На одному її боці був меч, а на другому - ім'я «Богдан». Щодо форми правління молодої української держави висловлюються суперечливі думки. Одні дослідники говорять про Україну того часу як про республіку або християнську демократичну республіку. Інші вчені стверджують, що за суттю Українська національна держава була монархією. Висловлюється і така думка, що гетьманська влада в Україні не мала ні республіканської, ні монархічної форми. Особливість української держави, що складалася, виявилася, зокрема, у виборності органів публічної влади та їхній фактичній підзвітності виборцям з помітною роллю колегіальних установ - рад різних рівнів. Це дає змогу стверджувати, що в українській державності була започаткована можливість республіканської форми правління. Інші автори підкреслюють монархічні настрої Хмельницького, його величезні державні повноваження, прагнення підкорити собі козацьку незалежність, козацькі ради. Часто їх пов'язують із особливостями характеру Хмельницького, його особистими достоїнствами або вадами. Крім того, дослідники відзначають, що в умовах війни, економічної і політичної нестабільності, за відсутності вірних союзників не було іншого шляху, як сильна влада сильної особистості, котра не тільки привласнює певні повноваження, а й бере на себе відповідальність за долю держави і народу. Б.Хмельницький намагався поєднати дві державні ідеї. У 1648-54рр. в Україні було створено щось на взірець аристократично-республіканського правління. Його основою був козацький демократичний устрій з виборністю, колегіальністю та гласністю. Вони й виражали ідею козацького панства. А реальна влада була зосереджена в руках козацької старшини і шляхти, на чолі яких стояв могутній лідер-гетьман. Політичну організацію, що склалася на території звільненої України у 1648-54рр., сучасники нарекли Української козацькою державою, називаючи її також Військом Запорізьким, або Хмельниччиною (Хмельнишиною). Більшість учених використовує назву Гетьманщина. Першою особою після гетьмана був генеральний обозний. Офіціально він відав артилерією козацького війська, зокрема так званою генеральною артилерією, яка перебувала в гетьманській резиденції Батурині. Йому підлягала також полкова і сотенна артилерія. Генеральний обозний найчастіше заміщав гетьмана під час його відсутності, виконуючи обов'язки наказного гетьмана. Важливе місце в старшинській ієрархії займав генеральний суддя. Він очолював суд на Лівобережній Україні. З листування старшини з царським урядом видно, що суддя був найважливішою фігурою після гетьмана і генерального обозного. Часто обирались два генеральні судді. Наскільки можна гадати з відомих нам джерел, один з них був старшим, головним генеральним суддею. В генеральному суді розглядались численні апеляції по рішеннях нижчих судових інстанцій -- сотенних і полкових судів. Сторона, незадоволена рішенням нижчої інстанції, апелювала до вищої і доходила таким чином до генерального суду. Наскільки можна бачити з документів, цим користувалися лише багатії, що давали численні хабарі і тому вигравали справу. Генеральний писар був важливою фігурою серед генеральної старшини. Поряд з генеральним обозним його можна поставити в ряд осіб, що безпосередньо управляли Україною. Не випадково саме на цей чин призначалися особи, які відігравали важливу роль у політичному житті Лівобережної України. До сфери діяльності генерального писаря, як вказувалося вище, належали діловодство і зовнішні зносини, його безпосереднім обов'язком було ведення дипломатичного листування, відправка і прийом посольств та ін. У віданні генерального писаря перебувала військова канцелярія. В описувані роки, як і в попередні десятиріччя другої половини XVII ст., у документах неодноразово згадується про неї. Військова канцелярія знаходилася в гетьманській резиденції. В ній зберігалися всі важливі документи, в тому числі царські грамоти та укази. Документи лежали «в сундуках, й в ящиках, й в шафах». Штат канцелярії складався з старших канцеляристів і підсписків канцелярських. Першим вступником генерального писаря був «регент військової канцелярії». У 1702 р. «регентом» генеральної військової канцелярії був В. Чуйкевич. Очевидно, саме ця посада малася на увазі в джерелах, коли мова йшла про «старшого канцеляриста» або «старшого писаря». Писарі були люди добре освічені, знали канцелярську справу і володіли звичайно іноземними мовами. Генеральний писар відігравав визначну роль у старшинській раді. Очевидно, він разом з гетьманом попередньо обмірковував і в певній мірі готував питання, які стояли на старшинській раді. Як уже згадувалося, на ньому лежав обов'язок оголошувати на раді найважливіші документи. Звідси можна зробити висновок, що писар, поряд з гетьманом, заздалегідь був знайомий з справами, які розглядала генеральна старшина. Як і інші представники генеральної старшини, писар іноді брав участь у засіданнях генерального суду. Генеральному писарю доручались різні розслідування. Генеральні осавули за рангом становили середній ступінь у вищий старшинській адміністрації. В розглядувані нами роки було два генеральні осавули. Як і в попередні десятиріччя, один з них вважався старшим, першим осавулом, другий в деяких актах звався «підосавульним». Генеральний осавул мав штат челяді, в джерелах згадується «челядь генерального осавула». Для виконання доручень до генерального осавула були прикріплені козаки його куреня, звільнені від інших обов'язків. Проте основною функцією генеральних осавулів були військові справи. Вони відали стройовою частиною. В обов'язки осавулів входив нагляд за складом війська, за веденням козацьких реєстрів, так званих компотів, обмундируванням, спорядженням, виправкою козаків, тощо. До нижчої генеральної старшини належали генеральний хорунжий і бунчужний. Хорунжий за рангом вважався нижчим за полковника. Як і осавул, хорунжий відав переважно військовими справами. Його офіціальним обов'язком було охороняти головний прапор козацького війська і нести його під час урочистих церемоній попереду гетьмана. Певну підставу має припущення про те, що у віданні хорунжого була так звана надвірна корогва -- загін компанійських козаків, які постійно перебували в гетьманській резиденції. Цей загін вважався збройною охороною гетьмана і почесним ескортом. Генеральний хорунжий брав участь у засіданнях генерального суду як член його або як головний суддя, йому доручались проведення слідства на місцях, розмежування земель та ін. Найнижчим чином серед генеральної старшини вважався генеральний бунчужний. Офіціально його функцією була охорона одного з гетьманських клейнодів -- так званого бунчука, що мав вигляд жезла, прикрашеного волоссям з кінського хвоста, білого і чорного кольору з позолоченим яблуком. У дійсності генеральний бунчужний, як і осавул та хорунжий, відав головним чином військовими справами, а також поточними справами адміністративного і судового характеру. У генерального бунчужного теж був штат челяді -- «челядь генерального бунчужного». Бунчужних відряджали з різними дорученнями. На них покладався обов'язок зустрічати і проводжати посланців російського уряду і бути присутніми на їх зустрічах з гетьманом. Вони доставляли царські грамоти. Бунчужних рідко призначали наказними гетьманами або ватажками військових загонів. Часто бунчужний був серед старшини козацького війська, яке вирушало в похід, а наказним гетьманом призначався один з полковників. Генеральний бунчужний брав участь у судових засіданнях, вів слідства тощо. У кінці XVII -- першій чверті XVIII ст. Лівобережжя на Україна зберігала військовий і адміністративно-територіальний поділ на полки, що склався в попередні десятиріччя. Протягом усього цього часу на Лівобережжі було незмінно десять полків -- Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський і Миргородський. На чолі полкової адміністрації стояв полковник, що здійснював вищу адміністративну, військову та судову владу на території полку. Разом з ним полковими справами управляла полкова старшина в складі обозного, писаря, осавула, судді, хорунжого. Полковник звичайно керував лише одним полком. Траплялося, що полковник протягом ряду років посідав одночасно і один з генеральних чинів. Полковники офіціально вважалися виборними. Про те вже в кінці XVII ст. обрання полковників було суто номінальним. Питання про призначення на полковницький уряд тих чи інших представників старшини вирішувалося гетьманом, генеральною старшиною і погоджувалося з царським урядом. У тих випадках, коли полковник, хоч і формально, обирався на раді, на виборах звичайно були присутні представники від гетьмана і генеральної старшини. Полковій і сотенній старшині, яка збиралася, повідомлялося про призначення нового полковника й читався гетьманський універсал з цього приводу. «Новообраному» полковнику вручалися знаки полковницької влади -- полковий прапор, полковницький пернач, полковий значок і литаври. Вручення полкового прапора означало вступ полковника на посаду. Головним атрибутом полковницької влади був так званий пернач, його зовнішній вигляд можна уявити з перначів, що дійшли до нас. У збірці В. Тарнавського, яка зберігається в Чернігівському історичному музеї, є пернач чернігівського полковника П. Полуботка. Пернач цей має форму жезла, срібний, рівний, з литою визолоченою голівкою і шістьма ажурними перснями (звідси й назва «пернач). Посередині ручки карбування лускоподібне. Довжина пернача -- близько Ѕ м (48,5 см). За звичаєм, що зберігся ще з часів Запорозької Січі, полковника іноді накривали шапками або прапорами. Вслід за цим правили молебень і полковник приносив присягу. Полковник приймав справи від свого попередника. Ця урочиста церемонія мала створити видимість народного обрання полковника. Зміщення полковників провадилося наказом гетьмана, але також за погодженням з царським урядом. Поряд з цим царський уряд неодноразово підкреслював, що гетьман не має права самостійно відставляти полковників, для цього потрібна згода усієї генеральної старшини. Підставами для відставки полковників у більшості випадків були їх ті чи інші провини, перехід на іншу посаду, хвороба, старість. Резиденцією полковника було полкове місто, що являло собою адміністративний центр полку. Лише в окремих випадках полковник робив своєю резиденцією інше місто. Поряд з полковником і під його керівництвом справами полку відала полкова старшина, до окладу якої входили обозний, суддя, писар, осавул і хорунжий. Полкова старшина, як і полковники, формально вважалася виборною, проте виборність її була ще більш, номінальною. В дійсності старшинські посади замішалися гетьманською адміністрацією і полковником. У військовому та адміністративному відношеннях полк поділявся на сотні. Цей поділ на сотні, як військові і адміністративно-територіальні одиниці склався за роки визвольної війни і закріпився у другій половині XVII ст. Сотні підлягали полковій адміністрації. Лише в дуже рідких випадках сотня звільнялася від підпорядкування полку. На чолі сотенної адміністрації стояли сотник і сотенна старшина. Сотник, як гетьман і полковники, вважався виборною особою. При призначенні на уряд сотника виборність зберігалася (хоч про людське око) в більшій мірі, ніж при призначенні вищестоящих осіб гетьманів і полковників. Для обрання сотника приїздив хтось з генеральної або полкової старшини -- найчастіше осавули. Поставлений сотником одержував знак влади -- «корогву» (сотенний прапор) і з того часу вважався обраним на посаду. Навпаки, відібрання «корогви» означало позбавлення сотника його посади. Корогва в такому разі зберігалася в церкві. За давнім звичаєм новопризначеного сотника «окривали шапками». Сотні поділялися на курені, на чолі яких стояли курінні отамани. Отаману підпорядковувались козаки, війтам -- міщани і селяни. У кожному селі козацьке населення становило курінь. Курінний отаман відав військовими справами куреня.