники зазначають, що такий підхід фактично може привести до недотримання міжнародного права. На разі помітні численні спроби подолання цього недоліку і способи подолання колізій. Зокрема, розвиваючи дуалістичну теорію, деякі автори пропонують теорію об'єктивного дуалізму. Зокрема суб'єкти міжнародного права, в першу чергу держави, для регулювання відносин один з одним самі створюють норми міжнародного права і, отже, міжнародне право регулює відносини між ними. Внутрішньодержавне право ж регулює винятково внутрішньодержавні відносини, а також внутрішньодержавні відносини з іноземним елементом. При цьому відбувається об'єктивний поділ сфер регулювання між двома правовими системами. [21, с 41] Із протиставленням міжнародного та національного права зазвичай пов'язують протиставлення "безпосередньої" та "опосередкованої" дії міжнародного права. Якщо не існує загальної сфери правового регулювання, то чи може міжнародне право взагалі будь-яким чином застосовуватися суб'єктами внутрішньодержавного права у відносинах між собою? За своєю суттю "опосередкована дія міжнародного права" -- це не дія міжнародного права, а дія внутрішньодержавного законодавства, спрямована на виконання міжнародних зобов'язань держави. Але, незважаючи на вищезгадані теоретичні невідповідності, дихотомія "безпосередня"-"опосередкована" дія міжнародного права міцно усталена в юридичній доктрині і практиці. Природа моністичних принципів полягає в тому, що і міжнародне, і національне право є частинами однієї правової системи. Але в той же час вони поділяються як на прихильників примату національного права, так і на прихильників примату міжнародного права. Спочатку, а саме до середини XIX ст., панувала точка зору першості національного права, за якою міжнародне право, фактично, визначалося як галузь внутрішньодержавного. Значний вплив на цей різновид моністичної концепції справили погляди Гегеля, які були ним розроблені в контексті вченні про державу і право. Прихильниками даної концепції були Мальберг, Ейхельман, Сімсон, Цорн та ін. Так, один із представників цієї теорії Мальберг пише: “Держава дотримується норм, підкорюючись власній волі, а міжнародне право і міжнародне суспільство є анархією, порядок у яку вносить держава, “само обмежуючи” себе. Внутрішнє право не підлегле ніяким іншим нормам”. Ще один представник цієї теорії А. Цорн зазначає: “Міжнародне право юридично є правом лише тоді, коли воно одночасно є і державним правом”. Продовжуючи свою думку, А. Цорн відзначає: “Норми міжнародні є правовими нормами тоді, якщо вони виявляють себе як складова частина національного права”. Тут також слід зазначити, що і деякі російські юристи дотримувалися такої ж концепції (М.А. Безбородов, О.О. Ейхельман, Е.К. Сімсон). Так, Сімсон пише: “Так зване міжнародне право є національним, як і взагалі будь-яке право. Ми повинні націоналізувати міжнародне право, щоб одержати сукупність справді обов'язкових правових норм особливого роду”[26, c 50 ]. Дана теорія примату внутрішньодержавного права над міжнародним зазнала різкої критики, як у XIX ст., так і в наш час. Потрібно зазначити, що ця концепція не знайшла широкого поширення. Насамперед вона розвивалася в Німеччині наприкінці XIX ст., що може бути пояснено як відображення прагнення німецького імперіалізму до експансії та агресії. Як пише І.І. Лукашук, “ця концепція є нігілістичною, оскільки заперечує юридичне існування міжнародного права”.[27, c 32] Другим різновидом моністичної концепції була теорія примату міжнародного права над національним правом. Так один із представників цієї теорії французький юрист Ж.Ссель відзначає: “Держава є лише моментом еволюції: феномен державний і феномен міжсоціальний є двома співпадаючими аспектами людських зусиль, спрямованих на політико-юридичну організацію”. На думку Ж. Ссель, норма міжнародного права може “автоматично скасувати норму національного права остільки, оскільки вона з нею не сумісна”. Ж. Ссель виступає прихильником тієї концепції, де єдиним суб'єктом міжнародного права є індивід і, продовжуючи свою думку, він відзначає: “сама ідея суверенітету несумісна з ідеєю правової міжнародної системи”. Ще один юрист - Ф. Джессен, підтримуючи Ж. Ссель, пише: “застаріле поняття державного суверенітету є єдиним гальмом для зміни його “транснаціональним правом”.[28, c 67] Але найбільш повно дослідження даної теорії представлене в працях австрійського юриста Ганса Кельзена “Чиста теорія права” та “Принципи міжнародного права”. Не абсолютизуючи його теорії, варто зауважити, що у своїх роботах він спробував розкрити природу й фундамент співвідношення внутрішньодержавного і міжнародного права. Багато підходів Кельзена по даному питанню застосовуються, як у доктрині міжнародного права, так і в юридичній практиці.[29, с 83] Підходячи до цього питання Г.Кельзен, пише: “Правова система, як і будь-яка нормативна система, являє собою сукупність норм, логічно виведених з однієї “основної норми”. Далі продовжує Кельзен: “Нормативна система, - це логічний замкнутий комплекс норм”. “Дві нормативні системи, - продовжує Г. Кельзен, - одночасно і паралельно одна з одною не можуть існувати як юридично дійсні, і ... завжди можна оперувати лише однією з них”. Продовжуючи свою думку Кельзен відзначає: “З усіх можливих принципів взаємовідносин двох нормативних систем реально розглядати можна лише одну - систему “над порядків” з урахуванням статусу міжнародного права щодо державного правопорядку. Паралельне існування двох нормативних систем допустиме лише за наявності засобів розмежування та координації їхнього регулювання. Це відношення також видається, як стосунки “над-“ і “підпорядкування”. Кельзеном держава розглядається, як правове явище, як юридична особа, тобто як корпорація. Підходячи до визначення держави, Кельзен визначає її як “групу індивідів”, до яких право відноситься як до єдиного об'єкта, як до особи, котра має права та обов'язки, відмінні від прав і обов'язків індивідів, складаючих корпорацію. З цього слідує, на думку Кельзена, що співвідношення двох правопорядків, тобто міжнародного і національного, “нагадує співвідношення національного правопорядку і внутрішніх норм корпорації”. На думку Кельзена, відмінність держави від будь-якої іншої соціальної організації проявляється у наявності державного суверенітету. Так він пише: «Питання про те, чи є держава суверенною, збігається з питанням, чи є міжнародне право правопорядком, який стоїть вище національного права”. Тут же він робить достатньо суперечливий висновок про те, що визнання держави суверенною означає, що вона не підкоряється міжнародному праву. Як пише в цьому сенсі Р.А. Мюллерсон, “визнання держави суверенною не означає, що вона не підкоряється нормам міжнародного права. Це означає, що вона не підкоряється іншим державам. Однак підпорядкування держави нормам міжнародного права не передбачає прямого визнання примату міжнародного права над національним”.[18, c 51] Г.І. Тункін, відзначаючи значний внесок у науку міжнародного права, внесений Г.Кельзеном, в той же час наголошує, що його концепція “абсолютно відриває правові норми від волі держави і від суспільних відносин. Норма права розглядається як вираження якоїсь абстрактної повинності, що ґрунтується на гіпотетичній основній нормі”. Іншою помилкою Кельзена при розгляді даного питання сучасні дослідники називають те, що він, по суті, не враховує природу як національного права, так і міжнародного права, і дослідження цієї проблеми він здійснює з позиції права, котре він трактує виключно як систему норм права. [11, c 73] Загалом, моністичний напрям базується на визнанні єдності двох правових систем як міжнародного, так і внутрішньодержавного права. Вони розглядаються як дві нерозривні підсистеми єдиної системи права. При цьому прихильники цього напряму стверджують, що в даній системі верховенство (примат) належить внутрішньодержавному праву, інші -- міжнародному. Теорія примату внутрішньодержавного права розглядає міжнародне право як сукупність зовнішньодержавних прав різних держав, як "зовдішньодержавне право". Точно сутність цього питання висловив А. Лассон, що стверджував, що "держава залишає за собою свободу вирішення -- дотримуватися міжнародного права чи ні, залежно від того, чи диктується це її інтересами". Саме ця теорія у свій час знайшла відбиток у радянській доктрині, яка обмежувалася, головним чином, політичною сферою міжнародних зобов'язань, що не вимагали в більшості випадків встановлення спеціальних правил дії норм міжнародного права у внутрішньому праві. У тих же випадках, коли необхідно було все ж безпосереднє застосування міжнародних норм у внутрішньому законодавстві, то вони трансформувалися в нього тим або іншим способом або частково, або з обмовками, а в ряді випадків даний процес міг взагалі ігноруватися, і критика на це з боку інших держав у практичному або доктринальному плані розцінювалась як втручання у внутрішні справи. Розділ ІІ. Структурні елементи системи міжнародного права 2.1 Проблеми визначення поняття та класифікація джерел міжнародного права Підхід до міжнародного права, як до системи, порівняно нове явище. Розрізнені норми, що існували в минулому, які регулювали локальні відносини (міждержавні угоди), або забезпечували елементарні дипломатичні правила поведінки. Міжнародне право не містило загальних цілей і принципів, було диспозитивним, тобто держави могли скасувати у своїх взаємовідносинах дію будь-якої міжнародно-правової норми. Поява принципів міжнародного права сприяло об'єднанню, організації, створенню ієрархії норм міжнародного права.