Власник одержував село з усіма належними йому землями -- орними, сінокісними та іншими угіддями. Відомостей про кількість землі, що припадала на один селянський двір, майже не збереглося. Це пояснюється, з одного боку, тим, що до нас дійшло дуже мало зведених даних про селянське землекористування, а з другого -- тим, що в численних актах купівлі-продажу, заміни, успадкування і т. д., ніколи не визначається розмір земельного володіння, а тільки вказується його місце розташування, характер угіддя і межі. Крім ділянок на правах особистого володіння і «державських» земель, селяни користувались також лісами, луками, степами та ін., що становили власність окремих сільських громад. Звичайно, становище окремих груп селян мало певні відмінності. Велику за своєю чисельністю групу -- значно більшу, ніж інші, -- становили селяни старшинських маєтностей. Вище вже згадувалось, що становище селян у маєтностях на правах «зуполного владения», «до ласки войсковой» й «кувспарти до мови», а також у рангових особливо не різнилося. У всіх земельних універсалах про селянські повинності говориться у стереотипних виразах, на зразок такого: «Звикло послушенство от давати без жодний спеки й одмов». Повинності селян на свого «державця» у цих маєтностях являли собою дуже строкату картину. Майже в кожному селі, в кожній маєтності існувала своя номенклатура данин і повинностей. Проте можна відмітити їх певні спільні риси. В першому десятиріччі XVIII ст., для так званих державських маєтностей півночі Лівобережжя і його центральної частини характерною формою експлуатації селянства стає панщина. Види цієї панщини були ще надзвичайно різноманітні. Дуже часто вона складалась з великої кількості різних «работизн». Від типового «послушенства», поширеного в перші десятиріччя після визвольної війни, нові види панщини відрізнялися не тільки значно більшим розміром, а й тим, що їх мали відбувати на основних сільськогосподарських роботах -- оранці, сівбі, збиранні врожаю, молотьбі тощо, в той час як раніше «послушенство» поширювалось переважно на такі роботи, як заготівля дров, побудова гребель, косіння сіна. Ці зміни були зв'язані з дальшим зростанням великого феодально-старшинського господарства, збільшенням панської ріллі. До «роботизн» у державських маєтностях приєднувались різні натуральні і грошові збори. Серед натуральних найбільш поширеним був збір різним збіжжям, птицею та ін. Характерним для становища селян у державських маєтностях було те, що вони менше притягались до виконання так званих загальнонародних повинностей. Власники маєтностей домагались від гетьмана, а інколи і від полковників універсалів на звільнення своїх селян від значної частини загальних зборів і повинностей. Гетьманська влада, полкова і сотенна адміністрація суворо наказували селянам виконувати всі повинності на своїх власників. Становище селян у монастирських маєтностях було близьким до становища державських селян, але мало й певні відмінності. Як і там, селяни відбували всілякі роботи і сплачували різні збори. Головна відмінність полягала в тому, що церковні феодали, користуючись своїм впливом, часто домагались універсалів, які ставили їх маєтності в особливі умови. Селяни тут менше притягались до різних загальних повинностей, і монастирі мали можливість збільшувати їх експлуатацію на свою користь. Значну групу селянства Лівобережжя становило селянське населення вільних військових сіл. Характерною особливістю тут було те, що селяни не підлягали якомусь приватному власнику, не виконували на нього робіт і не сплачували податків. Як загальне правило, селяни платили в таких селах загальний збір, що звався стацією і стягувався частково натурою, частково грошима, а також окремі грошові збори (показанщина, покуховне, столове), збори на полкових і сотенних слурожів (на адміністрацію, артилерійську прислугу, сторожів, музику, ратушні витрати); вони обслуговували пошту (утримання коней, під вод і ямщика) і несли виграти на утримання війська. Разом з тим в окремих військових селах були й відмінності у становищі селян. В одних селах на гетьманську адміністрацію збирався головним чином грошовий збір, диференційований в залежності від заможності двора, в інших на гетьманську адміністрацію і ратушу стягались виключно натуральні збори або вимагалось виконання різних робіт на ратушу. Крім того, селян військових сіл дуже часто примушувала до виконання «роботизн» полкова і сотенна адміністрація. Значну частину селянського населення Лівобережжя становили підсусідки. Основна маса їх складалась з людей, які не мали власного господарства і жили у дворі більш заможного власника. Основною метою під сусідства було прагнення зубожілого селянства уникнути тяжких поборів і повинностей. Підсусідки, що вважались несамостійними господарями, відбували ці повинності в значно меншому розмірі. Перехід у підсусідки являв собою одну з форм протесту селянських мас проти зростаючого феодального гніту і зокрема проти численних поборів та повинностей. Це було спільне, що об'єднувало різні групи підсусідків, проте між ними існували й істотні відмінності. Велику групу становили так звані державські (тобто старшинські) підсусідки, здебільшого вони не мали власної садиби і землі і жили різними «роботизнами». Досить значну групу підсусідків складали селяни або козаки, які, продавши свій двір більш заможному власнику, лишалися жити на старому місці і вести окреме господарство. Головною метою такого формального переходу в підсусідки було прагнення позбутися тяжких повинностей. Слід відзначити, що підсусідки старшинські і монастирські перебували в значно більшій особистій залежності від власника, ніж інші групи. Вони вважались «підданими» своїх господарів. Бездвірні і без господарські підсусідки працювали тільки в маєтках свого власника. В іншому становищі перебували козацькі підсусідки. Вони також були залежні від свого господаря -- заможного козака. Разом з тим, як правило, вони зобов'язані були відбувати повинність старшинській адміністрації, найчастіше -- сотнику. Нарешті, існували і так звані мужицькі, тобто селянські підсусідки. З універсалів видно, що вони також змушені були відбувати повинності і «послушенства» старшині: гетьманські універсали наказували «подсоседкам как козацьким, так й мужицьким... бить послушними й до всяких послушенств неспречньши». Оскільки перехід селян у підсусідки загалом дуже зменшував кількість дворів, що несли тягар повинностей і поборів, гетьманська адміністрація видала ряд універсалів, які забороняли перехід у підсусідки. Важливим моментом для характеристики становища різних груп селян на початку XVIII ст., і насамперед в старшинських і монастирських маєтностях, є обмеження селянських переходів. Як вже вказувалось, була дуже поширена думка про те, що в ході визвольної війни нібито були ліквідовані попередні соціальні відносини і селяни стали цілком вільними. В дійсності ж, хоч юридичне право переходу не було скасоване, але вже в кінці XVII і в перші роки XVIII ст. воно дуже обмежувалось. Селянам заборонявся вихід на слободи, перехід у підсусідки і козаки, продаж і купівля ґрунтів без дозволу власника. Серед міст України головну роль відігравав Київ, який був економічним, політичним і культурним центром усіх українських земель. У ньому в значній мірі зосереджувалась торгівля між Лівобережжям і Правобережжям. Тут знаходилися вищий учбовий заклад всієї України -- Колегія (перетворена в 1701 р. на Академію), друкарня, школи. Відбудова і значне розширення оборонних споруджень, а також географічне положення робили Київ важливим стратегічним пунктом. На Півночі Лівобережжя визначними містами були Стародуб -- значний центр російсько-української торгівлі, а також західної і північно-західної зовнішньої торгівлі, Чернігів і Ніжин. Великим містом на півдні вважалася Полтава -- центр південної торгівлі і стратегічний пункт на так званому Муравському шляху. Стародуб відіграв особливо важливу роль у російсько-українській торгівлі. Крім зернових культур на Стародубщині вирощували коноплю і льон, дуже поширеними були різні промисли. Багато прядива, олії, меду, воску і різних дерев'яних виробів збувалось на ярмарках. Російські і закордонні, особливо польські, купці скуповували на Стародубщині горілку, тютюн, прядиво, мед, віск та інші товари, збували різні хутра (соболів, куниць, білок), оброблену шкіру, залізні вироби. Російський уряд прагнув тримати під своїм контролем українську торгівлю і підпорядкувати її інтересам російських поміщиків і купців. Царські укази зобов'язували українську старшину і купців вести торгівлю через російські північні і північно-західні порти. Це подовжувало торгові шляхи, але гарантувало українських купців від насильств і утисків з боку польських і литовських панів і урядовців. До того ж українські купці часто повністю або частково звільнялись від мит. Російський уряд наказував суворо карати за порушення указів про торгівлю (провіз недозволених товарів тощо). Зростанню економічних зв'язків між Лівобережною Україною і центральними районами Росії сприяв постійний обмін майстрами-фахівцями. З Росії приїздили ливарники, випалювачі цегли, будівельники та ін. До Росії відправлялись майстри селітроварними, млинарі, будівники волоських хат. Склад населення міст Лівобережжя в той час був дуже строкатим. Значну частину його навіть у великих містах становили селяни, які жили в місті, але займались переважно чи виключно сільським господарством. Другу групу міського населення складали міщани, які займались промислами, ремеслом, торгівлею. Міста Лівобережжя поділялись на кілька груп. Одну групу становили магістратські міста, що користувались магдебурзьким правом (правом самоуправління). Право це було надано ряду міст ще за литовсько-польського панування. Після возз'єднання України з Росією ці права і привілеї магістрацьких міст неодноразово підтверджувались царськими грамотами і гетьманськими універсалами. 17 вересня 1687 р. Магдебурзьке право було підтверджено Києву, Стародубу, Чернігову. Міста домагались підтвердження своїх прав царськими грамотами. Другу групу становили ратушні міста, які мали міське управління -- ратуші, але не користувались магдебурзьким правом. Ці міста в більшій мірі залежали від старшинської адміністрації. Нарешті, чимало було значних поселень міського типу з розвинутими ремеслами і торгівлею, які не мали свого окремого міського управління. В містах України широко розвивалося ремесло. В другій половині XVII і на початку XVIII ст. було відомо багато ремісничих спеціальностей. Обробкою металу займались ковалі, слюсарі, пушкарі, шабельники, котлярі, цінники; обробкою дерева -- теслярі, бондарі, стельмахи; обробітком шкіри -- кушніри, лимарі, шаповали, чоботарі, шевці. Особливо багато спеціальностей було в галузі виробництва харчових продуктів -- пекарі, гречаники, мельники, крупники, олійники, м'ясники, сальники, хлібники, калачники, пирожними, ковбасники, пивовари (броварі), медівники, солодовники, винники, бражники та ін., а також у будівництві -- каменярі, штукатури, малярі, ґонтарі. Відомий ряд спеціальностей по-будівництву річкових суден -- передовики, кормщики, конопатники, робітники по підйому стругів тощо. Виробництвом тканин і одягу були зайняті кравці, ткачі. Ремісники об'єднувались в цехи, що почали виникати на Україні ще в XIV--XV ст. Цехи існували по всіх значних містах Лівобережжя, зокрема в Києві, Полтаві, Стародубі, Ніжині, Переяславі. Протягом другої половини XVII ст. кількість цехів у містах значно зростає. Так, в кінці XVII ст. в Переяславі вже відомий цілий ряд цехів, що недавно виникли. Цехи згадуються і в невеликих за розмірами містах. Зростання товарно-грошових відносин сприяло посиленню купецтва. На Лівобережжі складалась багата верхівка купецтва, типовими представниками якої були Стародубськім купці С. Ширай, Д. Скорупа та ін. Ця верхівка відігравала велику роль у міському управлінні. Наприклад, у м.