Структура адміністративно-правової норми

В. В. Богуцький [18, с. 105] визначає адміністративно-правову норму ,як правило поведінки, яке встановлене державою (Верховною Радою України, органом виконавчої влади) з метою врегулювання суспільних відносин у сфері державного управління. Норми адміністративного права визначають межі належної, допустимої або рекомендованої поведінки людей, діяльності органів виконавчої влади та їх посадових осіб, а також підприємств, установ, організацій і трудових колективів у сфері виконавчої влади. Власний погляд у парадигмі наукових визначень висловлює І. П. Голосніченко [17, с. 21], яким вказано, що адміністративно-правова норма являє собою обов'язкове, формально визначене правило поведінки, що встановлено та охороняється Українською державою для організації та регулювання суспільних відносин, які виникають, розвиваються та припиняються в процесі здійснення державної виконавчої влади та відповідальності у сфері управління за незначні правопорушення.

Досить цікавий підхід використовують російські вчені-юристи Ю.А. Дмитрієв, І.О. Полянський та Є.В. Трофімов, які визначають норму адміністративного права як завжди правило поведінки, яке встановлено державою в особі уповноважених органів або посадових осіб, яке має вираження в певній формі, обов'язкове для невизначеного кола осіб та розраховане на багатократне застосування та санкціонування (тобто захищене від порушень) примусовою силою держави [10, с.54].

З урахуванням наведених поглядів, а також виходячи із сучасного розуміння сутності адміністративного права я можу зробити наступний висновок : адміністративно-правові норми -- це встановлені, санкціоновані або ратифіковані державою, формально визначені, юридично обов'язкові, охоронювані засобами державного примусу правила поведінки учасників суспільних відносин у сфері реалізації виконавчої влади та управлінської діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування, які забезпечують умови реалізації цими учасниками своїх прав та виконання покладених на них обов'язків.

1.2 Характерні риси адміністративно-правових норм

Норми адміністративного права визначають межі належної, допустимої та рекомендованої поведінки людей, діяльності органів виконавчої влади, їх посадових осіб, а також підприємств, установ, організацій і трудових колективів у сфері виконавчої влади. Норми адміністративного права встановлюють правовий режим відносин суб'єктів державного управління і місцевого самоврядування, порядок здійснення організаційно-управлінської діяльності, визначають права й обов'язки громадян у сфері виконавчої влади та гарантії їх реалізації.

Як зазначає В.Б. Аверя'нов [8, с. 109-110], нормам адміністративного права властиві загальні риси, притаманні нормам інших галузей права. Зокрема, вони:

1. встановлюються, санкціонуються чи ратифікуються державою і тому мають державно-владний характер;

2. є формально визначеними загальнообов'язковими правилами поведінки; закріплюються в правових актах, що видаються компетентними державними органами; мають двохсторонній характер, тобто встановлюють не тільки права, а й обов'язки учасників правовідносин;

3. визначають певні варіанти поведінки; їх дотримання забезпечується шляхом як юридичного примусу, так і застосування різноманітних організаційних, роз'яснювальних, стимулюючих та інших заходів.

Водночас нормам адміністративного права притаманні певні особливості, які відрізняють їх від норм інших галузей права. Специфіка змісту адміністративно-правової норми полягає в об'єкті правового регулювання, так як, на відміну від норм інших галузей права, вона регулює відносини у сфері виконавчої діяльності, у певній галузі суспільних відносин: економічних, соціальних, адміністративних, політичних тощо. Норми адміністративного права відрізняється від норм деяких інших галузей права тим, що правила в ній подано в імперативній (категоричній, владній) формі. Саме імперативність не допускає можливості зміни встановлених раніше вимог діяти відповідним чином. Імперативність адміністративно-правових норм виражається у наступному [8, с. 110]:

а) у прямому приписі, що зобов'язує суб'єкта діяти тільки певним чином та неможливості зміни умов норми за його волевиявленням;

б) у можливості суб'єкта обирати варіант поведінки лише із передбачених у нормі таких варіантів;

в) у можливості застосування примусової сили держави у випадку недотримання правил, встановлених нормою.

При цьому не можна в повній мірі підтримати точку зору вже згаданих Ю.А. Дмитрієва, І.О. Полянського та Є.В. Трофімова [10, с. 56], які серед інших особливостей норм адміністративного права (публічний характер, прийняття таких норм на основі та на виконання законів), виділяють імперативний характер адміністративно-правових норм, що, звісно, по своїй суті є цілком правильним, проте, вбачається, що вчені-юристи не зовсім вірно, враховуючи модернізацію та прогрес адміністративного права, розкривають зміст цієї особливості норм. Зокрема, вони зазначають, що адміністративно-правові норми, на відміну від цивільно-правових, характеризуються владним, однозначним, імперативним характером, тобто не допускають варіативності поведінки на рівні волі суб'єкта правозастосування. Проте норми адміністративного права мають ознаки диспозитивності. Л.І. Заморська [14, с.37] надає визначення диспозитивної норми права як юридично встановленої державою міри можливої правомірної поведінки суб'єктів права при варіантному використанні прав та свобод. Диспозитивність полягає у наданні суб'єкту, що не наділений державно-владними повноваженнями, права діяти за своїм вибором, хоча в загальних межах, визначених нормою. В цілому такими нормами встановлюються межі як належної (необхідної), так і дозволеної (можливої) поведінки [26, с. 454].

Як справедливо зазначає В.К. Колпаков, намітилася тенденція, з одного боку, суттєвого збільшення диспозитивного методу регулювання у відносинах, що виникають у сфері застосування адміністративних норм, та з іншого - розширення кола самих так званих «горизонтальних» відносин, що можуть становити предмет адміністративного права [17, 45].

На думку В.Б. Аверя'нова [8] адміністративно-правова норма встановлює поведінку шляхом закріплення: які дії можна вчиняти (дозволи), від яких слід утриматися (заборони), які вчиняти необхідно (приписи). Суб'єкти адміністративно-правових відносин повинні виконувати приписи і заборони, встановлені адміністративно-правовою нормою, під загрозою можливості застосування до них примусових заходів з боку держави.

Таким чином, соціальна природа адміністративно-правових норм виявляється подвійною: з одного боку, вони відображають державну управлінську волю, і з іншого - постають засобом організованого впливу на управлінські відносини в сфері державної влади. Фактично, при всій своїй відносній самостійності норми адміністративного права, як і інші види соціальних норм, здійснюють свої специфічні регулятивні функції не ізольовано і відокремлено, а в єдиному комплексі та взаємодії з іншими соціальними регуляторами.

Ю.М. Старилов серед характерних рис адміністративно-правових норм виділяє: забезпечення публічних інтересів, організуючий початок у системі регулювання управлінських відносин, односторонній владний вплив на суб'єкти права, примусовість [18, с.104].

Підтримуючи точку зору Т.О. Коломоєць [26, с.454], можна окреслити мету адміністративно-правових норм:

1) організація й регулювання відносин у сфері забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також в процесі державного і самоврядного управління в сферах соціально-економічного й адміністративно-політичного розвитку та охорони громадянського порядку;

2) інформаційна (забезпечує необхідний зв'язок суб'єкта і об'єкта управління) ;

3) охорона (забезпечення законності й дисципліни в у сфері забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також у процесі державного і самоврядного управління в сферах соціально-економічного й адміністративно-політичного розвитку та охорони громадянського порядку;

4) заохочувальна (стимулювання учасників відносин до участі, активізації ролі, самостійності);

5) соціально-моральна (формування правосвідомості, ставлення до громадського порядку, безпеки тощо).

Проаналізувавши наведені вище окремі думки вчених-юристів на правову природу адміністративно-правової норми, можна погодитись із поглядом О.І. Костенко [18] і виокремити мету та особливості, які підтверджують її специфічність відносно інших правових норм (кримінальних, цивільних, конституційних тощо). Так, особливостями адміністративно-правових норм є те, що:

1) у них закріплюються відносини по управлінню, державному контролю та нагляду, внутрішньоорганізаційна діяльність;

2) метод впливу норм на суспільні відносини має, переважно, імперативний характер, хоча останнім часом зростає регулюючий вплив диспозитивного методу;

3) виконання приписів норм гарантується державою за допомогою системи засобів організаційно-роз'яснювального та суспільно-примусового характеру;

4) системність норм адміністративного права;

5) публічний характер;

6) регулюють не тільки владно-управлінські відносини, але й також земельні, фінансові та інші суспільні відносини тощо.

1.3 Визначення структури адміністративно-правових норм

В сучасній теоретико - правовій науці особливе місце займає питання структури норм права, в тому числі - структури норм адміністративного права. Як вказує В. Б. Малишев у сучасних наукових роботах та навчальній літературі переважно відтворюються положення, вироблені за радянських часів, хоча аналіз відповідних досліджень того періоду [16, с.557] свідчить про те, що більшість відповідних наукових дискусій так і залишилися незавершеними.

Доктрина права наводить класичну тричленну модель побудови будь - якої норми права, яка передбачає наявність гіпотези, диспозиції та санкції. У сукупності ці елементи створюють логічну формулу «якщо -то - інакше». Втім, цей поділ, по-перше, характеризує лише деонтичний аспект природи норми права [16]; а по-друге, по суті характеризує норму права лише в якості елементу системи права, залишаючи поза увагою її роль в якості елементу системи законодавства. Іншими словами, зазначений підхід розкриває структуру лише змісту норми права, але не структуру власне норми права, оскільки залишає поза увагою щонайменше ще один важливий аспект норми права як явища, а саме - її текстуальну форму.

Розглядаючи структуру норми права, слід передусім визнати, що вона складається як мінімум з двох елементів: змісту та зовнішньої (текстуальної) форми. Зазначений вище підхід до структурування змісту норми права на три елементи, не може абсолютизуватися, оскільки він стосується лише так би мовити «класичних» норм-правил поведінки, в той же час зміст інших так званих «нетипових» норм права (дефінитивних, колізійних, оперативних, норм-принципів, норм-цілей, норм- декларації тощо) не має подібної структури, а відтак з цієї точки зору вони ніби то не є власне правилами поведінки [16, с. 557]

Як вказував П. Недбайло, зазначені елементи як правило дуже рідко співпадають зі статтями нормативно-правових актів, вони майже ніколи у чистому вигляді не даються: їх слід встановлювати логічним шляхом із співставлення низки статей або розподілу однієї статті на окремі норми. Відповідно мова іде про логічну структуру норми права та її логічні елементи [16, c.558].