Для виходу із наведеної ситуації низкою вчених (С. Алексєєвим, А. Міцкевичем, А. Парфентьєвим,) була здійснена спроба на рівні з поняттям «норма права» запровадити поняття «нормативно-правовий припис». Проаналізувавши чинне законодавство, вчені прийшли до висновку, що трьохчленну структуру має лише так звана логічна норма, що представляє собою ідеальну модель норми, натомість у реальному законодавстві закріплені нормативно-правові приписи, які здебільшого мають тільки два елементи: 1) гіпотезу; 2) диспозицію або санкцію [9, c.55-63]. Така точка зору залишається досить поширеною і сьогодні [10].

На думку В. Б. Малишева структура норми права складається з таких елементів: 1) зміст; 2) форма; 3) мета. Так, А. Нашиц зазначає, що структура норми включає в себе об'єкт, цілі, зміст та форму [16, c.559]. Проте, автор не підтримує погляди зазначених дослідників щодо структури норм права, оскільки вважає дану концепцію телеологічною (світоглядною), що базується на уявленні про норму права з точки зору її мети та призначення, проте не відображає логічну сторону її існування. З огляду на те, що тричленна норма здебільшого не співпадає з текстом закону, вона отримала назву логічної. Як зазначає С.С. Алексєєв, «логічна норма - це встановлене логічним шляхом загальне правило, що відображає органічні зв'язки між нормативними приписами і характеризується всіма особливостями, які розкривають їх державно - владну, регулятивну природу» [11, с. 55].

До того ж, етимологія «структури» полягає у розумінні характеру, способу, закону зв'язків між елементами конкретного поняття, а під елементами - будь-які явища, процеси, а також їхні властивості і відношення, що перебувають у постійній взаємодії (зв'язку). При цьому як елементи розглядають не тільки реальні явища і процеси, їхні властивості і відношення, а й відображення останніх у людській свідомості1. Це означає, що кожному явищу (фізичному, хімічному, біологічному, соціальному або духовному) властиві як внутрішні елементи, що його утворюють, так і певний спосіб їхнього зв'язку між собою, відповідна структура їх співвідношення. Іншими словами, будь-яке явище є діалектичною єдністю елементів і структури. Як зазначає В.Д. Перевалов [21, с. 112] «структуру правової норми слід розглядати як єдність логічної та реальної структури. Логічна структура норми виражає первинні, вихідні її зв'язки в системі об'єктивного права, вона має потенціальне значення. Це своєрідний набір логічно взаємопов'язаних елементів, зумовлений специфікою правотворчості і структурою права загалом. Логічна структура в процесі свого розвитку перетворюється на реальну структуру, але, змінюючись, водночас зберігає свій результат. Логічна структура норми включає стільки елементів, скільки логічно необхідно для врегулювання певного виду суспільних відносин».

Л. І. Заморська [13, с. 20] наводить таке визначення структури норми права: «структура норми права - це внутрішня будова правової норми, що складається із логічно-викладених, чітко визначених елементів, які знаходяться у нерозривному взаємозв'язку та взаємодії між собою і є певним засобом упорядкування відносин у суспільстві.» Слід також погодитися з визначенням поняття, яке запропонував В.Д. Перевалов[21, с. 113]: «Структуру правової норми можна визначити як логічно погоджену внутрішню будову норми, Зумовлену суспільними відносинами, що характеризується наявністю взаємопов'язаних і взаємодіючих елементів, реально виражених у нормативно- правових актах ». Науково обґрунтованою варто вважати пропозицію щодо визначення структури норми права, яку навела Л. І. Заморська [13, с. 21], на думку якої «структура норми права - це ідеальна логічна конструкція, що забезпечує процес регулювання відносин між людьми; модель можливої поведінки, яка сформувалась у процесі суспільного розвитку; об'єктивований результат відображення у правовій нормі певних суспільних відносин з урахуванням особливостей їхнього типу, виду, суб'єктів, об'єктів, поширеності і повторюваності; система взаємопов'язаних елементів, що взаємодіють між собою; динамічна категорія, що залежить від волі законодавця у процесі формування структурних елементів відповідно до системи юридичних фактів, а також забезпечує прояв різноманітних властивостей структурних елементів (залежно від зміни фактичних обставин, різновиду суб'єктів і мети регулювання) і стійкість правових норм як єдиного державно-владного засобу упорядкування відносин у межах суспільства».

Будучи складовою частиною значно ширшої проблеми, питання про структуру правової норми має своє самостійне значення. Як зазначає С.С. Алексєєв [11, с. 63], це мікроструктура права, в якій, на відміну від макроструктури - розподіл права на галузі та інститути (системи права) - не так чітко видно соціально політичні особливості правового регулювання. Однак у вітчизняній та російській юридичній літературі досі немає єдності поглядів щодо кількості елементів правової норми. Найбільш поширеною є думка про тричленну структуру норми права. Вона булла висловлена в одному з перших підручників з теорії держави і права, як написали С.А. Голунський та М.С. Строгович. Їх підтримував Ю.С. Жицинський, який говорив, що «без диспозиції норма немислима, без гіпотези - беззмістовна, без санкції - безсильна» [18, с. 104].

Плюралізм поглядів науковців на структуру норми права ускладнює можливість наведення уніфікованого сутнісного визначення структури норми адміністративного права.

Як вказує О. І. Костенко[18, с.104], «структура адміністративно-правової норми - це її внутрішня побудова, визначений порядок взаємозв'язку, взаємообумовленості і взаємозалежності її складових частин». Т.О. Коломоєць та П.С. Лютіков зазначають, що класична структура норми адміністративного права зустрічається досить рідко. Як правило, зустрічається двочленна структура норми (гіпотеза і диспозиція), а санкція передбачається в інших нормах (як правило, у Кодексі України про адміністративні правопорушення тощо) [10, с.17], що певним чином накладає відбиток на процес тлумачення таких норм. Варто, у певній мірі, погодитись із В.К. Колпаковим [17, с.58], що питання про заохочення як складовий елемент юридичної норми в теорії права майже не розглядається, на жаль не досліджується воно і в літературі, присвяченій проблемам адміністративного права. У той же час, вченими - адміністративістами, стверджує В.К. Колпаков, приділяється достатня увага заохоченню як одній з форм переконання. В.Б. Авер'янов [8, с.109] зазначає, що заохочення як елемент правової норми - це публічне визнання заслуг юридичної і фізичної особи у виконанні адміністративно-правових або громадських обов'язків. Такі заслуги формулюються (перелічуються), як правило, у диспозиції норми. Підставою для заохочення є визначені нормою права на дії (поведінку), що стимулюються державою [12,с. 67].

Спираючись на доктринальний аналіз поглядів і концепцій щодо сутності структури норм права, в тому числі і норм адміністративного права, треба вважати обґрунтованим таке визначення структури адміністративно - правової норми: це об'єктивно зумовлена потребами правового регулювання внутрішня організація норм адміністративного права, яка виражається в їх поділі на складові елементи (гіпотезу, диспозицію та санкцію) та у певних зв'язках між цими елементами.

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ СТРУКТУРНИХ ЕЛЕМЕНТІВ АДМІНІСТРАТИВНО - ПРАВОВОЇ НОРМИ

2.1 Поняття та види гіпотез, як структурних елементів адміністративно-правових норм

Правовій науці характерна наявність значної кількості поглядів та концепцій щодо визначення, класифікації гіпотез, як структурних елементів норм адміністративного права.

Так в доктрині наводять таке визначення поняття гіпотези: «Гіпотеза -- це частина норми, в якій зазначаються умови, обставини, з настанням котрих можна або необхідно здійснювати її диспозицію, а ці обставини охоплюються юридичними фактами» [10, с.27]. Таким чином, виходячи із зазначеного визначення, основним призначення гіпотези полягає у тому, щоб визначати сферу і межі регулятивної дії диспозиції правової норми.

О.І. Костенко [18, с.107] вказує, що «гіпотеза - частина норми адміністративного права, яка вказує на фактичні умови, за наявності яких норма застосовується». В.Б. Авер'янов [8, с.110] зазначає, що гіпотезою є частина адміністративно - правової норми, яка вказує на фактичні умови, за яких дана норма застосовується та повинна виконуватись. Проте, варто погодитись із визначенням гіпотези адміністративно - правової норми, яке наводить С.В. Ківалов [9, с.40], а саме: «Гіпотезою є такий елемент адміністративно - правової норми, в якому вказуються умови та обставини у сфері управління, при настанні яких норма (а саме її диспозиція) реалізується». Варто вважати таке визначення обґрунтованим з точки зору вказівки чіткої сфери суспільних відносин, щодо яких норми підлягають застосуванню.

О.О. Сидоренко [18, с.109] зазначає, що гіпотеза адміністративно - правової норми вказує на ті життєві обставини, за наявності та/або відсутності яких реалізується її диспозиція. За допомогою гіпотези абстрактний варіант поведінки співвідноситься з конкретним випадком правової дійсності, визначає необхідні структурні елементи самої гіпотези. В свою чергу, позиція О. С. Піголкіна полягає у тому, що гіпотеза - можливий, але зовсім не обов'язковий елемент норми позитивного регулювання [22, с. 24].

Таким чином, на підставі викладеного можна навести таке визначення: гіпотезою адміністративно - правової норми є структурний елемент норми права, в якому відображені ті життєві обставини та формальні вимоги, за наявності чи відсутності яких норма права (її диспозиція) підлягає реалізації, а правовідносини у сфері державного управління виникають, змінюються чи припиняються.

Гіпотези адміністративно-правових норм класифікують за різними підставами.

В залежності від особливостей структури, виділяють складні та прості гіпотези адміністративно-правових норм.

Простими називають гіпотези, які вміщують одну умову дії адміністративно - правової норми [8, с.109]. Тобто, в такій гіпотезі чітко визначена умова чи формальна вимога, за наявності чи відсутності якої адміністративно правова диспозиція підлягає застосуванню та реалізації. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 33 Кодексу України про адміністративні правопорушення, порядок накладання адміністративного стягнення за скоєне адміністративне правопорушення визначається законодавством України. Таким чином, у даній нормі наведена проста гіпотеза - «скоєння адміністративного правопорушення », - яка є формальною умовою накладання адміністративного стягнення відповідно до чинного законодавства України[2].

Складні гіпотези - ті, які перераховують декілька обставин, кожна з яких є достатньою умовою здійснення припису[8, с.110]. Наприклад, відповідно до ст. 39 Кодексу України про адміністративні правопорушення, «якщо особа, яка підлягала адміністративному стягненню , протягом року від дня закінчення виконання стягнення не вчинила нового адміністративного правопорушення, то така особа вважається такою, що не підлягала адміністративному стягненню». В даному випадку має місце складна гіпотеза, оскільки наводиться дві формальні обставини, за яких особа може бути визнана такою, що не підлягала адміністративному стягненню, а саме: 1) якщо особа, яка підлягала адміністративному стягненню; 2) якщо протягом року від дня закінчення виконання стягнення така особа не вчинила нового адміністративного правопорушення [2].

В залежності від ступені визначеності умов та формальних вимог, виділяють такі гіпотези адміністративно-правових норм: