Стародубі провідні урядовці магістрату була одночасно і найбільшими торговцями. Проте, хоч головні міста Лівобережної України, в тому числі всі полкові центри, продовжували формально користуватись правом міського самоуправління, вони все більше і більше попадали під владу старшини. Це зумовлювалось зростанням її економічної могутності і політичної сили. Міське управління дуже часто було неспроможне протистояти втручанню в його справи старшини. Вона захоплювала міські землі, порушувала правила торгівлі, притягала населення до різних повинностей і грубо втручалась у міські справи. Фінансову систему Лівобережжя можна охарактеризувати лише у найбільш загальних рисах. З населення Лівобережжя збирались податки. Встановити точну і більш-менш повну картину цих зборів при сучасному стані джерел майже неможливо. Насамперед, збори дуже часто поширювались лише на певні групи населення, причому система стягання зборів дуже часто змінювалась -- від них звільнялись повністю або частково на певний час різні групи населення. З другого боку, існувало багато зборів, які мали місцевий характер і встановлювались полковими, міськими і навіть сотенними управліннями. Такою ж строкатістю відзначається і порядок використання зібраних грошей та продуктів -- частина їх йшла до військового генерального скарбу, частина -- до полкового, сотенного і міського скарбів. Оподатковувались і притягались до виконання повинностей всі групи населення, крім козацької старшини, шляхти і духівництва. Головний тягар цих зборів падав на селян і міщан. Частина селян шукала порятунку від гніту в тому, що оселювалась на створюваних старшиною і монастирями слободах. Користуючись тяжким становищем російських і українських селян, старшина запрошувала втікачів на слободи, оселювала в заздалегідь збудованих невеликих хатах, давала їм незначну позику і на дуже короткий час (3-5 років) звільняла від повинностей, з тим щоб надалі перетворити у цілком залежних селян. Масові втечі на слободи зменшували число залежних селян і «тяг лих дворів» взагалі. Гетьманська адміністрація, захищаючи інтереси феодальної верхівки, обмежувала кількість слобод, дозволяючи їх заселяти тільки на підставі спеціальних універсалів. До того ж, як рідко порушуване правило, всі гетьманські універсали, що дозволяли старшині створювати слободи, забороняли приймати до цих слобод селян, що перейшли з інших місцевостей Лівобережжя; власник мав праве селити тут вихідців з польських володінь. В цей період посилився перехід селян у підсусідки. Проте в зв'язку з категоричною забороною переходу в підсусідки з боку гетьманської адміністрації селяни втрачали і цю можливість часткового звільнення від тяжких зборів і повинностей. Частина селян шукала виходу в тому, що намагалась записатись до козацьких реєстрів і таким чином уникнути тяжких загальних зборів і повинностей. Гетьманська адміністрація неодноразово забороняла приймати селян до козацьких полків. Отже, в Гетьманській Україні були такі стани: старшина, духовенство, козацтво, міщанство та селянство. Козацька старшина була заможним станом в тогочасному суспільстві, вона володіла великими землеволодіннями і по суті привласнила собі права і привілеї дворянства. Духовенство також мало великі землеволодіннями і користувалося привілеями. Козацтво - це особливий стан вільних людей, які проходили військову службу і мали земельні наділи. Міщани займалися ремеслом і торгівлею. Селяни в XVII ст. ще володіли землею, але все частіше потрапляли в залежність від старшини та заможного козацтва. РОЗДІЛ II. Система органів влади 2.1 Центральні органи влади Формування української державності в 1648-54рр. здійснювалося в умовах бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною й судовою владою в Україні. Процес створення держави відбувався не стихійно. Вже в червні 1648р. Богдан Хмельницький разом з козацько-шляхетською верхівкою - старшинською радою - затвердив спеціальний документ для регулювання цього процесу. Це був статут «Про устрій Війська Запорізького». У його нормах чітко визначалася організація і компетенція всіх органів, які перетворювалися в апарат публічної влади. Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом. Система цих органів складалася з трьох урядів: генерального, полкового, сотенного. Вищий ешелон влади - генеральний уряд. Його повноваження поширювалися на всю територію вільної України. Над ним стояли тільки збори всього війська - військова, або генеральна, або чорна рада. Передбачалося, що в неї входять всі, хто належить до війська, і вона буде вирішувати найважливіші питання життя України: ведення війни, вибори гетьмана і генеральної старшини тощо. Але через свою велику чисельність і різний соціальний склад вона мала анархічний характер. Її важко було скликати, нею важко було керувати. Її рішення були непередбачуваними, могли стати небезпечними для гетьмана і старшинсько-шляхетської верхівки. Тому військова рада не була і не могла бути постійно діючим обов'язковим органом. Її скликали в разі неминучої потреби. Інколи вона збиралася всупереч намірам гетьмана і генеральної старшини. Поступово (з липня - серпня 1648р.) її почала заміняти старшинська рада, яка здебільшого складалася з генеральних старшин та полковників, а інколи - й сотників. Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які утворювали раду генеральної старшини при гетьмані. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся широкими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Він видавав універсали - загальнообов'язкові нормативні акти. Багато з них присвячувалося організації та діяльності державних інституцій. Від нього також залежало скликання рад - військової і генеральної старшини. Він був вищою судовою інстанцією і верховним головнокомандувачем. Богдана Хмельницького спершу у січні 1648р. було обрано гетьманом Війська запорізького - головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через рік, після перемоги під Корсунем, він оголосив себе гетьманом звільненої України. Нині дедалі більше дослідників вважають, що наприкінці 1650р. в руках Хмельницького зосередилася фактично самодержавна влада. Найближчими помічниками гетьмана були генеральні старшини. Генеральних старшин обирала рада генеральної старшини, або старшинська рада. В інших випадках їх призначав гетьман. Вони керували окремими галузями управління, мали титул «вельможа». Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їхнє матеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана, генеральний бунчужний - головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військових з'єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував зовнішніми зносинами, йому була підпорядкована канцелярія. Генеральний суддя (спочатку один, а згодом - двоє суддів) очолював вищий судовий орган - апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів. Дослідники припускають, що саме посада генерального судді була другою після гетьмана. Генеральний підскарбій завідував державної скарбницею. Усі ці міністеріали утворювали раду генеральної старшини при гетьмані, вони ж утворювали генеральну військову канцелярію. В документах вона вперше згадується в 1650р. У ній зосередилося усе поточне військове, адміністративне, судове, фінансове управління, складалися універсали. Отже, генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом української держави. Безпосередньо вища влада на Україні належала Гетьману. Гетьмани були перш за все найбільшими землевласниками Лівобережної України. У володіннях Мазепи на Україні на кінець його гетьманства налічувалося понад 100 тис. залежних селян. Крім того, більше 20 тис. кріпаків він мав у сусідніх повітах Росії. Таким же великим поміщиком був І. Скоропадський, що змінив його на посаді гетьмана. Скоропадському належало понад 20 тис. дворів і більше 100 тис. селян. Зберігся досить докладний опис володінь гетьмана Скоропадського. Гетьман здійснював безпосередню вищу адміністративну владу на всій Лівобережній Україні; в адміністративному відношенні йому в певній мірі підлягало і Запорожжя. Від імені гетьмана і за його підписом видавались різні розпорядження адміністративно-політичного характеру. Звичайною формою таких розпоряджень були так звані гетьманські універсали, рідко -- гетьманські «листи». Гетьманські універсали розсилалися по полках. В необхідних випадках полкова влада посилала копії їх по всіх сотнях. Як правило, в універсалах давалася вказівка про розсилання копій по сотнях: «аби везде копи ями по сотнях розослани». В окремих випадках текст універсалу вписувався до ратушних книг. Мабуть, це не було обов'язковим правилом і покладалось на розсуд полкових властей. 2.2 Місцеві органи влади На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Полкова рада спочатку мала значні владні повноваження. Вона могла припинити сваволю полковника і навіть усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками. Містами управляли виборні міські старшини, а в селах - сільські отамани. У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібних з таким самим статусом містах правили отамани з виборними особами від міського населення. Центральне місце в судочинстві посідали козацькі суди, що розглядали усі категорії справ усього населення України, незалежно від станової належності. Процес у таких судах здійснювався на основі норм звичаєвого права. Допускалося оскарження рішень чи вироків у судах вищої інстанції. За Україною визнавалося право мати постійне реєстрове військо. Зборівський договір визначив його чисельність - 40 тис. козаків, після чого Хмельницький почав складати реєстр. Він був затверджений Генеральною радою на початку березня 1650р. Білоцерківський договір зменшив реєстр до 20 тис. Проте насправді в 1648-54рр. в Україні діяла величезна на ті часи збройна сила чисельністю 300-360 тис. осіб. Збройні сили в період війни формувалися як з добровольців, так і з мобілізованих. Ухилення від мобілізації загрожувало смертною карою. Б.Хмельницький дуже дбав про належну організацію і боєздатність збройних сил. З цією метою влітку 1648р. він прийняв військовий статут - «Статут про устрій Війська Запорізького». Дисципліна у війська була суворою. У державі, що формувалася, величезний вплив мала церква. І це було природно. Церква і національна держава були потрібні одне одному. Церква освячувала створення держави, піднімала її авторитет. Зауважимо, що саме царградський патріарх Паїісій у грудні 1648р. під час урочистої зустрічі Хмельницького в Києві як переможця Речі Посполитої титулував його князем Русі. Держава, зі свого боку, піклувалася про православну церкву. Церковники-ієрархи православної церкви сміливо засуджували Польщу, а також, якщо вважали за потрібне, висловлювали свою незгоду з політикою Хмельницького. Служителі церкви всіх рівнів обиралися, і це було гарантією їхньої незалежності від держави. Апарат державної влади й управління, що формувався, потребував матеріального забезпечення. З цією метою збиралися податки. Усі податки, які до 1648р. Україна віддавала до скарбниці короля, тепер надходили до військової скарбниці. Є відомості, що тоді Україна робить спробу запровадити власну грошову систему. У листопаді 1649р. за розпорядженням Б.Хмельницького на козацькій Україні починається карбування монети (монетний двір був у Чигирині).