Розділ I. Суспільний лад Гетьманщини Розділ II. Система органів влади 2.1 Центральні органи влади 2.2 Місцеві органи влади 2.3 Органи влади в містах з магдебурзьким правом Розділ ІІІ. Право гетьманщини Висновок Список літератури Вступ В ході Національно - визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького проти польської шляхти виникла Козацька держава, яка дістала назву - Гетьманщина. На початку січня 1654 року після Переяславської ради українські землі відійшли під протекторат московської держави. В 1663 році за Андрусівським перемир'ям Україна була поділена між Польщею і Московією по Дніпру. На Правобережній Україні козацький устрій був ліквідований до початку XVIII століття, а на Лівобережній Україні він зберігся до кінця XVIII століття. Актуальність теми зумовлена деякими певними особливостями, це пов'язано в першу чергу з тим що на сьогоднішній день значно змінились погляди на суспільно - політичний устрій Гетьманщини. На сьогоднішній день з'явилися нові погляди досвідчених істориків з залученням нових, раніше не доступних, матеріалів та нових підходів щодо висвітлення суспільно - політичного устрою Української держави. Об'єктом дослідженням виступає суспільно - політичний устрій Гетьманщини в II пол. XVII - XVIII століття. Предметом дослідження є його характерні риси, особливості та значення в історії Українського державотворення. Методологічну основу дослідження складають загальні принципи логіки, історизму та об'єктивності, система загальних науково - дослідницьких методів системного та структурно - функціонального аналізу, а також історичний, логічний, порівняльні методи. Метою даної курсової роботи виступає дослідження особливостей суспільно - політичного устрою Гетьманщини та вплив Московської держави на розвиток українського суспільства та політичного устрою. Питання суспільно - політичного устрою Гетьманщини висвітленні в архівах того часу які дійшли до нас. Про його особливості також можна дізнатись з козацьких літописів Самовидця, Величка і Граб'янки. З XIX століття почалось дослідження даної проблеми українськими та російськими вченими - істориками. В працях даного періоду історія України описувалася з погляду Російського самодержавства і носила загальний характер. В цей час над даною проблемою працювали: Бантиш - Каменський, Лазаревський, Аркас, Антонович та інші. В Радянський історіографії проблеми суспільно - політичного устрою Гетьманщини досліджувались з точки зору класової теорії К. Маркса. Але в працях цього періоду поданий досить обшир ний фактичний матеріал. Над проблемою Гетьманщини працювали такі радянські вчені - історики: Дядиченко, Софроненко, Яворницький та інші. В сучасній українській історіографії дане питання є досить добре висвітлене. Сучасні історики описують дану проблему об'єктивно і досить широко. В період незалежної України над даною проблемою працювали і працюють такі відомі історики: Шевчук, Гурій, Смолій, Чухліб, Мельник та інші. Територіальні межі -- охоплюють територію Лівобережної України та місто Київ. Наукова новизна даної роботи визначає, насамперед, новий підхід до дослідження з врахуванням нового погляду на минуле України, що дозволило відійти від панівної в радянській історіографії схеми показів проблеми. Завдання дослідження: на основі різних джерел та літератури дати характеристику предмету дослідження. Теоретична і практична цінність даної курсової роботи полягає, в тому, що даний матеріал може бути використаний істориками та правознавцями, у подальшій науковій і практичній розробці проблем з історії України, а також при розробці нормативних курсів з історії України. При роботі над даною курсовою роботою автор використовував праці видатних істориків, таких, як: Дядиченко, Крикун, Антонович, Гуржій, Софроненко, Сергійчик, Петровський, Рибаков, Шевчук, Яковлєва та багато інші праці. Такий автор, як Дядиченко В. А. у своїй праці «Нариси суспільно - політичного устрою Лівобережної України кінця XVII - початку XVIII» досить детально і фактично описує суспільний і політичний лад Гетьманської держави, центральні, місцеві органи влади с періоду виникнення Гетьманщини і до її повного занепаду, але з класових позицій. Гуржій С. І. - український сучасний історик, який у своїй праці «Українська козацька держава в II половині XVII - XVIII століття: Кордони, населення, право» описує зміни адміністративно - територіального устрою та суспільний лад український земель в даному столітті. Автор описує дану проблему уже більш з сучасних позицій і поглядів, автор відходить тим самим від поглядів радянської історіографії. У праці Софроненко К. А. «Малороссийский приказ руського государства II пол. XVII - нач. XVIII вв.», автор детально розповідає нам про Малоросійський приказ та його роль в суспільно - політичному житті Гетьманщини. Ця праця теж висвітлює дану проблему з класових позицій, так як була написана радянський період. Дана курсова робота складається з вступу, 3-х розділів, висновків, списку використаної літератури і додатків. політика суспільство право гетьманщина РОЗДІЛ I. Суспільний лад Гетьманщини Кінець XVII -- початок XVIII ст. характеризується подальшим розвитком феодально-старшинського господарства на Лівобережній Україні. Головними галузями його були хліборобство і скотарство. При обробітку землі старшина широко використовувала працю залежних селян, особливо в гарячу пору польових робіт -- під час сівби, сінокосу, збирання врожаю тощо. Одержане зерна йшло на задоволення потреб маєтків, а також вивозилось на ринок чи перероблялось на інші сільськогосподарські потреби. Важливою галуззю старшинського господарства було скотарство. В старшинських господарствах і монастирських маєтностях налічувались сотні і навіть тисячі голів різної худоби. Частина худоби відправлялась на ринок, в тому числі і на зовнішній. Особливо поширеною була торгівля волами. В старшинських і монастирських маєтностях існували ґуральні, в яких викурювалась горілка. Широко було розповсюджено в старшинських господарствах виробництво поташу на поташних будах. На півночі порівняно часто в старшинських господарствах зустрічались і скляні гути. В південних полках досить поширені були селітряні майдани. Виробництво селітри займало значне місце в старшинському господарстві. Серед власників селітряних майданів були представники майже всіх старшинських родин. Більшість млинів на Лівобережжі також належала старшині. Млинарство становило важливу і прибуткову галузь старшинського господарства. В старшинських господарствах часто бували і рибні ставки. Старшинське господарство базувалось на визиску залежних селян, які обробляли старшинську землю, збирали врожай, косили сіно, рубали дрова і виконували всі інші сільськогосподарські роботи. Праця залежних селян широко використовувалась і в інших галузях господарства -- селяни будували і лагодили греблі, різні споруди, прокладали та ремонтували дороги, вивозили старшинську продукцію на ринок і т. д. Крім своїх безпосередніх «підданих», старшина, особливо урядова, широко притягала до «підданських» робіт і інше селянське населення цієї місцевості, а нерідко також козаків і міщан. Крім праці залежних селян, старшина використовувала також і найману працю, особливо у спеціальних галузях свого господарства -- на будах, гутах, руднях тощо. Старшина збагачувалась також за рахунок торгівлі на ринку внутрішньому (базари, ярмарки) і зовнішньому. Українські феодали нерідко мали свої торгові приміщення -- крамниці, лавки, склепи, виряджали торгові валки; в джерелах згадуються спеціальні прикажчики, челядники тощо. Із зростанням багатства старшини посилювались і її політична сила, її влада над народними масами. Це виявлялось у дальшому відокремленні старшини від маси рядовою козацтва. Верхівка козацтва оформлюється в привілейовану групу, так зване значкове військове товариство. Вищою верствою цієї групи було бунчукове товариство. Звання бунчукового товариша надавалося гетьманом. Бунчукові товариші користувались особливими привілеями. Вони не підлягали місцевій -- полковій і сотенній -- адміністрації, знаходились під «гетьманським бунчуком» (звідси і їх назва). Під час військових походів бунчукові товариші перебували при гетьмані. Другу, нижчу верству верхівки становили так звані значкові товариші. Це була привілейована група у сотнях. Значкові товариші підлягали не сотенній адміністрації, а полковнику, «знаходились під полковим значком» (малим полковим прапором). Діти старшин отримували, як правило, добру освіту. Вони наймались у школах Лівобережжя, нерідко мала спеціальних домашніх учителів та вихователів. Переважна більшість з них здобувала і вищу освіту, головним чином у Київській академії, а також в колегіях Чернігова, Полтави та інших міст. Козацтво на протязі всього цього часу лишалось окремим станом, за ними зберігалися певні права і привілеї. Головним обов'язком козацтва вважалось несення військової служби. Вони були людьми особисто вільними, звільнялись від податків і повинностей. У всіх гетьманських універсалах, полковницьких листах поряд із згадками про повинності посполитих (міщан і селян) завжди вказувалось, що козаки мають «зоставатись при своїх вольностях». Козаки підлягали козацькій адміністрації -- сільському і курінному отаманам, сотенній, полковій і гетьманській владі. Проте козаки далеко не повністю звільнялись від поборів і повинностей, як це посилено підкреслювала українська історіографія, намагаючись зобразити тодішній лад «демократичним», «народним». На козацтво поширювалось чимало грошових зборів -- вони давали «ральці» старшині і державцям, продукти і гроші на утримання полкової і сотенної адміністрації, військової музики, сторожів, пошти, платили збори з тютюнових ділянок і пасік, а також несли на собі тягар непрямих податків. На них у значній мірі лягало несення поштової служби. Як загальне правило, їх залучали до важких робіт по лагодженню укріплень, шляхів і гребель. Дуже тяжкою була і підводна повинність. Але найбільше козацтво страждало від утисків старшини і державців, які систематично примушували рядове козацтво виконувати нарівні з селянами різноманітні роботи. Господарство найзаможніших козаків мало багато спільного з господарством старшини. Багате козацтво володіло різними земельними угіддями -- орними землями, сінокосами, рибними озерами, а також млинами, пасіками, броварнями і т. п. В господарстві найзаможніших козаків була велика кількість худоби. Старшина користувалась тяжким становищем розореного і зубожілого козацтва і поневолювала його. Однією з найбільш поширених форм закабалення козаків було примусове «приписування» козаків у селянство, що нерідко чинили впливові власники маєтностей і урядовці. Селянство, один з головних антагоністичних класів феодального суспільства, становило основну масу населення Лівобережної України. За своїм соціальним становищем, селяни являли собою дрібних виробників, що володіли засобами виробництва, були прикріплені до землі і перебували в особистій залежності від феодала. Хоч у багатьох випадках ця залежність селянина від державця була незначною, проте вона мала феодальний характер. Для характеристики селянського господарства на Лівобережжі одним з найбільш складних і найменш розроблених питань є питання про селянське землеволодіння і селянське землекористування. Аналіз уривчастих і певною мірою випадкових відомостей у джерелах дозволяє зробити такі висновки. Безперечно, що частково землі перебували в особистому володінні селян. Численні «кгрунти», «кгрунтики», «дільниці» являли собою особисту власність селян і були об'єктами купівлі та продажу. Походження цих земель різне. Селяни за правом заїмки освоювали пустирі, вирубували ліси, осушували болота. Ці землі становили їх власність і переходили у спадщину. Власністю селян були і землі, куплені ними. Проте питома вага таких володінь незначна. В основному селяни сиділи на землях свого державця -- старшини або монастиря.